Хав’єр Маріас

Якщо ви нині шукатимете дитячу казку на кшталт «Червоної шапочки», «Трьох поросят», «Гензеля і Ґретель» чи «Білосніжки», вам нелегко буде знайти їх без спотворень і цензури. Через усі ці дурниці та обман діти лишаються беззахисними

 

 

Коли торік на екранах з нульовим успіхом йшла нова версія стрічки «Бен-Гур», я пообіцяв собі не дивитись ані трейлера, ані жодного уривку, бо не збирався псувати враження від класичного фільму Вільяма Вайлера 1959 р., в якому головного героя зіграв Чарлтон Гестон, а його любого ворога Мессалу Стівен Бойд. Ця версія вже була римейком стрічки Фреда Нібло, знятої 1925 року; та зрештою для багатьох поколінь – і підтверджує це те, що її безупинно показують по телебаченню – основною залишилася версія Вайлера і Гестона, яка, до того ж, отримала рекордну до цього часу кількість Оскарів. Та якогось вечора по каналу Movistar +, який стає щораз гіршим та ідіотським, показували фільм 2016 року, тож я його не дивився, але мав увімкненим, поки читав пресу і відповідав на листи. Час від часу підводив погляд – і досить сказати, що Мессалу втілював такий собі балакучий різновид Енріке Іглесіаса, а Бен-Гура – добрий актор з родини Г’юстонів, але керували ним так погано, що, здавалося, він досі не вийшов зі своєї ролі в серіалі «Підпільна імперія», де носив півмаску, відтворюючи своє обличчя, пошматоване на Першій світовій війні; іншими словами – був змушений лишатись невиразним.

 

Так, я поглядав у той бік, але ніщо не заохочувало мене не відводити очей від екрану довше двох хвилин поспіль. Доки не настав фінал. Перегони квадриг – утрирувані й неправдоподібні – і те, що відбувається після них. Можливо, хтось мене звинуватить, що розбиваю фільми в пух і прах, але є люди, які не знають, що Ромео і Джульєтта, Макбет, Гамлет, Дон Кіхот і мадам Боварі наприкінці вмирають, та не через це ми перестали говорити про ці розв’язки. Як, мабуть, пам’ятає більшість, в класичній версії жорстокий Мессала завершує перегони, дуже покалічений через власне віроломство. Йому мусять ампутувати ноги, щоб він залишився живий. Він вимагає зачекати з цим, аби його любий ворог не побачив, як його розполовинили, коли з’явиться, щоби насолодитися своєю перемогою. Вони обмінюються різкими словами, й опечалений Мессала спускає дух. Тож я не непомірно здивувався, побачивши, що в новій версії – її зняв якийсь тип з ім’ям, яке неможливо вимовити (здається, узбецьким чи казахським) – ці слова не є різкими, а Мессала, з уже ампутованою ногою, підводиться й обидва герої обіймаються в той час, як з їхніх уст злітає вульгарщина на кшталт: «Пробач мені за все, що я тобі зробив, брате Бен-Гур» і «Ні, це ти повинен мені пробачити, любий Мессало». І це ще не все: на завершення я спостерігав, як вони щасливо їдуть верхи – мов у юності, коли були нерозлучними. Можна припустити, що Мессала – з ножним протезом, як ті, що їх мав атлет Пісторіус, який перестав бігати після того, як всадив у свою дівчину чотири кулі.

 

Я не читав роман (1880 р.) полковника Лью Воллеса, на основі якого знято фільм «Бен-Гур». Хто знає, чи в ньому головний герой і Мессала знову «водяться» разом по тому, як їх потріпало життя. Мені однаково. Як і «Звіяні вітром», це роман, який перевершили його значно славетніші кінематографічні версії. Історія є такою, якою вони її розповіли. Тож брутальну зміну кінцівки я можу пояснити лише в світлі тієї надмірної опіки щодо дітей, яка почалася кілька десятиліть тому. Якщо ви нині шукатимете дитячу казку на кшталт «Червоної шапочки», «Трьох поросят», «Гензеля і Ґретель» чи «Білосніжки», вам нелегко буде знайти їх без спотворень і цензури. Сірий Вовк нікого не їсть, він є другом подорожніх і роздає їм пиріжки; з Поросятами він хоче бавитися; Гензеля і Ґретель ніхто не саджає під замок і не розкормлює; а яблуко є карамелізованим – аби Білосніжка погладшала і не була такою вродливою, бо як же ми скажемо діткам, що мачуха хоче її отруїти. Я вже не раз говорив про це: діти не є ідіотами (на відміну від багатьох батьків) і відразу вміють відрізнити вигадані страхи, небезпеки і пастки від справжніх. Перебуваючи в безпеці, з цих казок вони дізнаються про існування ворогів і зла – того, з чим неминуче зустрінуться, коли виростуть, якщо не раніше, бідолахи. Казки допомагають їм бути передбачливими і берегтися, не наражаючись на справжній ризик. Вони набувають знань про небезпеку, не переживаючи її; міцнішають, хвилюються, тремтять і стають обачними, не опиняючись у загрозливій ситуації. Через усі ці дурниці й обман (їм представляють ідилічним світ, який таким не є) вони насправді стають слабшими, перетворюються на боягузів і лишаються беззахисними. А позаяк дитинство нині триває невідомо скільки, ми маємо студентів, які вимагають «безпечних просторів», в яких би ніхто не висловлював думки, яка може їх «стривожити» і проколоти оту бульбашку чи чарівну казку, в якій вони виросли. У зв’язку з цією новою і до нудоти солодкою версією стрічки «Бен-Гур» я роблю висновок, що інфантильні дорослі також уже не переносять відсутності злагоди, жадоби помсти, ворожнечі аж до смерті, власне смерті. Ні, тепер Бен-Гур і Мессала обіймаються, схлипуючи, і тисячу разів перепрошують за бешкети. Підзаголовком роману є Tale of the Christ. Отож: блаженний Христос, краще й не скажеш. 



Javier Marias
Niños listos y adultos pueriles
El País, 03.09.2017

Зреферувала Галина Грабовська

 

06.09.2017