Фейсбучні думки про Форум vs Арсенал.
Українська культура — як українська і як культура — надто довго була "катакомбною" і "неуспішною". Буквально на моїх очах і силами моїх однолітків, чи майже моїх однолітків, це змінилося. Особисто для мене знаково, що різниця у "віці" Форуму і Арсеналу — 15 років. Спочатку Олександра Коваль, а тоді й Оля Жук та Ірина Славінська, за всієї різності підходів до формату організації подій та в умовах зрозумілої конкуренції, здійснили колосальний прорив, для нашої культури — безпрецедентний, і, як на мене, за масштабом впливу співмірний з паризькою "Культурою" Єжи Гедройця. Тільки то був "журнал-як-гуманітарний-університет", а це — Форум Видавців-як-гуманітарний-університет і Книжковий Арсенал-як-гуманітарний-університет.
Менеджмент фестивалів має в голові образ умовного (уявного) читача, дослухається до його голосу, який до певної міри є репресивним, бо пригнічує все, що суперечить спільнотним очікуванням. Якщо спільнота очікує на фестивалі виступу Жадана — отже, буде Жадан; якщо присутність Миколи Воробйова не відповідає очікуванням — отже, Воробйова не буде. При цьому Форум, в силу своєї більшої, сказати б, розпорошеності, відповідає ширшому спектру очікувань публіки, ніж Арсенал. Це мало б робити Форум видавців стійкішим.
Формула Форуму — ще дотепер вдала, вона видозмінюється і не застаріває. Хоча ідеології та месиджі, які об’єднують, — вичерпуються, вся штука в тому, щоби на заміну давнішим приходили нові. Наприклад, вдалим для Форуму свого часу було зміщення акценту з паперової книжки на читання як таке, далі — на читання дітей і літніх людей, але на цьому не можна зупинятися, акценти щоразу треба хоч трохи підкориговувати і зміщувати; говорячи мовою військових, це має бути постійна мобілізація довкола книжки як одної з базових підвалин культури. Нині книжка виявляється ключовою для національної безпеки (а також у контексті творення ідентичностей) і стає запорукою економічного зростання.
Мало хто усвідомлює, що автори і публіка Форуму і Арсеналу — це власне актори (найактивніша, найбільш самосвідома частина суспільства, здатна на політичну дію). При цьому вони зазвичай уникають тої політики, яка є синонімом влади.
Щодо тяглості, то Форум і Арсенал — принаймні для мене — символи двох різних епох, з різними ідеологіями читання. Форум почався в "епоху до гаджетів", Арсенал від початку оперує зовсім іншим уявленням про книжку як одне з нових медій у суспільстві спектаклю. Саме з цим, можливо, пов’язана демонстративна "модність" Арсеналу — і невразливість (хтось інший скаже — нечутливість) до моди Форуму видавців.
Форум і Арсенал формують конкурентність середовищ, які асоціюють себе зі світом книги.
Активна участь у книжкових подіях — це для небагатьох. І так, можна сказати, що і там, і там є дискримінація і селекція. І відбувається присвоєння і переприсвоєння тем. Медійна ситуація вибудовується так, що саме фестивалі стають головним інструментом "присвоєння тем": тема міфів Львова — Винничук, тревелоги — Кідрук і так далі. Це не так уже й погано, але насправді теми в межах нашої літератури — невичерпні. Стається нав’язана літпроцесу аберація, за яку доводиться платити досить велику ціну. Насамперед переоцінюється вплив окремих "розкручених" авторів і їхніх текстів на літературу в цілому. Автор NN на Форумі чи на Арсеналі не дорівнює, як це може здатися не дуже втаємниченому читачеві, автору NN у літпроцесі, навіть якщо брати не якусь тяглість, а моментальний зріз.
В одному з відносно недавніх інтерв’ю Ольга Сєдакова говорить про важливість для поезії коментування (зокрема авторського самокоментування). При тому, що в Україні майже нема традиції писання поетами (чи ширше — письменниками) есе (виняток — Забужко, Андрухович, Махно тощо), самокоментування під час фестивалів (причому не тільки зі сцени, а й у форматі розмов) — чи не єдина альтернатива есеїстиці (без якої неможливе творення дискурсу, який не можна звести ні до критики, ні до теорії літератури, ні до історії літератури зокрема). Таким чином, всередині нашої літератури виконується надзвичайно важлива жанрова, смислова і мотиваційна робота, майже невидима, як робота душі — але, як і робота душі, надзвичайно важлива, невід’ємна від того, що в дещо більш оформленому вигляді досліджується історією ідей.
