Скасування панщини

15 травня 1848 р. селяни Королівства Ґаліції та Володимирії були звільнені від панщини. Ще 16 квітня того року цісар Фердинанд І підписав відповідний патент, а 22-го було проголошено патент «про знесення всякої роботизни й інших підданчих повинностей в Галичині». На відміну від Галичині, в інших провінціях імперії знесення панщини відкладалося до завершення осінніх польових робіт.

Відтоді в пам’яті галичан особа цісаря асоціювалася з захисником їхніх прав. А в галицьких селах ставили «Хрести Свободи» та урочисто відзначали ювілеї знесення панщини. Саме до 50-річного ювілею знесення панщини вийшла друком книжечка Івана Франка «Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині», видана у Львові 1898 року Товариством «Просвіта». З цією працею можна ознайомитися у 47-му томі зібрання творів І.Франка. «Історія панщини в Галичині від 1772 року аж до 1848 і ще дальше – се, можна сказати, головна часть історії руського народу, бо ж власне сей народ, хлопський, майже весь гнувся під її ярмом», – писав автор.

Треба зауважити, що панщина в австрійській Ґаліції значно відрізнялася від кріпацтва в Російській імперії, де селян можна було продавати чи обмінювати на собак. Цісар Йосиф ІІ ще 1782 року скасував особисту залежність селян від дідичів, у 1786-му обмежив панщину до 3 днів за тиждень (тривалість робочого дня не могла перевищувати 12 годин влітку і 8 годин взимку), а 1789-го навіть намагався взагалі скасувати панщину й замінити її чиншем. Але смерть обірвала амбітні плани, а його наступники, налякані французькою революцією, призупинили реформи «освіченого абсолютизму».

Та все ж земля була чітко поділена на рустикальну (була в користуванні селян) та домінальну (у власності дідичів). Розміри цих угідь не можна було змінювати. Навіть якщо селянин з родиною залишав свій ґрунт і хату та забирався геть, пан мусив віддати звільнене господарство (пустку) іншому селянину.

За користування своєю землею (а також лісами та пасовиськами, переважно записаними за дідичами) селяни повинні були відробляти на землях дідича панщину, розмір якої залежав від величини селянського господарства та земельного наділу. Окрім того, дідичі збирали з селян державні податки, призначали війтів, нав’язували їм інші повинності та шарварки (громадські роботи), змушували купувати горілку зі своїх ґуралень, могли віддавати молодих селян до війська і т. ін.

Але світ змінювався, зростало селянське невдоволення, яке виливалося у стихійні бунти чи звичайне розбійництво. Такий стан змушував далекогляднішу частину шляхти задуматися про реформи. Зокрема, 18 вересня 1843 року один із її провідників, Тадеуш Василевський, на нараді у графа Станіслава Скарбка виступив з пропозицією знести добровільно панщину і, таким чином, «вернути краєві спокій, зробити неможливим хлопські бунти». Це повинні зробити самі дідичі, «бо їм потрібно цілком і скоро погодитися з народом». Вони повинні зробити це швидко, бо уряд зможе їх випередити і провести реформу на шкоду шляхті.

Звичайно, як вважав Т.Василевський, шляхта мала «дістати цілковите відшкодування за панщину, бо їх прав до побирання панщини ніхто не сміє порушити». Бо без викупу селяни «не вміли би шанувати дарованого».

Але й такий проект більшість дідичів сприйняла негативно. Тому через рік Т.Василевський висунув у вересні 1844 р. на засіданні Галицького Станового Сейму іншу пропозицію – просити у цісаря дозволу скликати комісію з цього питання. Фердинанд І наступного року дозволив вибрати таку комісію, що й було здійснено.

Але виявилося що запізно. 18 лютого 1846 р. польські патріоти планували розпочати повстання проти Австрії та інших поневолювачів. Повстанці, що переважно належали до шляхти, закликали селян їх підтримати. Але більшість селян виступили проти своїх дідичів, які осмілилися бунтувати проти цісаря. Переважно у Західній Ґаліції (Тарнівський, Бохенський, Ясельський, Сандецький, Сяноцький округи) селяни палили і грабували панські маєтки, виловлювали повстанців і здавали поліції. За переказами, у Тарнові австрійські урядовці навіть платили селянам-мазурам по кілька ринських золотих за голову вбитого шляхтича. Польські історики назвали ці події «Ґаліційською різаниною», а українські – «Мазурською різнею».

В Галичині (Східній Ґаліції) польський повстанський рух був придушений у зародку. Приміром, 21 лютого 1846 р. до двірської канцелярії у Великій Горожанці були скликані довколишні селяни. "Перед брамою домінального подвір'я була виставлена дерев'яна трибуна, біля якої стало близько 60 польських повстанців. Комендант Сікорський виліз на трибуну і встановив на ній польський прапор. Після того він виголосив промову, підбурюючи селян до повстання," – писав про ці події Леопольд Захер-Мазох (батько відомого письменника, директор Львівської поліції).

Маврицій Сікорський обіцяв селянам, що не буде "ні панів, ні хлопів, а тільки польські громадяни". Та руські селяни залишились вірними цісарю і змусили повстанців скласти зброю. Внаслідок сутички загинуло 4 селян і 6 повстанців. Решту повстанців селяни зв'язали та передали австрійському війську.

За вірність цісарю селяни отримали від уряду деякі пільги: дещо скорочено панщину, скасовано літні помічні дні, фірманки (візникову повинність), дозволено селянам подавати скарги на поміщиків безпосередньо окружним старостам, минаючи панський двір.

Планувалися й подальші кроки в обмеженні панщини, але революційні виступи «Весни Націй» змусили австрійський уряд шукати прихильності серед селянства. І 16 квітня 1848 року цісар Фердинанд І підписує патент (датований, щоправда, 17 квітня) «Про знесення всякої роботизни та інших підданських повинностей». В ньому, зокрема написано, що «бажаючи скріпити загальну безпеку в краю і довести до тривкого заспокоєння всю людність, наказуємо: 1. Всі роботизни й інші підданські повинності ґрунтових господарів, халупників і комірників мають перестати з днем 15 мая 1848 р.»

Декретом від 1 липня 1848 року дію цього патенту поширено на Буковину. Окремими законами забезпечено відшкодування дідичам за втрату безплатної роботизни. Зокрема, дідичі одержали викуп у розмірі 20-кратної вартості річних повинностей селян. Колишні піддані сплачували їх до початку ХХ ст. Всього сума відшкодування становила в Галичині (де було 2680 дідичів та 375 тисяч селянських господарств) 58,9 мільйонів гульденів. Виплачувалися ці кошти частково з державних і крайових фондів Ґаліції.

Окрім того, селяни зобов’язані були платити дідичам за використання лісів та пасовищ. Дідичам залишено теж право пропінації, тобто продажу по селах горілки, яке у них охоче орендували гебреї-шинкарі.

Та все ж, попри всі недоліки, скасування панщини дало можливість галицьким селянам стати господарями свої землі та власної долі, відчути себе окремим народом й стати на шлях громадського поступу, розбудови освіти, творення незалежного політичного життя.