Я сидїв у гарно обставленім кабінетї аґронома — секретаря повітового сїльсько-господарського Товариства і знайомив ся з умовами моєї майбутньої працї, на яку мене запрошено.
Признаю ся, коли я їхав в сей глухий, далекий від культурних центрів городок, мене трохи турбувала думка про те, чи зумію я зорієнтуватись в нових обставинах провінціяльного житя, взяти, як то кажуть, правильний тон в своїй роботї, зрозуміти психольоґію провінції і дати їй як раз те, чого від мене вимагають. Через те я докладно розпитував про місцеве житє місцевих дїячів, із оповідань аґронома складав собі картину місцевого громадського житя.
Само собою розумієть ся, найбільше цїкавило мене, в яких формах тут виявляється українське житє і чи в сїй затеряній в безмежних степах глушинї жевріє бодай який-небудь огник української свідомости.
Але про се не можна було балакати з першого наскоку; треба було приглядати ся й чекати, поки обставини не дадуть змоги безпосередно побачити щось цїкаве в національнім змислї, і тодї робити свої висновки.
На превелику мою втїху чекати довелось недовго. Ми ще не скінчили нашої дїлової розмови, як до кабінету ввійшов середних лїт чоловік і простягнув менї руку. Аґроном рекомендував:
— Наш завідуючий комерційними справами — Слєпченко.
Слїпченко зробив протестуючий рух рукою і з досадою в голосї пояснив:
— От, розумієте, скільки разів сказав не Слєпченко, Слїпченко! Слєпченко се по кацапськи. А вони наче на злість...
Аґроном сміяв ся.
— А ви-ж хиба хто?
— Я? — Слїпченко трохи замислив ся. — Я не кацап...
— А хто-ж ви? — вставив і я питанє.
Слїпченко трохи замняв ся.
— Як вам сказати... — він потер рукою чоло. — Я Українець, малорус...
Останнє слово він додав, очивидно думаючи, що я не розумію, що має значити Українець.
— Наші хахли, знаєте — провадив він далї — поки з ними говориш по руськи, не втнуть нїчого. Тільки почнеш по хахлацьки, оживають, наче їх святою водою покропили.
Він чогось засміяв ся, наче б сказав яку дотепну річ.
Останні його слова остаточно збили мене з пантелику — не кацап, Українець, малорос і нарешті "хахли", хахлацький... невже ж в сїй особі грає ріжними барвами цїла ґама української відомости від України до Малоросії і від Малоросії до Хохляндії?... Мусїв же Слїпченко, якою б унїверсальною натурою він не був, спинить ся на якімсь певнім ступени свідомости й зафіксував, коли не на завше, то бодай на певний момент своє національне "credo".
Я рішив придивити ся до сього першого Українця, якого зустрів у сїй глушинї, підійти як можна близше до нього і зрозуміти по змозї його психольоґію.
Обставини менї сприяли.
Одного разу я зайшов до Слїпченка в якійсь справі.
— А... прошу, прошу... сїдайте, будьте ласкаві...
Широким гостинним жестом він підставив мені стілець.
— Марусю! — покликав він до сусїдної хати — йди сюди...
Він відрекомендував мене своїй жінцї.
— А се ми, знаєте, сидимо й трохи споримось... Ось читає жінка книжку і нїяк не розуміє оповіданя.
Він показав маленьку книжочку, на якій я встиг прочитати: "Б. Грінченко. Чудова дївчина".
— А що ж власне тут незрозумілого? — запитав я.
— Отже я і скажу, що тут неясного?! Все понятно. А жінка не хоче зрозуміти, що се ж Україна ся чудова дївчина... що тут, в цїлім оповіданю заховано глубокий символ страждаючої, пригнобленої України... Правду я кажу?...
Я хитнув головою. Слїпченко подумав і додав:
— Бравенське оповіданє... бравенськє собі і так він влучно поєднав тут образ дївчини з образом України... бравенько, бравенько.
Я уважно слухав Слїпченка його міркуваня про Україну і останні мої сумнїви що-до української свідомости його розставали як туман.
Безперечно людина усвідомила собі, що то є Україна, зрозуміла траґічну долю, яку мусїв пережити її нарід, звязала себе свідомо з сим народом, з його житєм і культурою. Дарма, що ся звязаність виявляєть ся инодї в анекдотичних формах — на те се глуха провінція, в якій дуже богато гарних річий набирає анекдотичного характеру.
