Демократія, солідарність та європейська криза

 

Європейська Унія завдячує своїм існуванням зусиллям політичних еліт, які могли розраховувати на пасивну згоду свого більш чи менш байдужого населення доти, поки народи могли вважати, що існування Унії відповідає їхнім економічним інтересам у всіх їх повноті. Унія легітимізувала себе в очах громадян перш за все наслідками свого існування, а не стільки тому, що вона задовольнила політичну волю громадян. Такий стан справ пояснюється не лише історією заснування Унії, а й установчими договорами цього унікального утворення. Європейський центральний банк, Європейська Комісія та Суд ЄУ десятиліттями якнайглибше втручалися у повсякденне життя громадян європейських країн, навіть якщо ці інституції найменше підпорядковані демократичному контролю. Більше того, Європейська Рада, що енергійно взяла на себе ініціативу під час нинішньої кризи, складається з голів урядів, роль яких в очах їхніх громадян полягає у представленні їхніх національних інтересів у далекому Брюсселі. І, нарешті, принаймні Європейський парламент мав збудувати міст між політичним конфліктом опіній на національних сценах і важливими рішеннями, які приймають у Брюсселі, – але цей міст майже позбавлений руху.

Таким чином, донині на європейському рівні залишається прірва між формуванням опіній та волі громадян – з одного боку, та фактичною політикою, за допомогою якої намагаються розв'язувати нагальні проблеми – з іншого. Це також пояснює, чому уявлення про Європейську Унію та про її майбутній розвиток залишаються дифузними серед загального населення. Обґрунтовані думки та чітко сформульовані позиції здебільшого монополізовані професійними політиками, економічними елітами та науковцями з відповідними інтересами; навіть публічні інтелектуалами, які, зазвичай, беруть участь у дебатах з гарячих питань, не зробили цю проблему своєю.[1] Що об'єднує громадян європейських країн нині – це євроскептичне мислення, яке стало більш виразним у всіх країнах-членах під час кризи, хоча й у кожній країні з різних та доволі суперечливих причин. Ця тенденція може бути важливим фактом, який політичним елітам варто взяти до уваги, але дедалі більший опір насправді не є вирішальним для визначення фактичного курсу європейської політики, яка значною мірою відірвана від національних арен політичної боротьби. Фактичну форму нинішнього кризового менеджменту визначає та впроваджує перш за все великий табір прагматичних політиків, які мають власну програму поступових кроків уперед, але їм бракує цілісної перспективи. Вони орієнтовані на гасло "більше Європи", тому що вони хочуть уникнути набагато радикальнішої, і, ймовірно, дорожчої альтернативи, якою є відмова від євро.

Починаючи з дорожньої карти, яку розробили європейські інституції для створення Справжньої Економічної та Валютної Унії [Genuine Economic and Monetary Union], я спочатку поясню ймовірну технократичну дилему, у яку вплутаний цей проект (I). У другій частині своєї лекції я хотів би вказати на альтернативні кроки у напрямку до наднаціональної демократії у серцевині Європи та перешкоди, які нам довелося б усунути на цьому шляху (II). Основна перешкода – відсутність солідарності – змушує мене в останній і водночас філософській частині пояснити це складне, але істинно політичне поняття (III).

 

І

Комісія, Рада ЄУ та Європейський центральний банк – відомі брюссельською мовою як "інституції" – найменше наражаються на тиск легітимізації, оскільки вони відносно дистанційовані від національних публічних сфер. Тож саме їм випало презентувати у грудні 2012 року перший докладніший документ, у якому ЄУ викладає план реформ на середньострокову і довгострокову перспективу, що виходить за межі нинішніх, більш чи менш повільних реакцій на критичні симптоми.[2] В межах цієї ширшої часової перспективи більше не приділяють увагу низці нещодавніх чинників, що з 2010 року з'єднали світову банківську кризу із зачарованим колом надмірного рівня боргу європейських держав та недостатньо капіталізованих банків, які були змушені рефінансувати один одного. Важлива і давно потрібна Блюпринт [Blueprint – Синька"] – так назвали цей документ – звертає увагу на довгострокові структурні чинники, властиві самій Валютній Унії.

