Американський поет Джон Ешбері помер у неділю в Гудзоні. Мав 90 років. Був одним з найвидатніших творців сучасної американської поезії. Удостоєний рідкісної відзнаки — здобув "корону" американських книжкових нагород: Пулітцера, National Book Award і National Book Critics Circle Award.
Вже в середній школі публікувався в журналі "Poetry". Вірші туди вислав без його відома колега, приписавши собі їх авторство. Можливо, саме цей момент і вирішив, що Ешбері став поетом, а не художником, як планував. В 1949 р. закінчив Гарвард (англійська література).
Першого томика, виданого 1953 року, "Турандот та інші вірші", було надруковано ледве триста примірників. Славу приніс йому лише наступний — "Деякі дерева": його було надруковано вісімсот примірників. Здобув нагороду Yale Younger Poets Prize. Наступна збірка, "Присяга тенісного корту", була поворотом в зовсім іншу сторону — вірші в ній були настільки абстрактними, аж деякі критики стверджували, що є вони цілком безсенсовними.
Сам Ешбері не вважав себе аванґардовим автором. "Це слово набуло нині певного пейоративного відтінку. Під іменем «авангарду» робиться так багато речей, що він став якимсь «офіціозом», особливо в мистецтві," — пояснював він у журналі «Literatura na Świecie».
Найважливішою його публікацією був виданий в 1975 році томик "Автопортрет у випуклому дзеркалі". За цю збірку він отримав три найважливіші нагороди американської літератури. Томик є відображенням життя Ешбері яко поета і критика мистецтва: протягом багатьох років заробляв на життя, рецензуючи виставки. "Нам платили ціле нічого. Це були фактично рабські заробітки, бо поети на загал бідні, а фахові історики мистецтва не горять писати короткі рецензії, за які нам платили тоді якісь п'ять доларів".
Був також Ешбері й академічним викладачем, у т. ч. на Гарварді. 2011 року здобув почесну National Book Award за всю сукупність творчості. Тоді він відзначив, що цілком задоволений зі свого статусу у світі поетів.
Нема свободи і нема свободи від свободи.
Єдине, що можеш — візьми у руки книжку, приголуб
І відкрий на моєму обличчі. Ти знав про це.
Maciej Grzenkowicz
Recenzja za pięć dolców
Gazeta Wyborcza, 05.09.2017
Переклад О.Д.
Джон Ешбері
«ЯК ДОВГО ЩЕ Я НАСЕЛЯТИМУ ЦЮ БОЖИСТУ ГРОБНИЦЮ…»
(переклад Юрія Андруховича)
Як довго ще я населятиму цю божисту гробницю
Життя, о моя любове? Чи дельфіни пірнають на дно
У пошуку світла? Чи це шукання
Твердої опори? Без пом’якшення? Гм. І коли певного разу
Чоловіки з оранжевими лопатами прийдуть розбити камінь
Що в ньому я схований, як бути зі світлом котре увірветься?
Як бути із запахом світла?
Як бути з мохами?
У часи пілігримів мене він поранив
І з тих пір я лежу
Моє ложе вогню це горнило що душить
Пеклом (а часом я чую скрапування солоних вод)
Я думаю так – тому що один із тих
Що змушені дихати й під землею. Я розміняю
Один червоний льодяник на два голубі. Мене
Звати Том.
Світло відбившися від замшілого каменя сходить униз
До мене в ущелину (ах яка вілла! таку
Якби він е-е якби йому таку якби він не
І насмішки над муками бобиря
Що в гарячі весняні ночі пронизує пустку кімнат
Запахом сперми спущеної в унітаз
У гарячий літній пополудень з видом на море.
Якби знав ти професоре чому) читає
Друзям: Пий зі мною тільки якщо
Але читанку забрано геть
Найбільшою тінню з-під моря.
Сидячи за кермом
Хлопець забрав собі власне чоло
Голова його дівчини була зеленим мішком
повним нарцисових стебел. «Окей, вигравай
Але в кожному разі зустріньмося в аптеці у Коена
За 22 хвилини». Що за чудо давній чоловік!
З-під тюльпанних корінь вивідав як стати релігійною твариною
І став би математиком. Але де в незручних небесах
Може він роздобути тепло що дасть йому вирости?
Бо йому потрібно хоч трохи, інакше він лишиться карликом,
Хоч вінцем досконалості, з мозком нормальних розмірів
Але він мусить бути звільнений велетнем від тягаря.
І як рослина що чим більша зростає тим краще свідома що деревом їй не
бути,
Тож напевно завше її цькуватимуть бджоли
Залишатиметься накопичувати дурні враження
Щоб хоч не стати часткою глини. Глина
Здіймається ніби море. Ми кажемо “на разі”
Потискаючи руки якраз перед місцем де вдаряються хвилі
Що привносять самотність у наші слова і ці мляві руки від того
здаються нашими –
Руки що завше пишуть речі
На дзеркалах щоб люди побачили згодом –
Хочете щоб вони підливали
Вазонок, перебирали в апатії листя плюща –
Підносили їжу до рота, торкали статеві органи –
Але поза сумнівом ви зрозуміли
Усе це зараз і дурень з нас я. Мені зостається
Ставати кращим і розуміти вас
Як людина розміром з крісло. Кроки
Було чутно з вищого поверху. Сонячне світло в саду було все ще багряне
Але те що в ньому дзижчало трохи змінилося
Однак не навіки… але кидання тіні
На палі й роздивляння навколо за отвором у повітрі було чимось що наче
ніколи не відмовлялося існувати окремо. Хлопці
в подвір’ї перебирали руками зроблений ним пояс
Зірки
Замалювали гаражний дах малиновим і чорним
Він не є тим
Хто може читати ці знаки… його кості були стояками…
І навіть відмова жити
На світі і відплата за це шипіння
Всього що існує з нами жахливо близько
Як ти, любове моя, і світло.
Бо навіщо покірність крім як повітрю навколо нас
У будинку? Пощо прийшли федеральні мужі
За хвилину по тому як хідник
Забрав твій дім? (“Латина… цвітіння…”)
Після чого ти привів мене до води
І звелів мені пити, і я це робив, зобов’язаний твоїй милості
Ти б не відпустив мене на два дні і три ночі,
Приносячи мені книги загорнуті у тим’ян і пахуче різнотрав’я
Ніби мене цікавило читання, ти…
Тепер ти смієшся.
Темрява перериває мою розповідь
Увімкни світло.
Тим часом що я збираюся робити?
Я знову росту, я в школі, невдовзі почнеться криза.
А ти скручуєш темряву між пальцями, ти
Трохи старший за мене…
Так чи інакше, хто ти?
І чи це колір піску,
Темрява, ніби він сиплеться тобі крізь руку
Бо що все це означає,
Плющ і пісок? Цей човен
Витягнутий на берег? Чи мислю я
Стратегічно, у світлі
Видовженої гробниці що сховала смерть і ховає мене?
05.09.2017