Але треба, здавалось менї, підштовхнути трохи тих провінціональних патріотів, дихнути на них чимсь новим, бадьорим, свіжим, сильним і вони скинуть з себе провінціяльне лушпіня, приєднають ся до здорового національного житя.
Так думалось менї, коли я аналїзував психольоґію Слїпченка, його відношенє до свого національного "я".
Але незабаром поведенє Слїпченка знову збило, змішало всї попередні мої вражіня; що були вже більш менш встановили ся на одному певному опредїленні.
Рада нашого сїльсько-господарського товариства задумала видавати популярну сїльсько-господарську й кооперативну часопись для селян. Запросили й нас взяти участь в обміркованю сеї важної справи. Ясно, що мусїло виникнути питанє на мову виданя.
На бажанє для українства вирішенє сього питаня не можна було сподїватись, але всеж таки після наших розмов із Слїпченком я й не вагав ся, що до позиції його в сїй справі.
Як же я здивував ся, коли у відповідь моїй пропозиції про українську мову часописи Слїпченко заявив:
— Я згоджую ся з сим тільки тодї, коли ви переконаєте мене в необхідности писати саме українською мовою...
Я його не переконував нї в чім. Але постать Слїпченка — сього "Українця-малороса" з його протестом проти "ѣ", з "хохлами", який оживає чуючи українську мову, наче покроплений святою водою, з його розумінями грінченківського символа України в чудовій дївчинї і нарешті з обскурантизмом в найпримітивнїйших питанях національної справи — лишила ся для мене загадкою.
Може така мінливість Слїпченка має основу в відсутности національного вихованя, постійних національних принципів і мягкости українського характеру, що піддаєть ся чужим впливам і позбавляєть ся активности?..
[Дїло, 29.07.1917]
— Вам треба познакомитись з нашим повітовим аґрономом... — сказав раз менї Слїпченко. — Там такий Українець!... — він махнув рукою, що мало означати, очевидно великий український актив повітового аґронома.
Задовольнити свою цїкавість було нетрудно в такому невеликому містї, де великі подїї складають ся з того, як посварять ся Іван Іванович з Іваном Никифоровичом; тут швидко обставини примушують людий знайомитись між собою.
Отже і я незабаром мав можливість познакомитись з повітовим аґрономом, українство якого викликало в Слїпченка такий широкий богато обіцяючий жест...
— І вас занесло в нашу дїру?... — були перші його слова. — Ну, нїчого, нам буде веселїйше...
— Вибачайте, але я не бачу підстав казати так про ваше місто...
Аґроном безнадїйно зітхнув...
— Дїра, та ще яка!... Одна тільки надїя, що колись може пощастить вибратись звідси, живить трохи. Ось поживете — самі побачите...
— Невжеж тут зовсїм немає живих, цїкавих людий?... — запитав я.
— Людий?... Тут все вори, все погань така, що гидко робить ся...
— ?
— В земстві ворують — отверто ворують... де тільки можуть, там і хапають страшенно... Ось не далї, як учора — на курсах вчительських в земстві... стоять два вчителї й розмавляють собі любесенько, коли надходить член управи, що завідує школами:
— Я васъ попрошу говорить по русски! Какъ вамъ не стыдно говорить на какомъ то жаргоне!..
Сказав і проплив як кара Божа. Ну звісно сердешні учителї перелякали ся, бо кудиж їм проти їх "мінїстра освіти"...
— А є тут ще один "русский земец" — Грюдеман. Так той до одного доктора кричав: — Я вам покажу автономію України... Я вам таку автономію покажу, що і не микнете як опинетесь там де...
— Де — се ясне саме собою.
— Словом публика тут така що їй же Богу инколи думаєш — а добре булоб нарядити ними всїми гармату і стрельнути кудись в безодню, щоб і не вертали назад...
***
Така жорстока критика житя і людий, серед яких доведеть ся працювати, нїчого радісного викликати не могла. Але сама вже критика — ознака певної активности. Через те я був певний, що нарештї сей Українець не піддав ся нїчому такому, що моглоб розмагнїтити його українську свідомість, а раз так, то очевидно не може він обмежуватись самою критикою.
Мусить він якось поза нею, якось реально виявляти свої українські переконаня, творити щось, нехай не велике, мало помітне, але творити.
Одного разу я показав йому якийсь аґрономічний листок з серії "Ріллї".