Економічна і валютна унія була сформована у 1990-х роках на підставі ордоліберальний ідей Пакту стабільності та зростання. Валютну унію замислили як опорний стовп економічної структури, що повинен стимулювати вільну конкуренцію між учасниками ринку, розташованих по різні боки державних кордонів у межах ЄУ, вона організована відповідно до загальних правил, обов'язкових для всіх країн-членів.[3] Навіть без інструмента девальвації національних валют, недоступним у валютній унії, відмінності у рівнях конкурентоспроможності між національними економіками мали б вирівнятися самі по собі. Але припущення, що необмежена конкуренція на підставі справедливих правил призвела б усюди до ідентичних витрат на робочу силу та однакових рівнів процвітання, тим самим усуваючи потребу у спільному прийнятті рішень з фінансової, економічної та соціальної політики, виявилося хибним. Оскільки оптимальні умови для запровадження єдиної валюти у єврозоні не були створені, структурні диспропорції між національними економіками, які існували від самого початку, стали загострюватися, і вони стануть ще гострішими, поки модель європейської політики не порве із засадою, що кожна держава-член приймає суверенні рішення у відповідних сферах політики, не беручи до уваги становища інших держав-членів, іншими словами, виключно з власної національної перспективи.[4] Незважаючи на деякі поступки, федеральний уряд Німеччини досі вперто тримався цієї догми.

Заслугою Комісії та країн, що головують у Раді ЄУ, є те, що вони зайнялися справжньою причиною кризи, а саме – хибною конструкцією валютної унії, що, тим не менш, міцно тримається за політичне самосприйняття альянсу суверенних держав (як "Herren der Verträge" ["володарів (установчих) договорів" – Z]). Відповідно до вищезгаданої пропозиції реформи, так званого Блюпринт до кінця фази, що має тривати п'ять років, повинні бути досягнуті три важливі, хоча й розпливчасто визначені, цілі: по-перше, спільне прийняття політичних рішень на рівні ЄУ щодо "комплексних керівних принципів" задля координації фіскальної, бюджетної та економічної політики окремих держав.[5] Це означало б укладення угоди, що перешкодила б економічній політиці однієї держави-члена чинити негативний зовнішній вплив на економіку іншої держави-члена. Наступне – бюджет ЄУ, що спирався б на право стягувати податки, та європейська фінансова адміністрація, що керувала б розробленими для окремих країн програмами стимулювання. Це створило б можливості для вибірково концентрованих публічних інвестицій, за допомогою яких можна було б подолати структурні диспропорції у Валютній унії. І нарешті, спільні єврооблігації і фонд для погашення боргів покликані уможливити часткову колективізацію боргів держав-членів. Це позбавило б Європейський центральний банк завдання запобігати спекуляціям, спрямованим проти окремих держав-членів єврозони, яким він зараз займається на неформальних засадах.

Ці цілі можуть бути досягнуті лише якщо існуватиме згода на транскордонні трансферти з відповідними ефектами перерозподілу між країнами-членами. З точки зору юридично необхідної легітимізації, Валютну унію довелося б поглибити до справжньої Політичної унії. Доповідь Комісії природним чином пропонує Європейському парламенту стати опорою нової унії і справедливо зазначає, що "міжпарламентська співпраця, як така, не ... запевняє демократичної легітимності для рішень ЄУ".[6] З іншого боку, Комісія бере до уваги застереження глав держав і дотримується настільки радикально засади вичерпання нинішніх правових підстав існування ЄУ – Лісабонського договору – що, на її думку, передача повноважень з національного на європейський рівень має відбуватися лише у доволі поступовий і непомітний спосіб.[7]

