Лист. бл. п. Вячеслава Прокоповича.
Прага, вересень 1942.
Українська еміґрація все була сіллю в очах большевиків. Москва вживала всіх засобів, як би унеможливити за кордоном працю української еміґрації. Першою спробою було розкласти нашу еміґрацію проголошенням т. зв. "амнестії", що викликало серед незначної частини еміґрантів деяке замішання, "зміновіховство", а пізніше і прворот довірливих до рідного краю. Либонь не багато з тих наївних, що свого часу вернулися в Україну, живе сьогодні на Божім світі, а ще менше таких, котрі вмерли своєю смертю.
Коли большевики побачили, що їх заходи з "амнестією" не повелися, що українська еміґрація також з недовірям поставилася і до другої большевицької примани — "українізації України", тоді вони почали вживати інших, радикальних, випробуваних ще царем Петром І, засобів — перемовлювання, провокації, терору. Намітивши собі жертву, аґенти Москви перш за все арештували всю родину того еміґранта і примушували кожного під диктат писати за кордон листи, в котрих закликалося еміґранта повертатись в Україну. При чому виразно підкреслювано, що під большевиками почало широко розбудовуватися українське національне життя та що для України взагалі настала "радісна і щаслива" доба. А що все це рідко коли приносило большевикам бажані наслідки, вони висилали за кордон "для переговорів" спеціяльних, досвідчених аґентів, придаючи часом до них когонебудь з родини того еміґранта — брата, сестру, матір, щоб ті впливали на його поворот.
За кордоном аґенти Москви починали з того, що на всі лади вихвалювали большевицькі порядки, обіцяли "поворотцеві" та його родині всі блага. Потім вони ніби попускали: погоджувалися з тим, що еміґрант може, коли хоче, залишитися на чужині, але вимагали, щоб він визнав совітську владу і виконував її доручення. Якщо еміґрант і на те не приставав, тоді аґенти починали сипати погрозами, які відносилися до нього самого і до його родини. Далі йшли різного роду провокації, врешті терор. Большевицькі аґенти, котрі вміли скрізь пролізти, розсівали серед українців про таку людину поголоску, що, мовляв, п. Н. тільки вдає активного і непримирного до большевиків опозиціонера, а в дійсності він давно "співпрацює" з ними. Нераз така провокація приносила дуже сумні наслідки. Це за кордоном. А в Україні в той самий час большевики вимордовували до ноги родину характерного еміґранта, або висилали її на заслання, де вона вигибала.
З вибухом війни коли не одне, що раніше було тайним, стало явним, виявилося й те, що українські еміґранти, поза ідейною невеличкою ґрупкою поворотців, не дивлячись на часто навіть дуже болючі втрати та прикрості, не підлягли большевицькому теророві і не йшли на службу до ворогів, а й далі чесно і сумлінно служили народові. Зокрема сильно тероризували большевики українських еміґрантських діячів у тих країнах, що були у приязних взаєминах із Москвою, як приміром Франція і кол. Чехословаччина, або які межували зі Совітським Союзом, як Польща, прибалтійські держави, тощо. Вершком большевицького терору проти українців за кордоном було вбивство 26 травня 1926 р. Симона Петлюри большевицьким аґентом Шварцбартом у Парижі. З того часу кожний український активний діяч, що займав провідне становище, мав підставу вважати себе у небезпеці перед цими аґентами. До таких діячів належав і бл. п. Вячеслав Прокопович, котрий залишив по собі такий лист:
"Памятаючи, що всі під Богом ходимо, маючи на думці часи непевні й важкі, в яких живемо, дбаючи про те, щоб чистим по собі залишити чесне імя предків своїх, я листом цим усім відомим чиню оте:
"Коли б не суджено було мені впасти зі зброєю в руках під нашими прапорами у війні за визволення України, — смерть бо за рідний край на полі бою — найкращий кінець життя, — ані знайти дням своїм кінчину мирну й безболісну і коли б так сталося, чого, не приводи Господи, що опинився я живим чи мертвим у руках Москви, — ніяким заявам словесним чи письменним, неначе б то від мого імени чи за моїм ніби то підписом — віри не йняти".
"Україні життя своє віддав, до кінця Отчизні вірний, за волю її все аж до смерти прийняти завсіди готовий".
"І нехай в тому поможе мені Господь! Вячеслав Прокопович" (р. вл.).
Далі: "Писано р. Б., вересня у 20 день у Таверні, в господі Прокоповичів у двох примірниках: один до Української Бібліотеки імени Симона Петлюри в Парижі, другий — до Музею Визвольної Боротьби України в Празі — в приявности осіб зацних і віри гідних, що підписом своїм власноручне письмо п. Вячеслава Прокоповича стверджують. Прот. Іларіон Бриндзак (р. в.), Геп. О. Удовиченко (р. в.), Іван Рудичів (р. в.)".
На коверті, запечатаній печаткою В. Прокоповича, була така власноручна приписка: "Розпечатати у випадку, коли б зі мною то сталося. В. II. 29. IX. 1937. Таверні".
Ця коверта була розпечатана в Празі 25. VI. 1942 р., після одержання вістки про смерть В. Прокоповича 7. VI. 1942 р. у Франції і знайдене в ній власноручне письмо В. Прокоповича копія якого оце подана.
[Краківські вісті]
19.09.1942