— Оце гарна штучка... де ви взяли?
— Кажу — де.
— А хиба у вас таких метеликів не було? Чи ви за них і не чули?
— Та нї... чув то я за "Ріллю"... але...
Він так і не доказав своєї думки і уважно переглядаючи український метелик, бурмотїв:
— Да... се гарна штучка...
Так я і не дізнав ся, що він чув за "Ріллю" і чому не зробив нїяких заходів що-до поширеня в своїм районі сїєї "гарної штучки..."
Лишало ся думати, що бояв ся земства. Але становище повітового аґронома занадто незалежне, щоби припустили таку думку. Тай нарешті найбільш активні дїячі земські нїчого не мають проти вживаня "малоросійського наріча" серед "мужиків".
Инша річ, коли вчитель чи доктор почне балакати по мужичому за якусь там автономію...
І раптом серед моїх мірковань про причини такої пасивности повітового аґронома, сього критикуючого Українця, він, очевидно, кінчаючи розгляд метелика й під його вражінєм, стукнув рішучо по столу і сказав:
— А гарно було би видати невеличку українську часопись для селян у нас тут, правда, гарно?
Я глянув на аґронома.
Очи його радісно світили ся якимсь задоволенєм і надїєю. Обличє схвильовано почервонїло. Здавало ся, що він почув в собі новий приплив нових сил, які зробили непереможну впевненність в те, що він зараз переживає, бажає, сподїваєть ся...
Але се був момент. Через хвилину він знов посїрів, зробив ся буденним, як завше...
Я нїколи не бачив більше аґронома в такім захватї. Раз тільки на зборах нового товариства на паях, що тільки що заснувало ся, він підійшов до мене і, балакаючи про майбутно корисну дїяльність в товаристві, між иншим зазначив:
— А гарно було би заснувати таке українське товариство?
Я нїчого не відповів йому. Для мене ясне було, що сей на перший погляд критикуючо настроєний виявляє свою активність лише тим, що малює в уяві привабливі картини прекрасного можливого, але далекого житя, та й то тільки моментами, захоплюєть ся сими картинами на мент, а далї його енерґія никне в сїрому туманї провінціональної дїйсности і вся та необхідна, дрібна, але реальна робота українського інтелїґента на провінції пропливає повз нього, шукаючи собі більш видержаного й сталого виконавця, ніж сей рідний брат гоголівського Манїлова на українській ниві.
[Дїло, 31.07.1917]
"Рідний край".
Земський автомобіль мчав нас по добре накоченій степовій дорозї. Мене — на ревізію кредитового товариства, закиненого в бог зна яку далеч від міста, і пана Коритка, поважного земського діяча, члена ревізійної комісії земства теж на ревізію, тільки не товариства, а шкіл. Пан Коритко, великий на зріст, широкий в плечах, з здоровим кольором обвіяного степовими вітрами обличем, сидів рядом зо мною й висловлював своє задоволенє з приводу моєї роботи в місцевих кооперативах.
— Се дуже добре, що ви таки нарешті приїхали до нас працювати... бо знаєте — сїльські коопераативи така хрупка річ, що як тільки їх не доглядає нїхто, лускають ся як мильні пузири. А особливо тепер, коли ринок так непевно реґуює економічне житє... один непевний крок, рух, навіть і справа безповоротно гине....
— А чому тут ранїйше не було спеціялїста кооператора, котрий би кермував дїяльністю кооперативів? Аджеж повіт такий богатий... і земство не біднеж, має цїлий гараж автомобільний?... — запитав я пана Коритка.
— У нас в земстві до сього часу панували зовсім не кооперативні настрої. Се тільки тепер так носять ся у нас з кооперативами. Не буває нї одного з'їзду, наради, зібраня, щоби не знїмали нї одного питаня про кооперацію. На се тепер мода. Модне питанє. Та воно по части і зрозуміле — виявилось підчас війни, що кооперативи таки чимало допомагають постачаню для потреб армії ріжних продуктів, не кажучи вже про всякі добродїйні жертви. Воєнні поставки проходять без найменшої участи інтендантства, земство і кооперативи вповні навіть красше управляють з ними.
П. Коритко балакав наче з неохотою, поволі випускаючи крізь зуби окремі слова.
Автомобіль мчав нас далї, минаючи досить одноманітні степові краєвиди, що трохи оживляли ся земляними шанцями, валами, а навіть цілими твердинями, від яких лишили ся самі руїни. Тут колись проходила межа українських земель і тутешні люди доперва звуть сю межу "українською лїнїєю".
