Ну добре, не так старого, як давнього. У сенсі зорієнтованого на давні традиції багатокультурної Буковини загалом та різнолітературних Чернівців зокрема. Втім, з іншого боку, й старого: як-не-як від дебюту промайнуло вже вісім років, змінилась країна, змінилась епоха, а Meridian Czernowitz – ось він, незмінний, у тому ж місті, в той же час. Із так само незмінними: урочистим відкриттям у найгарнішій залі найгарнішого університету, читаннями віршів у синагогах і костелах, на базарах і цвинтарях, на вулиці Ольги Кобилянської й у дворику Пауля Целана. А також із постійним згадуванням померлих поетів і створенням максимального комфорту для живих. Але передовсім, повторюю, йдеться про зверненість у давнє, а отже, європейське минуле Чернівців. У країні постійно запеклої, хоч і переважно вдаваної ідеологічної боротьби Meridian сповідує ідеологію толерантності. У країні, де мовою міжнаціонального спілкування досі залишається російська, Meridian промовляє десятком мов. У країні, по вінця залитій горілкою, Meridian пропагує культуру споживання вина. У країні, збудованій на принципах «забув», «спізнивсь», «якби ж знаття» і «якось то воно буде», Meridian демонструє логістичну бездоганність, здатну здивувати навіть німецьких журналістів. Еге ж, Meridian Czernowitz – це продукт на експорт. Тому він щоразу так захоплює закордонних гостей і нерідко викликає нарікання з боку місцевої публіки. Нарікання цілком безглузді. Не тому, що несправедливі, а тому, що люди, які роблять цей фестиваль, чітко усвідомлюють, чому вони його роблять саме таким.
А однак. Попри традиційну «зацикленість» на європейському минулому, цього року Meridian Czernowitz озвучив щонайменше дві метафори, спрямовані в майбутнє і важливі перш за все для України. Для цілої України, незалежно від того, як кожен із нас розуміє слово «ціла». Метафори ці, як і належиться добрим метафорам, є неоднозначними і не зводяться до єдино правильного раціонального тлумачення. І власне цим вони добрі. Тим, що допускають можливість суперечливих інтерпретацій.
Отже, метафора перша – інтернат. На презентований у Чернівцях новий роман Сергія Жадана вже встигли пролунати різні відгуки, зокрема – й не надто позитивні. Мені, скажу коротко, роман сподобався. А той факт, що його сюжет виразно нанизаний на тисячу разів використану в літературі кемпбеллівську мономіфологічну структуру ініціаційної подорожі «культурного героя», лише додає романові сили. Зрештою, я щось не можу пригадати за останні сто років жодного якісного роману, який би так чи сяк не спирався на міф. Бо не вигадано наразі ефективнішого способу впорядкування швидкозмінної дійсності, яка дедалі хаотичніше розлазиться під письменницькими руками. Менше з тим, повернімося до метафори. Інтернат – це що? Один із двох головних героїв роману – Паша – вирушає з дому, щоб забрати другого головного героя – племінника Сашу – з інтернату, який опинився на окупованій території. Чи означає це, що під інтернатом слід розуміти втрачену станом на сьогодні частину Донбасу? І що з цієї частини людям варто вибиратися додому, тобто до неокупованої України? Але ж їхній справжній дім у такому разі залишиться там, і це буде дорога не з інтернату додому, а навпаки. Чи, може, враховуючи найчастіше повторювану в романі фразу «нікого не шкода» у поєднанні з «інтернатською» поведінкою людей по обидва боки від лінії розмежування, інтернат – це взагалі весь Донбас, який нині має те, на що заслужив? Тим часом сам автор пояснює, що ця метафора – ще ширша, бо всі ми, в усіх реґіонах, якоюсь мірою інтернатські і впродовж багатьох років ставилися до своєї країни, як до інтернату. Це правда. Але якщо інтернат – це вся Україна, то як тоді трактувати втечу з нього? Як втечу з України? А якщо припустити, що ця втеча – не остаточна і що на нас ще чекає повернення, то куди? Назад в інтернат? Задля чого? Щоб спробувати перетворити інтернат на рідний дім? Комусь таке вдавалося? Роман, звичайно, не дає відповідей на всі ці запитання, але спонукає ретельно над ними замислитись, а це вже немало.
Метафора друга – ампутація. Саме таку назву має представлений на фестивалі документально-художній фільм Ігоря Померанцева і Лідії Стародубцевої. Герої фільму – українські військові, які втратили на війні кінцівки: хто руку, хто ногу, а хто і те, і те. Ампутанти. Це – дослівно – герої: люди, які зуміли мужньо – і часто з гумором – сприйняти свої трагедії, а тепер повертаються до повноцінного життя. Їхні розповіді зворушують, їхні долі змусять не одного з нас присоромлено згадати ті дурниці, якими ми переймалися впродовж останніх кількох років. Шкода тільки, що «Ампутації» ще довго не покажуть у Росії. Шкода, що тамтешні глядачі ще довго не почують прочитаних у фільмі віршів Ігоря Померанцева, написаних як гірко-іронічне продовження відомих російських рядків на задану тему. Наприклад:
Куда ж теперь идти солдату?
Куда костылять, шкандыбать, чапать?
Або:
Тебя убили подо Ржевом? А я жив.
Мне оторвало ногу под Счастьем…
Меня не убили немцы подо Ржевом.
Спасибо, немцы.
Або:
Мы знаем, что ныне лежит на весах:
тысячи левых и правых рук и ног, стонущие обрубки
в больничных коридорах…
Спасибо немцам: кое-что завезли.
І багато інших. Але, знову ж таки, повернімося до метафори. Автори фільму прямим текстом проводять паралель між ампутованими частинами людського тіла й ампутованими частинами тіла України. Першої миті метафора вражає своєю болючою матеріальною очевидністю. Ще за мить породжує важкі сумніви: чи саме це малося на увазі? Адже ампутацію проводять лікарі, відрізаючи те, що неможливо врятувати, заради порятунку решти організму. Чи ж би це означало, що в ролі нашого лікаря виступила Росія? До того ж ампутація – річ незворотна. Відрізане не приросте назад до тіла. Втрачені кінцівки можна замінити лише штучно виготовленими протезами. На це натякає наскрізна метафора фільму? Не знаю. Але знаю, що – як і над інтернатом – тут є над чим подумати.
Підсумовуючи. Любити чи не любити фестивалі можна з різних причин, і кожен повноправно робить це на власний розсуд. Але, без сумніву, не мали рації ті, хто проігнорував цьогорічний Meridian Czernowitz, бо звик вважати його занадто снобістським, розрахованим винятково на смаки західних грошодавців і безнадійно відірваним від проклятих питань українського сьогодення. І українського – якщо раптом хтось доживе – майбутнього.
18.09.2017