Очевидною метою є відкладення перегляду договорів до самого кінця. Комісія визначає пріоритетом у короткостроковій і середньостроковій перспективі розширення повноважень для управління і ставить на друге місце відповідне розширення бази для легітимізації. Таким чином, остаточна демократизація представлена лише як обіцянка, як світло у кінці тунелю. Наднаціональна демократія залишається заявленою довгостроковою метою на папері. Але відкладення демократії є досить небезпечним кроком. Якщо економічні обмеження на ринках вдало зіткнуться з гнучкою європейською технократією, що лише пливе за течією, виникає безпосередній ризик того, що поступовий процес об'єднання, який планують для людей, але не самі люди, зупиниться ще до того, як буде досягнута проголошена мета встановлення рівноваги між виконавчою владою та парламентом. Без демократичного прийняття законів, і без зворотного зв'язку від дедалі сильнішої динаміки мобілізованої політичної публічної сфери та громадянського суспільства, політичному керівництву бракує імпульсу і сили, щоб стримувати і переспрямовувати орієнтовані на прибуток імперативи інвестиційного капіталу у соціально прийнятні канали. Як ми можемо спостерігати вже нині, влада буде дедалі більше поступатися неоліберальній моделі політики. Технократія без демократичних коренів не мала б мотивації надавати достатньої ваги вимогам виборців про справедливий розподіл доходів і майна, про збереження свого статусу, надання соціальних послуг і створення суспільних благ, коли вони суперечать системним вимогам конкурентоспроможності та економічного зростання.[8]

Підводячи підсумки цього аналізу, ми опиняємося у пастці дилеми між, з одного боку, економічною політикою, необхідною для збереження євро, і, з іншого боку, політичними кроками до тіснішої інтеграції. Кроки, необхідні для досягнення цієї мети, є непопулярними і зустрічаються зі спонтанним народним опором. Плани Комісії відображають спокусу подолати, у технократичний спосіб, цю прірву між тим, що є необхідне з економічної точки зору, і тим, що здається політично досяжним, уникаючи участі людей. Такий підхід криє у собі небезпеку поглиблення прірви між збільшенням кількості регуляторних повноважень, з одного боку, і необхідністю у демократичний спосіб легітимізувати ці нові ширші повноваження, з іншого. Йдучи цим технократичним шляхом, ЄУ наблизилася б до сумнівного ідеалу ринкопослушної демократії, яка була б навіть ще більш безпорадно залежна від імперативів ринку, оскільки їй бракувало б якоря у вигляді політично чуливого і збудливого громадянського суспільства. Натомість, повноваження для управління, яких зараз бракує, хоча й вони є функціонально необхідні для будь-якої валютної унії, могли б і повинні бути передані на центральний рівень лише в межах однаковою мірою наднаціональної і демократичної політичної спільноти.

 

II

Але що є альтернативою подальшій інтеграції на підставі нинішньої моделі виконавчого федералізму? Розглянемо спочатку ті радикальні рішення, які повинні бути прийняті на самому початку шляху, що веде до наднаціональної демократії у Європі. Що необхідно у першу чергу – це послідовне рішення про поглиблення Європейської валютної унії до рівня Унії Політичної (яка залишиться відкритою, звісно, для вступу до неї інших держав-членів ЄУ, зокрема Польщі). Цей крок означатиме першу серйозну диференціацію Унії на ядро та периферію. Можливість внесення необхідних змін до установчих договорів ЄУ істотно залежатиме від згоди країн, що волітимуть залишитися поза Політичною унією. У гіршому випадку принциповий опір довелося б подолати лише через перезаснування Унії (на підставі тих інституцій, що вже існують).

Рішення про створення такого ядра означало б значно більше, ніж просто ще один еволюційний крок у процесі зречення окремих суверенних прав держав. Зі створенням спільного економічного уряду була б перейдена червона лінія класичного розуміння суверенітету. Від ідеї, що національні держави є "суверенними суб'єктами договорів" довелося б відмовитися. З іншого боку, крок до наднаціональної демократії не треба уявляти як перехід до "Сполучених Штатів Європи". Вибір між "конфедерацією" або "федеративною державою" є хибним (і водночас він є специфічною спадщиною конституційної дискусії у Німеччині ХІХ століття).[9] Національні держави цілком можуть зберегти свою цілісність як держави у межах наднаціональної демократії, залишаючи собі роль адміністрації, що впроваджує прийняті рішення, та роль остаточного вартового громадянських свобод.[10]

