[З письма Русина з провінції.]
"...Що-до управильненя язикових теорій, то признаємо, що крайна вже пора, щоби оно було переведене в практицї, — чей раз скінчилась би тая безвихідна путаниця язикова, тоє правдиве вавилоньске "столпотвореніе"! Се після нашої гадки дасть ся осягнути поставленєм ясних, не двозначних тез, опертих на исторії і науцї.
І так, чи хто узнає малорускій язик яко самостійний, чи яко нарічіє великоруского язика, то на всякій случай єсть факт нїким не заперечений, що єсть малоруска література, занимаюча поважне місце в родинї література славяньских, а репрезентована такими писателями, як Котляревскій, Квітка, Маркіян Шашкевич, Шевченко, Могильницкій, Устіянович, Марко Вовчок, Нечуй-Левицкій, Федькович, Кониській, Руданьскій і инші. Словесність тая маюча вже свій вироблений літературний язик малорускій, сталась уже для нас книжною і розвиваєсь дальше в устах нашого 20 міліонового народу та в умотворах наших новійших писателїв, як д-р Огоновскій, Партицкій, Цеглиньскій, Корнило Устіянович, Франко, Масляк и инші, в виданях "Просвіти", в шкільних книжках, в часописях "Дѣло", "Зоря", "Батьківщина", "Буковина", "Учитель" і других. Всї Русини повинні сей свій літературний, книжний язик малорускій любити яко найбільше своє сокровище та всїми силами причинятись до єгo розвитку і як найкрасшого розцвіту, — отже у всїх своїх письмах уживати тілько сего язика і лиш за єго помочію виражати всякі свої гадки-мисли, тямлячи на безсмертні слова Кобзаря: "Наше слово, наша пісня не вмре, не загине!"
Єсли-ж хто з Русинів став ся так нещастним, що покинувши свою рідну неньку, пійшов за блудними теоріями Катковцїв, не маючими нїякої опори анї в исторії анї в науцї, а називаючими мало-рускій язик нарічієм велико-руского та непризнаючими єму права до самостійного розвитку і то не на основі наукових розслїдів, але в наслїдок звістного брутального указу "императорского", — то такому відступникови свого народу не лишаєсь нїчого иншого, як своє "убїжденіє" переводите консеквентно в практицї, отже писати по велико-руски. Але під велико-руским язиком розуміємо не тоє калїчене язичіє наглих Катковцїв, якого вживають такі писателї як Дїдицкій, Наумович, Петрушевич, Гушалевич, Єроним Аноним, і в якім видають свої "изданія": Матиця, Народний Дім, общество Качковского та редаґують ся ґазети тої партії, але розуміємо той язик, яким писали велико-рускі писателї Пушкин, Лєрмонтов, Хомяков, Гоголь, Толстой, Тургенев, Достоєвскій, і инші, і якій дальше розвиває ся в сегочасній журналїстицї в Poсciї. В такім язицї, господинове обєдинителї, пишіть і видавайте свої ґазети і "изданія" а не калїчте, не коверкайте, не куйте з двох літературних язиків [мало-руского і велико-pycкoгo] якесь дивоглядне pot pourri, не похоже нї на пса нї на барана, — правдивий литературний "уродъ". Бо позвольте себе запитати: до якої словесности прийде ся зачисляти такі приміром письма историка Петрушевича, або новеліста Єронима Анонима, або поета Гушалевича? Скажете: до велико-рускої! Але-ж погодїть, панове! Там називають се калїчене ваше язичіє... "тарабарским нарѣчіємъ", а ваші ґазети і "изданія" беруть лише тогди в руки, коли хотять здорово пореготатись... Чи може тії "издѣлія" схочете зачислити до мало-рускої словесности? Та ба, "чепуха" така в нашій писаній словесности має за собою дуже непоказну минувшість, а перед собою не має нїякої будучности, а хиба лиш пригожа — "мышамъ на снѣданье"... Єсли отже се трете нїби-"русске" язичіє нї до чого нїкому на світї не придасть ся, то лишає ся одна дорога — закинути єго зовсїм, а свою працю звернути до одного з живих літературних язиків, маючих запевнену будучність.
