Ґі Сорман

«Вивчення історії, якщо воно є чесним, має зцілювати рани, а не роз’ятрювати їх; але це вивчення мусить однаково трактувати всі ідеали і повертати їх у їхню епоху. А це важче, аніж знести пам’ятник»

 

 

Американці ведуть гарячі суперечки щодо назв їхніх університетів, які на півдні носять імена керівників Конфедерації, що схвально ставилися до сецесії і рабства. Особливі пристрасті розпалюються довкола кінних статуй південного генерала Роберта Лі – пам’ятників, що їх звели після громадянської війни, аби не визнати перемогу Лінкольна. Французів ця контроверза не дивує. У Франції ми маємо схожу халепу з маршалом Петеном, справа з яким є складнішою, тому що він почергово був героєм-переможцем у битві при Вердені в 1917 р., а потім – огидним очільником уряду Віші. До 1940 р. він був укритий шаною,  і через це йому присвятили стелу на Мангеттені; у 1931 р., провівши там парад, віддали почесті йому, а також П’єру Лавалю, керівнику його уряду, якого тоді вважали пацифістом. Той самий Лаваль 1940-го був прем’єр-міністром Петена і показав себе навіть більш прихильним до нацистів, ніж маршал. В епоху слави маршала як у Франції, так і в США іменем Петена було названо численні вулиці. У Франції вони всі зникли 1945 року, але в США залишилася чимала їх кількість – як у невеликих містечках, так і у великих містах. Вони вціліли через байдужість, тому що в тих місцях вже не знають, ким був Петен, і це просто поштова адреса, як і будь-яка інша. Тож коли в Міллтауні (Нью-Джерсі) один з його мешканців відкрив для себе, ким був цей маршал, муніципальна рада мусила виступити за зміну назви; але вона відмовилася від цього, бо мешканці боялися, що внаслідок зміни адреси до них не доходитиме пошта. 

 

Мешканці Нью-Йорка, які радісно вітали Петена і Лаваля в 1931 р., не могли передбачити, якою буде їхня доля, і французи також. Після Другої світової війни невизначеність стосовно Петена якийсь час зберігалася. Наприклад, президент Франсуа Міттеран наказував, аби на могилу «героя битви при Вердені» щороку покладали квіти. Нині лише крайня правиця вшановує Петена, але Петена не Вердена, а Віші – саме тому, що поділяє його націоналістичну ідеологію. 

 

Як можна підходити до пам’яті про складне минуле? Першим аргументом є той, що історію пишуть переможці: Петен програв 1945 року, а генерал Лі – 1866-го. Погано для них та їхніх ідеалів і добре для моралі, тому що сама по собі перемога не є причиною для вшанування; тут вносить свій внесок також і мораль. Расизм конфедератів і режиму Віші, що його підхопили супремасисти  в США і французький Національний фронт, досі змушує страждати афроамериканців в США і євреїв у Франції. Тому зносити пам’ятники Петену і Лі не означає переглядати історію – це означає запобігати завдаванню образ тим, хто знову міг би стати жертвами вбивчих ідеологій. Рішення мера Нью-Йорка ліквідувати стелу в пам’ять про Петена, висічену на Бродвеї, є виправданим, адже ім’я маршала все ще спричиняє справжнє страждання жертвам режиму Віші та їхнім нащадкам.

 

Теоретичний аргумент, згідно з яким потрібно зберігати неторканим будь-який відбиток історії, якою б огидною вона не була, на мою думку, має невелику вагу супроти страждань наших сучасників. Те саме можна сказати про публічні зображення керівників південної Конфедерації. Консерватори просять – в ім’я історії, – аби ці стели залишалися на місці. Проте більшість цих монументів після громадянської війни спорудили ті, хто не приймав її результатів. Тому ці монументи є радше політичними, ніж історичними, й аргумент пам’яті фальшиво приховує темні почуття. Як у випадку Петена, пам’ятник Лі є не лише монументом, а й образою тих, хто страждає, бо нагадує їм про рабство.

 

Відтак історичне виправдання, щоби зберегти ці монументи, не має сили. Що ж стосується пам’ятників – то для цього є музеї. В Москві є один, де зберігають пам’ятники Леніну і Сталіну. Натомість у Китаї пам’ятники Мао Цзедуна не були знесені, тому що комуністичну диктатуру не було скасовано. У Франції Віші належить минулому, і те саме мало би статися із сегрегацією, символом якої, на жаль, залишається Роберт Лі. 

 

Я тут згадав лише приклади США і Франції, але це стосується всіх країн, особливо Іспанії. Утім, гадаю, що якими б не були історичні розколи, повсюди можливо відрізнити меморіальні місця, які нагадують про історію, від тих, які замахуються на реванш. Моральний критерій також здається мені універсальним: монумент може бути образою живій особі – і в цьому випадку такому монументу і далі немає місця в пам’яті. І, нарешті: вивчення історії, якщо воно є чесним, має зцілювати рани, а не роз’ятрювати їх; але це вивчення мусить однаково трактувати всі ідеали і повертати їх у їхню епоху. А це є важче, аніж знести пам’ятник.  

 


Guy Sorman
Esas estatuas que se derriban
ABC, 04.09.2017
Зреферувала Галина Грабовська

 

08.09.2017