На процедурному рівні детронізація Європейської ради означатиме перехід від міжурядового методу до методу Спільноти. Поки в ЄУ не стане звичною стандартна законодавча процедура, у якій Європейський парламент і Рада ЄУ братимуть участь на рівних засадах, Унія відчуватиме такий самий дефіцит легітимності, як і усі міжнародні організації, засновані міждержавними договорами. Цей дефіцит пояснюється асиметрією між юрисдикцією демократичного мандату кожної окремої держави-члена та всеохопною сферою компетенцій організації, які у цьому випадку мають усі держави-члени разом.[11] Громадяни країн-членів вважають, що їхню політичну долю визначають іноземні уряди, які представляють інтереси інших народів, а не уряд, поставлений в рамки тільки їхнім власним демократичним голосуванням. Цей дефіцит підзвітності ще більше посилюється тим фактом, що переговори під час засідань Європейської ради ведуться за завісою таємності. Метод Спільноти є бажаним не лише через цю нормативну причину, але й тому, що він сприятиме підвищенню ефективності. Він допомагає подолати національні партикуляризми. У Раді ЄУ, а також у міжпарламентських комісіях, зобов'язані захищати національні інтереси представники повинні просто досягати компромісів між своїми впертими позиціями. Натомість, депутатів Європейського парламенту, що поділений на парламентські групи, обирають виключно з огляду на їхню партійну приналежність. Саме тому, настільки, наскільки сформована європейська партійна система, прийняття політичних рішень у Європейському парламенті вже може відбуватися на підставі інтересів, узагальнених для усіх країн-членів.

Такими є засадничі рішення, необхідні для трансформації Валютної унії в Унію Політичну, яка не потрапить у пастку технократії. Проте, вони вимагатимуть ще подолання високої, майже нездоланної перешкоди у вигляді зміни первинного права – установчих договорів. Першого кроку, а саме скликання конвенту, що мав би повноваження переглянути договори, слід очікувати від Європейської ради, тобто від інституції найменш схильної виробляти ефективні коопераційні рішення. Це не було б легким рішенням для членів Європейської ради, які водночас є головами національних урядів. З одного боку, думка про своє переобрання вже веде їх до відмови від цього непопулярного кроку; більше того, вони також ніяким чином не зацікавлені у відмові від своїх повноважень. З іншого боку, вони не зможуть нескінченно ігнорувати економічні обмеження, які рано чи пізно вимагатимуть переходу до подальшої інтеграції або принаймні чіткого вибору між болісними альтернативами. У цей момент німецький уряд наполягає на тому, що пріоритетною справою має бути стабілізація бюджетів окремих держав їхніми національними урядами, переважно за рахунок систем соціального захисту цих держав, соціальних послуг та суспільних благ. Разом з кількома меншими "країнами-донорами", він накладає вето на вимогу інших членів про створення адресних інвестиційних програм та спільних фінансових зобов'язань, що призвело б до зниження відсоткових ставок за урядовими облігаціями вражених кризою країн.

У цій ситуації уряд Німеччини тримає ключ до долі Європейської Унії у своїх руках. Якщо і є один уряд серед країн-членів, що здатен взяти на себе ініціативу щодо перегляду договорів, то це уряд Німеччини. Звісно, інші уряди могли б вимагати надання їм допомоги заради солідарності лише якщо вони самі були б готові зробити цей крок, передаючи необхідні суверенні права на європейський рівень. В іншому випадку, будь-яка заснована на солідарності допомога порушувала б демократичну засаду, що законодавча влада, яка стягує податки, має також право голосу у прийнятті рішень про те як розподілити кошти і на чию користь використати їх. Так що головне питання полягає у тому, чи Німеччина не лише спроможна взяти на себе ініціативу, але і чи може вона бути зацікавленою у цьому. Зокрема, я шукаю особливий німецький інтерес, який виходить за межі того типу інтересів, що спільні для всіх держав-членів (наприклад, інтерес до економічних переваг від стабілізації валютної унії або зацікавленість у збереженні європейського впливу на міжнародний політичний порядок денний у новому мультикультурному світовому суспільстві, який у будь-якому разі слабшає).[12]