У инших народів так оно звичайно водить ся, що єсли якій професор університетскій якусь свою учену працю в світ пускає, то можна бути певним, що язик єго умотвору єсть літературний, чи взятий з якої живої, чи мертвої літератури. Лиш у нас можливе таке curiosum, що професор університету, котрий яко наукова повага повинен би мати вже на певних основах вироблене понятє о літературах славяньских, публикує свої працї на дивовижу ученого світа — в язичію "незнатищо". Маю ту на мисли д-ра Шараневича, котрого новійші писаня звістні читаючій публицї з ювілейного виданя Ставропігії і з Литературного Сборника Матицї. І не дивно-ж оно виглядає, як відтак працю такого наукового авторітета возьме "під скальпель критики" язикової першій лучшій Великорус і та накорпає в нїй пропасть похибок, подібно як се лучило ся колись Якову Головацкому, коли во время оно мав він перебратись в Россію яко професор велико-рускої словесности на університетї в Одесу, а професори того університету, начисливші в єго коротенькім письмі, до них писанім, аж 17 похибок против велико-рускої граматики, постарались о приміщенє єго в архіві замість в університетї.
Або чи можливе було би у иншого народу таке дивоглядне диво, щоби під редакцією одного чоловіка виходило дві часописи, а кожда відмінною правописію? А однакож в нашій блаженній Галилеї була вже й така невидальщина, як виходили ґазетки "Учитель" і "Ластівка". Коли я в сїй справі заинтерпелював був свого часу их редактора п. Клемертовича, то він менї пояснив, що в "Ластівцї" мусить писати цїлком популярно, бо она призначена для "мальчишек", або як сам мовляв "для публики по колїна" — "Учитель" же мусить бути "твердїшій", бо се вже для образованих людей... І так для дїтей пиши: бувъ, для простолюдя: булъ, а для интеліґенції ще твердше: былъ! Ось до чого доводить баламутня та путаниця язикова і правописна! Коли у инших народів популярні умотвори лиш тим відличають ся від инших, що в них добирають ся слова і вирази приноровлені до понятя читателїв, а язик і правопись як там так і тут однакі, — то у нас винайдено якусь ґрадацію язикову і правописну: твердий, твердшій, найтвердшій; в "твердім" уживає ся ще о з дашком (ô), в "твердшім" дашок улїтає геть з вітром, а в "найтвердшім" панує ся як найбільше слів, хоч-би як дивоглядних та чудацких, коби лиш як "найтвердших", як: мерцаніє, горемыка, теленокъ [теля], аистъ [бузьок], шрифтъ, бутэрбродъ, стулъ [крісло], чулокъ [панчоха], перчатка [рукавицї], масланица, башмакъ [черевик], золовка [своячка], лядъ [нещастє], мочь [сила], сарай [шопа], угрюмий, і т. д.
Коли нашому "старому" часом лучить ся слово народне малоруске, котре на першій погляд годї зрозуміти, то якій то они під носять крик, що — мовляв — у нас так не говорять, у нашім селї незвістне тоє слово, і т. д., — нехай же позволять себе запитати: де шукати за значенєм наведених повисше слів, якими кажуть нам любуватись, та котрі величають "клясичними"? І залюбки таких "уродів" язикових, виплеканих Бог вість в яких гнїздах, они нам кажуть покидати свій милозвучний, правдиво-славяньскій язик малорускій, не маючій собі рівного як що-до повноти звуків, так що-до богатства виразів, в цїлій семьї славяньскій! На таке дїло, достойне Герострата, можуть відважитись хиба які здесперовані башибожуки літературні...