Десь за балкою замріяла біленька церков, а вскopі показало ся і велике село — цїль нашoї подорожи.
Пан Коритко поїхав ревідувати школи, "скинувши" мене в кредитовім товаристві й ми умовили ся їхати назад paзом за кілька годин.
Треба було сїдати зараз же за рахівницї, книжки, всякі документи й балакати з бородатими дядюшками про ріжні хазяйські справи. А справ було чи мало. Отож вже вечоріло, коли я взявши потрібні менї відомости і задоволивши питаня хлїборобів, сидїв за шклянкою каламутного сїльського чаю з сухими і твердими як змерзла грудка землї бубликами і чекав пана Коритка з автом.
— А розяснїть нам, будьте ласка, через що не стало нїгде мілких гроший? — звернув ся до мене один з дядьків. — Куда вони дїли ся, що їх аж нїде не маєть ся?
Питанє було поставлене ясно і треба було його вдоволити цїлком конкретними поясненями, бо абстрактних пояснень селянин цїлком не визнає.
Я саме кінчив свої поясненя про те злободенне та по части інтриґуюче явище, коли затуркотів автомобіль, а за хвильку ввійшов Коритко.
— А правда, що буцїм то поховали жиди срібні гроші, а мідяки переправляють Нїмцям?
Очевидно мої поясненя "грошевої" крізи не відповіли селянам на їх хвилюючі догадки про жидів, про чутки, що се вони причина крізи і т. д.
Не вспів я ще рота відчинити, щоб відповісти на те питанє, як Коритко вмішав ся в нашу розмову і авторитетним голосом сказав:
— Хто вам те наговорив таких дурниць про жидів? (Дядьки відраду повернули голови до Коритка). Те все брехня. Дурні люди плещуть. Ховають і жиди, але ховають і не жиди. Ось ви мабуть всї чули за Хоречка, що торговлю велику держить в городі,.. він же не жид, а тепер відсиджує три місяцi зa те, що ховав гроші розмінні. Тай богато і таких нежидів, що приховали мідяки і срібло — так що не можна так, як ви, все на жидів валити...
Голос Коритка звучав переконуючо, а українська мова сего поміщика і оборона жидів, так незвичайно в устах місцевого поміщика в однаковій мірі здивувала мене і дядьків.
Через те коли через кілька хвилин ми знова сидїли в авті, я поважив ся запитати:
— А скажіть, будь ласка, ось ви ревідуєте школи — значить, ви знавець шкільної справи в сїм повіті?..
П. Коритко хитнув головою.
— Так от, як по вашому тут обстоїть справа з народною освітою?
— А так, що гірше не може стояти... І гроші є і шкільні будинки прекрасні — останнє слово технїки, і персонал нїчого собі... та щож ви зробите, коли, от як сегодня прочитав хлопець "уши" і став. Мовчить. Учителька питає:
— Ну що таке "уши"?
Мовчить.
— А се що? беpе йoгo за ухо.
— Ву-хо...
— Ну — от і вчіть... здаєть ся, ріжниця невелика між "уши" і вуха, а й та невелика ріжниця шкодить справдї...
[Дїло, 01.08.1917]
Гм... думав я. Похоже на те, що сей земський дїяч, хоч Українець, а хоч з українськими симпатіями. Се робило ся цїкавим. Але щоби відношенє до української справи виявилось у пана Коритка само собою, я свідомо уникав "наводящих" питань.
— Ну, що ж... се одно таке слово трафилось. Невже такий дрібний випадок може шкодити справі, коло якої заходжується богато освічених інтелїґентних людий?
П. Коритко кинув свій улюблений погляд крізь окуляри.
— Так ви, мабуть, не богато жили в наших селах. Се не випадок — цїла система не розуміня не тільки окремих слів, але навіть фраз. Се мука. Се, як казав якийсь письменник, двойна неграмотність...
Трохи давно було менї слухати такі річи, після песимістичного попередженя аґронома, що я попав в дїру, де українське питанє трактуєть ся в савенськім стилю. Але треба було вдоволити свою цїкавість до кінця.
— Ви знаєте, казав менї далї п. Коритко, я стільки натерпів ся за свої постійні промови на земських зборах про потребу української школи, що з богатьома своїми близькими знайомими пересварив ся. А з деякого часу так менї просто походу не давали своїм глузуванєм — хохломан, хохломан...