На хвилі шоку поразки 1945 року і моральної катастрофи Голокосту, розсудливі причини відбудови міжнародної репутації, знищеної своїми власними діями, вже зробили для ФРН імперативом зберігати альянс з Францією і поглиблювати європейське об'єднання. Крім того, інтеграція разом із сусідніми європейськими країнами під парасолькою гегемона – Сполучених Штатів – створила контекст, у якому німецьке населення вперше змогло розвинути ліберальне самосприйняття. Цю важку трансформацію політичної ментальності, яка у старій Федеративній Республіці залишалася заручником зловіщого наступництва протягом десятиліть, не можна просто сприймати як належну. Це зрушення у мисленні відбулося одночасно з обережною популяризацією процесу європейського об'єднання. Більше того, успіх цієї політики був важливою передумовою розв'язання більш давньої історичної проблеми, яка мене турбує у першу чергу.

Після заснування Німецької імперії у 1871 році, Німеччина набула фатального статусу "напів-гегемона" – як казав Людвіґ Дегіо, вона була "занадто слабка, щоб домінувати на континенті, але занадто сильна, щоб змусити себе бути схожою на інших".[13] Уникнути відродження цієї дилеми відповідає саме інтересам Німеччини, і вона була подолана лише завдяки об'єднанню Європи. Саме тому європейське питання, яке було загострене кризою, є також внутрішньополітичним викликом для німців. Провідна роль, яка випадає нині Німеччині з демографічних та економічних причин не лише пробуджує історичні примари навколо нас, але й спокушає нас обрати в односторонньому порядку національний курс, або навіть поступитися фантазіям "німецької Європи" замість "Німеччини у Європі". Ми, німці, повинні були зробити висновки з катастрофи першої половини ХХ століття – що нашим національним інтересом є уникнути постійної дилеми статусу напів-гегемона, який навряд чи можна підтримувати без сповзання у конфлікти. Досягнення Гельмута Коля – це не возз'єднання і не відновлення певної національної нормальності як такої, а те, що ця радісна подія відбулася паралельно з послідовною популяризацією політики, що тісно пов'язує Німеччину з Європою.

Німеччина не лише зацікавлена у політиці солідарності; я б припустив, що вона має навіть відповідне нормативне зобов'язання. Клаус Оффе намагається захистити цю тезу трьома спірними аргументами. На цей момент Німеччина отримує найбільшу вигоду від єдиної валюти завдяки збільшенню свого експорту. Через ці експортні надлишки Німеччина ще більше сприяє ускладненню економічних дисбалансів у валютній унії, і, будучи другорядною причиною, сама є частиною проблеми. Нарешті, сама Німеччина навіть збагачується на кризі, оскільки зростання відсоткових ставок за урядовими облігаціями вражених кризою країн супроводжується зниженням відсоткових ставок за німецькими урядовими облігаціями.[14] Навіть якщо ми погодимося з цими аргументами, нормативний засновок, що ці асиметричні наслідки політично неврегульованих взаємозалежностей між національними економіками породжують зобов'язання діяти у дусі солідарності, пояснити буде не зовсім легко.

 

III

Це приводить мене до останнього та філософського питання: Що означає "проявити солідарність", і коли ми маємо право апелювати до солідарності? З невеликим вправлянням у концептуальному аналізі я маю намір виправдати заклики до солідарності від звинувачень у моральному застої або недоречних добрих намірах, якими мають звичку обдаровувати їх "реалісти". Більше того, демонстрація солідарності є політичним актом, і ніяким чином не є формою моральної безкорисливості, яка була б недоречною у політичному контексті. Солідарність звільняється від хибного уявлення про свою аполітичність, щойно ми дізнаємося, як відрізняти зобов'язання проявляти солідарність від моральних та юридичних зобов'язань. "Солідарність" не є синонімом "справедливості", у моральному чи юридичному значенні цього терміну.

