Похорон Лесі Українки

(Спомин)

Літо 1913 р. було холодне і слітне. Тому я не спішився їхати на ферії, як звичайно, на Закарпаття, до Рахова над Тисою. Якось при кінці липня прочитав я у часописах про відкриття великої "всеросійської" вистави в Києві та зараз таки вирішив поїхати на ту виставу. За годину вистарався я у старостві паспорт і полудневим поїздом виїхав із Заліщик до Чернівців. За кілька хвилин одержав я в російському консуляті візу та вечірнім поїздом вибрався з Чернівців у дальшу дорогу: через Новоселицю—Могилів—Жмеринку до Києва. Другого дня під вечір заблисли вже на східнім обрію золоті бані київських церков. В Києві заїхав я до готелю "Франсуа" при Фундуклеївській вулиці та зараз же поспішив Великоволодимирською вулицею глянути на "Золоті Ворота", Софійський Собор, монумент Богдана Хмельницького на Софійській площі та на Дніпро—Словутицю.

Київ зробив на мене могутнє і дуже приємне вражіння. Я почувався щасливим, що мені судилося побувати в нашій славетній, старовинній столиці з її історичними церквами, манастирями та взагалі пам'ятками нашої славної бувальщини.

Зараз чергового ранку побував я в редакції "Ради" та на великій виставовій площі, опісля в українськім клюбі "Родина" при Великоволодимирській вулиці, де я харчувався та познайомився з місцевими і позамісцевими українцями-інтеліґентами. В їх товаристві почував я себе так гарно, як серед найближчої рідні.

Вже в перших днях свого побуту в Києві зустрівся я з галицькими земляками: з д-ром Осипом Назаруком і д-ром Олександром Панейком. В їх товаристві оглядав я дальше Київ та виставу і побував щодня в українськім клюбі "Родина". Це були прегарні і незабутні перші дні мого побуту в Києві.

Нараз рознеслася по Києві сумна вістка про смерть нашої славної поетки Лесі Українки, у далекому полудневому курорті та про похорони її тлінних останків, які мають відбутися у Києві.

В день похорону Лесі Українки в Києві була прегарна літня погода. Перед залізничим вантажним двірцем зібрався вранці величезний здвиг народу. Крім киян було багато делегатів з усіх сторін України. Трійця: я, др. Осип Назарук і др. Олександер Панейко виступали тоді як представники Галичини.

Серед глибокої тиші винесено з вагону тлінні останки Великої Покійниці і зложено на похоронний віз, який вкрито безліччю вінків та квітів. Промов не було, бо їх заборонила жандармська управа. Імпозантний похоронний похід рушив вулицями Києва. Попереду духовенство і гарний чоловічий хор, який цілу довгу дорогу вулицями міста аж на Байковий цвинтар співав похоронні пісні. Далі похоронний віз із домовиною, за нею рідня Покійниці, а ще дальше довжезні ряди учасників похорону. По обох боках похоронного походу — ряди кінних жандармів.

За які дві години дійшов похоронний похід до входу Байкового цвинтаря. Тоді кінні жандарми уставились біля входу і пропустили на цвинтар передню частину похоронного походу. Та коли перші ряди похоронних гостей і були вже на цвинтарі, станули кінні жандарми поперек входових воріт, щоб не пустити дальше тисячів учасників похорону. Та маси народу поперли з усієї сили вперед, коні розскочилися і народ хлинув густими рядами на цвинтар та уставився довкола гробу. Почалася нагробна відправа при прегарному співі хору. Вже похороння відправа скінчилася, вже сира земля вкрила домовину Великої Поетки, а хор співав ще довго, довго. Люди стояли спокійно довкола свіжої могили Лесі Українки. Так демонстрували українці проти жандармської заборони виголошувати промови на похоронах Поетки-Геройки, Борця за волю України.

Згодом почали люди поволі розходитися. Я пішов ще на могилу Миколи Лисенка, а згодом із знайомими киянами поїхав трамваєм у місто. В ресторані гостинниці "Франсуа" зібралися українці-інтеліґенти, що брали участь у похороні. Був там тоді проф. Дмитро Дорошенко з дружиною (тоді проф. ґімназії в Катеринославі), сільський священник Грушевський з-під Києва (рідня проф. Михайла Грушевського), др. Юхим Павловський, лікар з Катеринослава та голова тамошньої "Просвіти" і багато інших киян, делєґатів з-поза Києва і — наша галицька трійця. Ми познайомилися з собою і вже почалася між нами щира розмова, коли один з наддніпрянців звернув нашу увагу на добродія, що сидів при столику сам один побіч нас, і сказав пошепки, що це заступник голови київської охрани, який недавно переводив у нього ревізію. Сюди прийшов він, очевидно, на те, щоб підслухувати наші розмови. Ця осторога прогнала зразу наш гарний настрій. Розмови припинилися й ми почали поволі розходитися... — Я побув ще кілька днів у Києві. В товаристві д-ра Олександра Панейка оглянув докладно виставу і купив собі на ній на пам'ятку вишивану сорочку в селянській артілі в селі Клембівці на Поділлі та прегарні ручно різьблені дерев'яні тарілки. Разом із д-ром Юхимом Павловським побував я ще в Печерській Лаврі та у славних печерах із останками Нестора Літописця і в Михайлівськім та Видубицькім Монастирі. В Каневі поклонився я тіням нашого ґенія Тараса Шевченка. Вернувшися до Києва, побував я ще у славнім Межигір'ї біля Києва та опісля повний сильних, незабутніх вражінь вернувся назад у малу і тісну Галичину.

[Львівські вісті]