І врештї прозвали мене: "Рідний край"... Так в у них і значу ся — не Василь Хведорович Коритко, а "Рідний край". Беру слово на якімсь зібраню — шелест по салї.
— О, Рідний Край промовляє...
— Йду по вулицї, знакомі з другої сторони кричать голосно:
— А, Рідний Край.. Доброго здоровячка... І так скрізь — Рідний Край, тай годї...
П. Коритко добродушно всміхнув ся. Ceй епітет, як се не дивно, дуже підходив до масивної добродушної фіґури пана Коритка. Навіть травля за "хохломаньство" не могла в йому викликати нїчого, крім добродушної посмішки. Бачучи, що його оповіданє дуже зацїкавило мене, пан Коритко проводив далї:
— А раз на земських зборах, як раз перед відкритєм сесії Державної Думи, наче в супереч моїм українським промовам встав член Думи Любенко (чули мабуть за нього) і заявив:
— Я прошу земські збори уповноважити мене заявити з трибуни Державної Думи, що нїякої автономії України не треба...
Сказав і сїв.
Почали пани гомонїти, але так таки і не дали сього уповажненя. Тільки не розберу я і досї, через що саме не хотїли сего свідомо (сього не думаю), чи так просто замняли справу. От вам і автономія України...
П. Коритко мене до решти здивував. Значить і автономія для нього менше більше ясна річ, що не викликує нїяких сумнївів. І се тим цїкавійше, що переконанє про школу і автономію живе в пана Коритка, не дивлячись на постійний глум і "травлю" навіть добрих знакомих. А ідейна самота в українськім питаню нї на йоту очевидно не нарушила поглядів Коритка.
Коли ми вже підїздили до міста, пан Коритко зовсїм отверто і щиро балакав зі мною.
— Ви не дивіть ся на те, що я не говорю все по українськи. Трудно, знаєте... Живеш сам, як вовк в лїсї, нї з ким говорити по українськи, крім селян... Інтеліґентів нема... Всї, хто зачисляє себе до "громадянства", глузують з української мови. От і доводить ся тільки з селянами говорити по українськи, а з рештою — по російськи.
— Але так, то я Українець. Я вірю непохитно в те, що буде у нас "своя хата". І знаєте, що?... Коли ся хата у нас буде, всї, хто нинї глузує з українства, казати-муть задерши носи:
— Ми давно казали, що так треба... Запевняю вас, що всї. І той, хто не жив тепер спостерігати-ме тодішне житє і думати-ме:
— Адже вони собі инакше не представляли житя. А поки сього нема, всї вони глузують. І кождий випадок певного характеру про yкраїнську справу викликає в них оплески. І се до того бридко, не гарно, що навіть наш пpедсїдатель управи колись казав менї.
— Я, знаєте, самъ малороссъ и всѣ эти штуки, вся эта травля своих же обычаевъ и народа меня возмущаетъ.
Ви pозумієте — він малорос і його се "возмущаетъ", а я Українець, і сміюсь в душі нашим крикунам, бо добре знаю по француськи приповідку: смієть ся добре той, хто смієть ся останній"...
Автомобіль нервово зафиркав і ми спинили ся в городї. Був вже темний вечер і з далекої околицї чути було якусь бравурну і богатозвучну пісню...
[Дїло, 02.08.1917]
— Tпру, конї стали.
Мій візник фільозоф, як всї земські візники, флєгматично сплюнув і процїдив крізь зуби, не обертаючись навіть до мене:
— Приїхали...
Ми таки дійсно приїхали. Перед нами була невеличка, але чепурненька хата з ґанком і широкими дверми, на яких старанно по українськи було написано:
"Репяшівська потребительська крамниця". З крамницї виглянув довгоносий приказчик і з виразним зацїкавленєм дивив ся на мене.
Поздоровились.
— Се ви, мабуть інструктором будете?... — звернув ся до мене.
— Так...
— А ми вас давно вже ждали... і з сими словами він гукнув на маленьку чорняву дівчинку і щось їй сказав.
— Се я, щоби предсїдателя нашого покликали... — пояснив менї.
Я почав оглядати товар, ще товарні книжки, словом все те, що повинен робити інструктор-кооператор, щоби познакомитися з кооперативом і дати йому деякі наради. Але робота якось не йшла. Невеличка вивіска, що висіла над дверми, збудила рій думок і настроїв.