Ми називаємо моральні і правові норми "справедливими", коли вони регулюють практики, які однаковою мірою задовольняють інтереси усіх сторін. Справедливі норми забезпечують однакові свободи для усіх і однакову повагу до кожного. Звичайно, існують також і особливі обов'язки. Родичі, сусіди або колеги можуть у певних ситуаціях очікувати більшого, або інші види допомоги один від одного, ніж від незнайомців. Такі особливі обов'язки зарезервовані загалом і для певних суспільних відносин. Наприклад, батьки порушують свої обов'язки з догляду за дітьми, коли нехтують їхнім станом здоров'ям. Межі цих позитивних зобов'язань часто невизначені, це варіюється залежно від виду, частоти і важливості відповідних суспільних відносин. Коли далекий родич звертається до своєї двоюрідної сестри після десятиліть розлуки з проханням про значну фінансову допомогу, оскільки він перебуває у надзвичайно складній ситуації, навряд чи він апелює до морального обов'язку, а щонайбільше до зв'язку "етичного" виду, що спирається на сімейні відносини (за термінологією Геґеля, вкоріненого у "Sittlichkeit" або "етичному житті"). Належність до великої родини виправдає, на перший погляд, обов'язок допомогти, але лише у тих випадках, коли фактичні відносини призводять до очікування, що, наприклад, двоюрідна сестра може розраховувати на підтримку свого родича у подібній ситуації.

Таким чином, саме Sittlichkeit неформальних суспільних відносин, що є фундаментом довіри, вимагає, щоб одна людина "поручалася" за інших. Такі "етичні" зобов'язання, вкорінені у зв'язках апріорно існуючої спільноти, зазвичай у сімейних зв'язках, мають три особливості. Вони обґрунтовують суворі або надмірні претензії, що виходять за межі моральних чи юридичних зобов'язань. З іншого боку, коли йдеться про необхідну мотивацію, заклик до солідарності є менш суворим, ніж категорична сила морального обов'язку; він також не дорівняється за силою до примусового характеру права. Моральні накази слід виконувати з поваги до самої норми, що є для них підставою, незважаючи на дотримання цієї норми іншими особами; натомість, законослухняність громадянина зумовлена тим фактом, що каральна сила держави забезпечує загальне дотримання права. До виконання етичного зобов'язання, навпаки, не може бути ані примусу, ані категоричної потреби. Воно залежить, натомість, від очікування взаємних зобов'язань – і від впевненості у цій взаємності з плином часу.

У зв'язку з цим, етична поведінка, до якої неможливо примусити, збігається також з власним середньо- або довгостроковим інтересом людини. І саме у цьому аспекті Sittlichkeit має дещо спільне із солідарністю. Втім, остання не може покладатися на праполітичні спільноти, такі як сім'я, а лише на політичні об'єднання або спільні політичні інтереси. Поведінка, заснована на солідарності, передбачає політичні контексти життя, а отже, контексти, які юридично організовані і у цьому сенсі є штучними.[15] Це пояснює, чому кредит довіри, який передбачає солідарність є менш стійким, ніж у випадку етичної поведінки – тому що цей кредит не забезпечений самим фактом існування квазі-природної спільноти. Чого бракує у випадку солідарності – це моменту конвенційності в апріорно існуючих етичних відносинах.

Друге, що додає солідарності особливого значення – це офензивний характер вимог чи навіть боротьби за виконання обіцянки, яка криється у претензіях на легітимність будь-якого політичного ладу. Цей далекосяжний характер солідарності стає особливо зрозумілим, коли вона стає потрібною під час соціально-економічної модернізації, для того, щоб пристосувати перевантажені можливості чинної політичної структури, тобто, щоб пристосувати еродуючі політичні інституції до непрямої сили широких системних, переважно економічних взаємозалежностей, які сприймають як обмеження на те, що повинно перебувати під політичним контролем демократичних громадян. Цю офензивну семантичну особливість "солідарності", разом з її зв'язком з політикою, можна з'ясувати, звернувшись від неісторичного концептуального уточнення до історії самої концепції.

Концепція солідарності вперше з'явилася у ситуації, коли революціонери вимагали солідарності у розумінні спокутної реконструкції відносин реципрокної підтримки, які були звичними, але потім були спустошені могутнішими процесами модернізації.[16] Якщо "справедливість" і "несправедливість" вже були у центрі суперечок у часи перших цивілізацій, що залишили по собі писемність, концепція солідарності є на диво молодою. Хоча й походження цього терміну можна простежити до римського боргового права, лише з часів Французької революції 1789 року він поволі набув політичного значення, хоча й лише спочатку у зв'язку із гаслом "братерства".

