Собача справа

Він звався Сосон. Його засудили на смерть і він уже звик до цього. Мусів умерти, так, як я. Був спокійний. Він знав, що воно неминуче. Яка різниця: знати свою годину смерти, — чи не знати? Я більше подивляю того, що йде на смерть, ніж того, по кого вона приходить сама. Злочинець? Так. Але людина. Нерви його були зрівноважені — й це не була байдужність. Це був спокій. І здавалося, що так буде до останнього дня. Аж сталося. Він захотів жити, як усі, що вільні. Він сподівався. Що заворушило в ньому цей спокій?

Вязничний сторож.

І саме з тієї хвилини починається ця собача справа. Він зі сторожем були знайомі. Рік, два, десять літ і хто знає. Сосон не говорив. Одного дня сказав, що це його найбільший ворог. Якісь старі порахунки. давні, сусідські. Які саме — це маловажне. Сторож мусів говорити те саме. А може й розповідав докладніше, а може зовсім мовчав? Може вже від першого дня в його голові зродилася була ця злочинна думка? Хто знає?

Сосон звав сторожа — Цьвик.

В келії сидів я й він, Сосон. Судив наглий суд. По словам адвоката розправа тривати мала 5 днів. І так було справді. В девятій годині Сосона відвозили до суду, — пополудні привозили знову. Сосон був спокійний. Знав, що вислід буде: шибениця. (Адвокат говорив інакше — але думав таксамо). Біль? Це дрібниця. Кілька хвилин... Часом говорив: »Я боявся болю — тепер ні й тимсамим не боюся смерти. Невідоме? Може бути цікаве, але страшне?« Життя, що плило поза мурами вязниці, було йому байдуже, нецікаве. Родина також. Як в обіцяну землю — задавлений був у дошки своєї домовини.

На день до проголошення присуду Сосона, як звичайно, привезли зї судової салі й сторож Цьвик грюкнув за ним дверми келії.

Сосон був інший. Непомітно, але я, що знав кожний відрух його мязів і вдачі, спостеріг, що в ньому зайшла якась переміна. Минуло кілька годин, а він мовчав. Дивився на закратоване вікно — і мріяв. Так, мріяв непорушно. Це не була безвиглядна, пригноблена сумовитість, це просто була якась мрія. Яка? Я не питав. Знав, що скорше, чи пізніше він сам скаже. Бо мрія це динаміт. Розсаджує й потребує вирядитись.

Було пізно. За мурами хвилювала ніч, а в келії холодна тиша. Сосон не спав.

— Ти...

Голос його був ніжний і легко тремтів.

Я підніс голову.

— Ну?...

—Знаєш, мене не повісять. Я буду вільний.

Я цього не сподівався. Мені здавалося, що Сосон гарячкує.

— Вільний?... Хто тобі таке набрехав?

— Ніхто. Це правда. Буду вільний.

Я сів на тапчані.

— Дивно!...

— І мені спершу було дивно. Але тепер ні. Знаєш, хто мені це сказав?

— ?

— Сторож.

— Сторож?...

— Так, той Цьвик. Він добряга. Що ми ворогували — це була велика помилка. Він обіцявся мені допомогти. Просто втечу — і то пятнадцять хвилин перед виконанням присуду.

— На пятнадцять хвилин?...

Ви знаєте, що це таке сподіватися? Сподіватися чогось кращого? Проти призначення і вірити в це? Знаєте, що це таке захотіти жити, маючи перед собою поперечню шибениці? Сосон горів. За той час він більше пережив, як за ціле своє життя. Він хотів жити.

Другого дня рано, Сосон, йдучи на розправу, сказав: »Це забава. Я буду вільний. Нині обговоримо докладніше«. Я бачив, ж Цьвик скривив кутики уст і усміхнувся.

Сосона засудили: шибениця, шеста година вранці. Але він цього не брав під увагу. Шибениця? Вона була далеко — і з кожною хвилиною меншала. Його мали перевести до окремої келії. І тоді він розказав мені, як то він визволиться на волю.

Він казав: »Я буду мати револьвер. Правдивий, з бубном, на шість набоїв. Дасть мені Цьвик. Нині — зараз, як буде мене переводити до другої келії. А потім уже все повинно піти легко. Пів до шостої мають прийти до мене — не знаю хто. Якийсь сторож. Цьвика не буде. Цей сторож має вивести мене на коридор ч. 4, де буде чекати священик — і всі цікаві. Тепер уважай. При кінці цього коридору ліворуч є сходи. 24 ступні в долину, 25 метрів партерового коридору й брама. За нею вулиця. На брамі стоятиме Цьвик. Це плян. Що я маю робити? Небагато. Імовірно треба буде постріляти сторожа. А що-ж? Я хочу жити. Власне тепер!

Так творив Сосон. Я не сказав ні слова. Мені було трохи дивно. Як у книжці. Але так мало бути. Сосон до хвилини, коли його мали перевести до окремої келії, говорив дуже багато. А все про життя, що гуркотить і переливається між мурами камяниць, про товаришів, про різне...

— Знаєш, це буде великий крик. Часописи, поліція, спліткарська публика. Одне слово: сензація! Для них це буде новий злочин. Те, що я хочу жити — для них таки незрозуміле. Душогуб і жити? Це нісенітниця! Але воно так є. Ціну життя я пізнав тепер, маючи змогу визволитися.

— Аби тільки пощастило!

— Мусить!

— А як ні?...

— Ти дурень. Не сміє! Тепер не сміє!...

Сосон замовк. Довгими кроками ходив по запрудженій долівці й дивився кудись поперед себе. Опісля переводили його до окремої келії. Перед відходом я стиснув йому руку й сказав:

»Щасливої дороги«...

Хіба я міг знати, як це все скінчиться? Хіба я міг знати, що це буде собача справа?

Я залишився сам. Думки вперто, як рядки телеґрами, проходили під черепом і безконечною чергою верталися назад. А все про Сосона. Сон, що в сусідніх келіях уже давно важким оловом склеїв повіки — розвіявся. Години черепашиною ходою перевалювалися у вічність — і я нетерпеливився. Це смішно. Але я хотів уже діждатися тієї шостої години. Хотів знати, як вирішиться втеча Сосона. Ех, — вирішилася вона! До вечора я не знав нічого. Могло бути всіляко. Могло бути, але не так. Хтось розказав. Чиїсь поорані гарячкою й бліді уста назвали це собачою справою.

Так, це була собача справа.

Пів до шостої Сосон вийшов на коридор. Позаду йшов вартовий. При кінці коридору, де ліворуч губилися сходи, починалася 25-метрова просторінь до вулиці. Сосон вартового застрілив. Як це сталося? Просто — застрілив. Куля пройшла праву щоку і застрягла в потилиці. А потім... Важко говориш. Опісля Цьвик застрілив Сосона. І знаєте, це злочин! Струмочок крови продерся крізь щілину брами і виповз на вулицю. Воля й труп! Цей труп, що був, людиною й сподівався, потонувши в гамір вулиць, жити. Як він умирав? Оповідають, що він сказав до Цьвика: »Ти душогубе!«

Розумієте? І Сосон не грішив — але Цьвик був Юда. Що з ним сталося — не знаю.

Що не кажіть таки собача справа!

[збірка „Вулиця“, Львів: 1936, с.11—15]