З сеї язикової заверни-голова, яка у нас завела ся від часу вступленя одної части нашої публицистики на блудну дорогу, тепер уже й самі обєдинителї гаразд не знають, яким світом вибрести. Великорускій літературний язик видаєсь им уже за мало твердим, то ж єще в часї звістного процесу их корифеїв маститий совітник Адольф давав Русинам раду, щоби приняли язик церковний за свій літературний, а перед кількома лїтами відогріла тую утопію "Червоная Русь" устами мишиньского о. Іосафата Кобриньского. Аминь глаголю вам, єсли би була де-небудь на світї премія призначена за написанє найкольосальнїйшого абсурда, то премія тая мусїла би припасти по половинї: маститому о. Іосафату за написанє, а "Червоній Руси" за напечатанє сеї утопії, — бо від часів "приснопамятного" Сїмаша до сегодня не міг би нїхто повеличатись "величайшою чепухою". Та найби наші обєдинителї указали наші бодай на якій анальоґічний случай з теперішности, де то именно находить ся на світї Божімі такій народ, котрий би покинув свій живий літературний язик, а взяв на єгo місце мертвий язик з перед тисяч лїт. О такой замінї не думають анї сегочасні Греки, анї Италійцї, хоч у одних є старогрецкій, а у других латиньскій язик з далеко богатшими клясичними літературами, як наша старо словеньска.
Яку цїль мають такі чудацкі вибрики фантазії наших реакціонерів? Річ ясна, що им розходить ся лиш о баламученє публичної опінії і се им по-части й удає ся. На зборах общества им. Качковского виступають літературні тромтадрати против руских книжок шкільних. Ба в часописях т. зв. старої партії лучаєсь нам читати дописи "селянина", котрий поучає членів комісії, котрі укладали правопись для книжок школьних, що не має ся писати: ходивъ, читавъ, бувъ, вôнъ — але: ходилъ, читалъ, былъ, онъ, і т. д... Отже у нас справи язикові і правописні не мають рішати професори університетів і мужі науки, — як се буває у инших народів, — але першій-лучшій мазайло, що полизав де-що з "изданій", бересь уже за критику. Сі мазайли повинні би памятати Квітчині слова: "Швець знай своє шевство, а в кравецтво не мішайсь".
Не рад би я, щоб мене хто фальшиво зрозумів. Тож ad vocem церковного язика мушу ще придати, що він для нас Русинів має і мати йме свою високу цїну яко язик літурґічний, яко дорога спадщина апостолів Славяньства. Mи єгo любимо та не дамо єгo видерти нїкому з гармонійної цїлости наших обрядів церковних в користь н. пр. латиньского язика. Но з того ще не випливає, щоби ми мали єго принимати в сегочасну нашу словесність, буцїм за-для того, що деякі слова церковні зрозумілі народови нашому. Бо-ж и нинїшним Италійцям зрозумілі безперечно многі слова з их літурґійного язика латиньского, а прецїнь они єго не приймають в новочасну словесність. Ми любимо не менше і велико-рускій язик яко братній славяньскій, але не з таким виговором нашим галицким, як єго кажуть читати наші обєдинителї, бо тут він видає ся твердий як патик — але з виговором настояще московским, і в нашій літературі много з него хіснуємо. Але-ж знов і з того ще не виходить консеквенція, щоби за для него ми свій питомий язик народний мали занехувати, або дати єму в своїй хатї неначе якій сиротї лише вузенькій кутик, як мовляв "для домашного обходу". Най собі там московскій язик літературний буде і богатшій від нашого, най ним говорить не 40, а 400 миліонів людей, як язиком хиньским, то таки наша бесїда малоруска нам милїйша. І доки наша солодка тая бесїда пливе-розливаєсь щоденно золотою струєю з сильних грудей 20 міліонного нашого народу, доти она не вмре, не загине — вoпpeки всїм указам "императорским". І нїхто не має права видерти нам той найдорожшій скарб нашої индівідуальности національної, бо як наш нарід так і ми, єго интеліґенція, доки житя нашого, боронити єго будем против всякого врага і супостата!
Мова рідна, слово рідне!
Хто вас забуває —
Той у груди не серденько,
А лиш камінь має...
[Дѣло]
20.08.1892