Бойовий клич “fraternité" є продуктом гуманістичного узагальнення особливого напряму думки, породженого усіма основними світовими релігіями, а саме – інтуїції, що власна місцева спільнота людини є частиною універсальної спільноти усіх віруючих. Такими були початки концепції "братерства" – ключового поняття секулярної релігії людства, яке було радикалізовано і злито з концепцією солідарності у першій половині ХІХ століття раннім соціалізмом і католицькими соціальними вченнями. Навіть Гайнріх Гайне ще користувався поняттями "братерство" і "солідарність" як більш-менш синонімами.[17] Ці два поняття відокремилися одне від одного під час суспільних потрясінь в епоху зародження промислового капіталізму і робітничого руху. Спадщина юдео-християнської етики братерства була злита у понятті солідарності з республіканізмом римського походження. Орієнтація на збавлення або визволення була злита з орієнтацією на правову та політичну свободу.[18]

До середини ХІХ століття прискорена функційна диференціація суспільства породила величезні взаємозалежності за фасадом патерналістичного, значною ще мірою корпоративно- та професійно-стратифікованого повсякденного світу. Під тиском цих взаємних функційних залежностей старі форми суспільної інтеграції зламалися і призвели до виникнення класових антагонізмів, які остаточно були стримані лише у межах нових широких форм політичної інтеграції у національній державі. Заклики до "солідарності" мали свої історичні коріння у динаміці нової класової боротьби. Організації робітничого руху зі своїми добре обґрунтованими закликами до солідарності реагували на нагоди, які їм дарував той факт, що системні, переважно економічні обмеження перевершили своїм значенням старі відносини солідарності. Позбавлені звичного способу життя ремісники, робітники, службовці та поденники мали сформувати альянс поза згенерованими системою конкурентними відносинами на ринку праці. Протиставлення між суспільними класами промислового капіталізму було остаточно інституціоналізоване в межах національних держав з демократичним устроєм.

Ці європейські держави сформували свої системи соцзахисту у їхньому нинішньому вигляді лише після катастроф двох світових воєн. У процесі економічної глобалізації ці держави стали, у свою чергу, наражатися на вибуховий тиск економічних взаємозалежностей, які нині неявно пронизують державні кордони. Системні обмеження знову руйнують усталені відносини солідарності і змушують нас відновлювати загрожені форми політичної інтеграції у національної держави. Цього разу неконтрольовані системні непередбачувані чинники тої форми капіталізму, рушійною силою якої є неприборкані фінансові ринки, перетворюються на напругу у відносинах між державами-членами Європейської валютної унії. Для того, щоб зберегти Валютну унію, вже більше не достатньо, зважаючи на структурні дисбаланси між національними економіками, просто видати кредити державам з надмірним рівнем боргу, так щоб кожна з них поліпшила власну конкурентоспроможність власними зусиллями. Потрібна, натомість, солідарність, спільні зусилля зі спільної політичної перспективи задля стимулювання економічного зростання та конкурентоспроможності у цілій єврозоні.

Такі зусилля вимагатимуть від Німеччині та кількох інших країн згоди на коротко- та середньострокові негативні наслідки перерозподілу задля власного ж довгострокового інтересу – що є класичним прикладом солідарності, принаймні відповідно до концептуального аналізу, який я представив.

 


 