Сума лейтмотивів минулих Форумів видавців (після 2014), а також Книжкових Арсеналів (після 2014) так чи інакше зводиться до формування механізмів опірності травмі, вибудовування — через емпатію — "антиапатії". Цікавий ефект: при тому, що в цілому зменшується довіра до джерел інформації (про що говорить Юлія Ідліс у розмові з Єленою Фанайловою, коли йдеться про "артефакти безумства"...) і руйнується сама здатність відрізняти достеменне і недостеменне, — висловлювання авторитетних інтелектуалів із "репутаційно нескомпрометованих" фестивальних майданчиків по всій Україні раптом опиняються в колі важливих "істинних" висловлювань, які сприймаються не лише як відповідальні інформація чи інтерпретація (на противагу штучно сфабрикованим), а й трактуються як смислотворчі й ціннісні. Фактично, ці українські літфестивальні майданчики "добудовують" модерн як цивілізаційний проект (який у нас відбувся не до кінця, перерваний сталінськими і постсталінськими репресіями, — а після розвалу СРСР українська література спробувала сприйняти, але так і не осмислила проект постмодерний, великою мірою — через існування глибоких лакун — недоосмисленого модернізму). Українські літфестивальні майданчики, з одного боку, — важливий посередник між літературно-книжковим світом — через медіа — з безпосереднім читачем (у руслі цього особливо важливою, як уже говорилося вище, є авторська та експертна інтерпретація тексту, публічно озвучена, аргументована та (іноді) контраргументована — для публіки, яка є водночас носієм і домодерної, і модерної, і постмодерної свідомості), причому саме зараз домінує нарація (за Жераром Женеттом — як «викладення історії») насамперед модерна. З іншого боку — саме Форум і Арсенал, у низці інших книжкових подій, формують поняття сучасного (насамперед у літературі), а відтак впливають на формування концепту сучасності (як такої), саме вони, впливаючи — через критичну масу задіяних у них письменників, інтелектуалів, медійних фігур — на ЗМІ, з елементів подій вибудовують актуальне історичне, конструюючи, за Вольфом Шмідом, "композицію, що організовує елементи подій у штучній послідовності", причому в цій композиції "утворюється сенс, який активізує смисловий потенціал, закладений в історії" (Шмид В. Нарратология. — М.: Языки славянской культуры, 2003. — с.159). В принципі, в ситуації цілком для нас новій, письменники і публічні інтелектуали принаймні певною мірою формулюють відповіді на насущні питання, причому режим презентацій та панельних дискусій дає змогу умовній людині з вулиці поставити своє важливе питання очі в очі. Як не парадоксально ("малі величини" прямих контактів письменників та публіки на презентаціях — і "великі величини" медіа-аудиторії), це працює на рівні суспільства: "пряма мова" Жадана, "пряма мова" Забужко і ще кількох десятків активних учасників літпроцесу стають мовами цілком політичними — політичними в сенсі агори, де з промовцем сперечалися, але його чули (і, між іншим, на агору не допускали повій).
Парадоксальним чином, на рівні повсякденного життя, читання, книжка, на відміну від інтернету, знімає проблему невизначеності, непевності майбутнього. Людина, яка читає, опиняється у більш виграшному становищі, ніж навіть людина, що дивиться телесеріал чи шоу: книжка забезпечує лінійність, а також роботу пам’яті та уяви, при тому, що пам'ять і уява — "вмикаючись" книжкою — генерують специфічну захисну функцію (в епоху Шевченка цю ж функцію виконували думи і балади лірників і кобзарів, а також народні пісні). Обиватель уже великою мірою пересвідчився, що медіа продукують ілюзію; але автор на книжковій події — не ілюзія, більше того — втілення певного типу мрії, притаманної навіть більше, ніж цілому поколінню, і культивованої у мас-медіа, — "стати зіркою", але для декого це водночас мрія "стати справжнім європейцем". На сьогодні розмова про літературу і культуру, як спроба проговорити через них більш чи менш явні явища сучасності, — альтернатива наративам війни і мові ненависті. Особисто мені дуже імпонує також і те, що саме зараз ми так багато говоримо про майбутнє — саме в контексті цінностей, з гідністю і відповідально. Ці нібито далекі від життя фестивальні публічні дискусії і приватні розмови формують, зокрема, ставлення — в парадигмі суспільної угоди — до подій і явищ, сприяють засвоєнню нових правил поведінки всередині спільнот літераторів і читачів, інших людей книги. З останніх таких тем — формування ставлення до російськомовних авторів, що проживають в Україні, а також до кримськотатарських письменників як до учасників єдиного літпроцесу. Бо література і літератори — в соціумі, який власне зараз активно змінюється. І в цьому сенсі наш літпроцес став набагато кращим, бо раціональнішим і етичнішим, ніж навіть 5 років тому, попри те, що інформаційне середовище в цілому — незмірно агресивніше. При цьому, наскільки я можу судити, наша література, за винятком цілком графоманських зразків, доволі далека від примітивної пропаганди. Але Форум і Арсенал, будучи майданчиками, де проговорюється критична маса важливих і значущих на даний момент речей, фактично викривають механізми, які породжують певні негативні масові реакції...
Хочу далі про це думати і писати.
14.09.2017