Се українська крамниця.
І було трохи дивно, як в сю степову глуш пройшла свідомість до селянської хати, коли по дорозї до неї (хати) цїлий китайський мур зневіря, глуму, ворожости і тому подібних річий, що лишили пана Коритка самотним і примусили члена Державної Думи Любенка просити уповажненя на відповідні слова:
— Нїякої автономії Українї не треба.
Якими манівцями прийшло сюди українство і як воно обминуло цїлий Монблян перепон по дорозї до хати?..
Думки не давали спокою. А ще більше не давала цїкавість побачити дїячів селян, що піднесли ся висше богатих інтелїґентів в певній сфері житя.
— Доброго здоровлячка!...
Приємний голос перебив мої думки. Переді мною стояв показьний кремезний хлїбороб в піжаку і злинялій від сонця шапцї.
— Дуже дякуємо, що приїхали таки звiдати нас.
І він почав оповідати менї, як заснував ся їх кооператив, як йому скрутно було видержувати боротьбу з иншими приватними крамницями, як він переміг в сїй борбі і в чім почуває тепер потребу.
Се, розумієть ся, було дуже цїкаве, але я чекав кінця оповіданя і взагалї нашої дїлової розмови, щоби перейти до питань, які мене більше цїкавили в сїй хвилї. Отож коли Артим Петрович (так звали предсїдателя) кінчив своє оповіданє, я звернув його увагу на вивіску і калєндар український, що був прибитий над касою.
— Що се у вас, по малоросійськи все... І вивіска, і калєндар?
Я умисно ужив слова "малоросійський", щоби випробувати ступінь свідомости Артима Петровича.
— Егеж, по українськи. Але у нас, знаєте українське, отож і ми держимось свого.
Він трохи з притиском відповів менї, але спокійно і рівно, нїби не намічаючи моєї помилки.
— А хиба ж ви не руські? — запитав я.
Артим Петрович розвів руками.
— Про се вже ми не вчені, не знаємо.
І він уважно і з'осередковано виняв тютюн і паперцї та почав скручувати цигарку.
— А ті, що вчать ся, таки кажуть, що...
Артим Петрович глянув менї просто в очи...
— що ми Українцї. Правду я кажу?... ляснув він жартом маленького хлопчика, що стояв поpуч йoгo і пильно по дитячому приглядав ся менї.
Хлопчик засоромив ся і сховав обличє, приткнувшись до колїна Артима Петровича. Але Артим Петрович не лишив свого запитаня.
— Ну, кажи-ж, чи правду я кажу? — хлопець соромлючись і червонїючи відказав:
— Правду...
— А ти-ж хто такий?....
— Українець..
— Ах, ти ж мій козаченько славний!
І Артим Петрович взяв "козаченька" на руки і піднїс до мене. Хлопець засоромив ся ще більше.
— Бачите, який у мене козак?І..
І груба, вкрита мозолями рука Артима Петровича потарґала хлопця за щічку. Сю ідилічну картину перебив низенький на зріст, товстенький, як качанчик, чоловік.
— О... і Павло Миколаєвич... се предсїдатель нашого кредитового товариства.
Павло Миколаєвич привітно зі мною привитав ся.
— Oтсe Артим Петрович... Хлoпця свого показуєте, а до нас в товариство не ведете. Краєве-ж наше товариство і народний дім показати їм... нїби з докором промовив Пaвло Миколаєвич.
— А й справдї, ходїм-те... покажемо вам "Народний Дім" і все, що в ньому є...
[Дїло, 03.08.1917]
— Та нїчого в ньому інтересного немає... — скромно додав Павло Миколаєвич. — Але все-ж таки ходїм те.
І ми в трійку пішли оглядати народний дім. Він був недалеко крамницї на площі.
Чепурненький, двоповерховий будинок в українськім стилю.
Артим Петрович взявши за ручку масивні двері пояснив менї:
— В українськім стилю...
Ми увійшли в дім. Велика саля була занята через шпиталь і через те нїяких вистав, лєкцій і т. д. не відбуваєть ся тепер. Але перед війною (Петрович Артим показав менї жмуток афіша) відбували ся вистави. Ставили виключно українські пєси, бо "наші селяни в тямки не беруть руського", як пояснив менї Артим Петрович.
Ми перейшли в кредитове товариство, яке містило ся на горі і Павло Миколаєвич давав свої поясненя про дїяльність товариства.