1. Justine Lacroix and Kalypso Nicolaides, European Stories: Intellectual Debates on Europe in National Contexts (Oxford: Oxford University Press, 2010)
2. COM/2012/777/FINAL/2: “A Blueprint for a Deep and Genuine Economic and Monetary Union: Launching a European Debate” (надалі цитований як “Blueprint”).
3. Цей стан справ делікатно виражено у “Blueprint” (p. 2): “ЕВУ є унікальною серед інших сучасних валютних уній, оскільки вона поєднує централізовану монетарну політику з децентралізованою відповідальністю за проведення економічної політики”.
4. На це вказували ще раніше, див.: Henrik Enderlein, Nationale Wirtschaftspolitik in der europäischen Währungsunion (Frankfurt am Main: Campus, 2004).
5. Цьому відповідає повноваження Комісії «вимагати перегляду національних бюджетів відповідно до спільних європейських зобовязань» (“Blueprint,” p. 26); його явно замислювали так, щоб воно йшло далі вже чинних зобовязань дотримуватися бюджетної дисципліни.
6. “Blueprint,” p. 35.
7. Стратегія «за двома зайцями», яку містить пропозиція Комісії, уникає прийняття давно потрібного рішення (“Blueprint,” p. 13): “Валютну унію слід поглиблювати лише на підставі установчих договорів, так щоб уникнути фрагментації правових засад її функціонування, яка послабить всю ЄУ та поставить під сумнів надважливе значення права ЄУ для механізмів інтеграції.”
8. Див. відповідні праці Вольфґанґа Штреека [Wolfgang Streeck], зокрема: Gekaufte Zeit. Die vertagte Krise des demokratischen Kapitalismus (Suhrkamp), Berlin 2013, та мою рецензію у: Blätter für deutsche und internationale Politik, Heft 5, 2013.
9. Stefan Oeter, “Föderalismus und Demokratie,” [у] Armin von Bogdandy, Jürgen Bast (eds), Europäisches Verfassungsrecht (Heidelberg: Springer, 2009), 73-120.
10. Habermas, The Crisis of the European Union, trans. Ciaran Cronin (Cambridge: Polity, 2012).
11. Christoph Möllers, Die drei Gewalten: Legitimation der Gewaltengliederung in Verfassungsstaat, Europäischer Union und Internationalisierung (Wielerswist: Velbrück, 2008), 158ff.
12. Той факт, що finalité процесу об'єднання ще не був визначений, дає змогу розширити сферу публічної дискусії, яка донині обмежувалася економічними питаннями. Сприйняття зсуву глобальної політичної сили із Заходу на Схід та усвідомлення того, що відносини зі США змінюються, дають змогу побачити синергетичні переваги європейського об’єднання з іншого боку. У пост-колоніальному світі роль Європи змінилася і не лише тому, що на неї дивляться крізь призму сумнівної репутації колишніх імперій, не згадуючи вже про Голокост. Статистичні прогнози на майбутнє пророкують також Європі долю континенту з дедалі меншим населенням, дедалі меншою часткою у світовій економіці та меншою політичною вагою. Населення європейських країн повинні усвідомити, що лише воно може зберегти свою соціальну модель та розмаїття своїх національних культур. Вони повинні об’єднати свої сили, щоб мати якийсь вплив на порядок денний міжнародної політики та рішення глобальних проблем. Відмова від європейського об’єднання була б втечею від світової історії.
13. Цікавий аналіз, хоча й забарвлений перспективою національної історії, див. Andreas Rödder, “Dilemma und Strategie,” Frankfurter Allgemeine Zeitung, 14 January 2013, p. 7.
14. Claus Offe, “Europa in der Falle,” Blätter für deutsche und internationale Politik, Heft1 (2013): 67-80, [тут] 76.
15. До речі, націоналізм приховує цю різницю між політичною солідарністю та праполітичними зв’язками. Він апелює без обґрунтування до цього типу зв’язків у спільноті, коли уподібнює громадянську солідарність в Staatsbürger до “національної солідарності” в Volksgenossen (що об’єднує людей того самого походження).
16. Karl H. Metz, “Solidarität und Geschichte,” [у] Bayertz (ed.), Solidarität, 172-194; критичну оцінку шукайте у Wildt, там же, 202ff.
17. Див. індекс видання творів Гайне, укладачем якого був Клаус Бріґлєб, Klaus Briegleb (Munich: Carl Hanser, 1976), vol. 6, II, 818.
18. Hauke Brunkhorst, Solidarität: Von der Bürgerfreundschaft zur globalen Rechtsgenossenschaft (Frankfurt am Main: Suhrkamp, 2002).

 

Лекція прочитана 26 квітня 2013 року у Лювені
Переклав Омелян Радимський

 

11.05.2013