Усе смеркло, коли ми виходили з народного дому і гостинний Артим Петрович запрошував мене до себе повечеряти, та й так —
— ... може щось цїкаве розкажете нам...
Ми пішли до Артима Петровича.
— Будь ласка заходьте... — запрошував він, відчиняючи двері великої хати. Ми ввійшли в простору з деревляною домівкою кімнату, в якій стояв старомодний стіл і важкі крісла. Обстанова кімнати не була селянська, але одночасно можна було розглянувши на неї сказати, що в нїй живе селянин.
Очевидно, Артим Петрович належав до числа тих "хозяйственныхъ мужиковъ", добробут яких складаєть ся не тільки власною працею, але й великим хазяйством і які складають особливу соціяльну верству в селянстві — заможних, "кріпких", хлїборобів-хазяїнів, що прозивають ся в степовій Українї "куркулаками", на Поділю — господарами, а в науковій лїтературі — дрібними буржуа.
— Та ви зовсїм паном живете... — засміяв ся я.
— Та так знаєте... що Бог зіслав з додатків своїх... — скромно відповів Артим Петрович.
— Ви не думайте, що в Артима Петровича землї більш як у иншого пана… — вставив свою думку Павло Миколаєвич. — Ото як не було ще у нас кредитового товариства, так тільки у Артима було розживеш ся на гроші — спасибі їм невеличкий процент брали... А то вже й потім задумали ми і крамницю отворити і товариство та ось якось спільними силами й вийшло по нашому... пробиваємось.
Гм... "хозяйственний мужичок", "куркуль", буржуа, що гроші видавав під процент селянам, і кредитове товариство, що паралїзує цїлком лихварство, товариська крамниця, що бореть ся в приватними крамарями, народний дім, що має виключно культурне значінє і нїякої реальної вигоди не приносить... І до всього cегo додати українство Артима Петровича і отворить ся букет, який вражати ме хоч своєю ріжноманїтностію.
Ми сидїли в старомодних кріслах і балакали про всякі хазяйські справи — про цїни нa хлїб, про те, як тепер подорожіло житя і робочі руки (Артим Петрович особливо жалїв ся на останнє), про війну і т. д., як поводить ся. Тим часом поспіла вечера й з сусїдної хати потягнуло приємним запахом смаженого сала та яєчницї.
— Прошу закусити... виж з дороги мабуть таки проголодились...
Артим Петрович запрашав нас чемно й гостинно до стола.
— А се мої хлопцї. Етапом з Галичини привели.
Він познакомив мене з двома своїми синами підлїтками.
— Як етапом? — здивував ся я.
— Та вони, бачте, вчили ся там в українській ґімназії. Ну й як раз війна їх застукала там. Якісь екзамени в них були в лїтку, практичні роботи... Словом, точно не скажу вам як і що, ну тільки, як заняли Галичину, так і їх звідти по етапу, значить. Арештантюги!... — ласкаво пожурив він синів.
Я був здивований до краю. До різноманїтного букету долучила ся ще одна квітка, яка не дивовала вже, але просто таки вражала.
— В якій же ви ґімназії вчили ся? — поцїкавив ся я.
— В Рогатинї, прошу... — відказав один з хлопцїв, вживаючи характерне гальцьке "прошу".
Ми говорили про Галичину, про тамтешнє житє, звичаї... але серед сеї розмови я не міг затамувати почутя, щo охопило мене.
________
Була вже пізна ніч, коли Артим Петрович, Павло Маколайович і я заснули на мягких великих подушках. Але менї не спало ся. Я не міг дати ладу новим несподїваним вражіням, що непокоїли мене, гнали сон і будили в потомленій свідомости настирливі думки і почутя.
________
Раненько, щe тільки на світ благословило ся, Артим Петрович обережно будив мене.
— Вставайте... Конї вже готові...
Конї дійсно були готові і стояли перед домом, і візник мелянхолїйно курив циґарку.
Я розпращав ся з Артимом Петровичем і Павлом Максимовичом, сїв в фаетон і поїхав.
Ранїшний холод бальорив. Ми виїхали в степ, широкий, безмежний. Свіже степове повітрє п'янило.
Просто перед нами, на далекому всходї, зазначила ся рожева смужка. Там мало зійти сонце.
________
Ми їхали.
Конець
[Дїло, 05.08.1917]
05.08.1917