Українська Вороніжчина

 

(Подонь)

 

Перейдено Дін. Здобуто Вороніж. У цьому короткому повідомленню — факт великої історичної ваги сьогоднішнього дня, для національних змагань українського народу зокрема. День 7 липня цього року став для нього тим історичним днем, коли розірвано штучний кордон, що пів другого століття ділив частину земель Слобідської України від матірного пня. Було це в рр. 1779—1802, коли то Москва відокремила від земель Слобідської України: Острогожчину, Богучарщину, Бирючинщину, Валуйщину та частину Павловського пов. й прилучила їх до Вороніжської губ. Заселені компактною масою українського народу мали вони за переписом 1897 та 1926 рр. понад міліон українського населення.*)

 

Початки заселення цього краю сягають кінця XVI та другої половини XVII стол. Найстаршим містом краю є Валуйки, що повстало р. 1593. незабаром після розгрому українськими козаками м. Вороніжа. У половині XVII. стол., а саме в р. 1652—64, прийшли до цього майже цілковито незаселеного краю українські козаки з полк. Ів. Дзіньковським у проводі. Отаборилися на р. Тихій Сосні та заснували тут один з перших слобідсько-українських полків**) — Острогожський. Пізніш охопив він собою територію таких повітів, як самий Острогожський, БогучарськиЙ, Бирюченський та частину Павловського, залишивши тут чимало памяток козацької старовини. Рух українського козацтва до цього краю проклав шлях для дальшої колонізації його українським народом, що йшов сюди з Правобережжя та навіть з галицьких земель.

 

По поразці, що її зазнала Україна у визвольній боротьбі, під проводом гетьмана І. Мазепи, з Росією, остання все з більшою силою безоглядного і брутального натиску, почала свій наступ на українські землі. Йшов він через Слобожанщину і в першу чергу підпадала йому Острогожчина. Так прийшов лихої памяти 1765 рік, коли актом Москви скасовано слобідську козаччину, з Острогожського слобідського козачого полку зформовано гусарський полк, а все українське населення краю переведено було на стан "ґосударственных военных обывателей" (держави, військ, обовязаних мешканців). У пізніших часах наступ цей посилювався дійшовши останнього чвертьстоліття, коли підхопивши прапор московського великодержавництва і зоольоґічного шовінізму, комуністична Москва перейняла разом з ним спадщину Петра удосконаливши її супроти українського народу.

 

Та не зважаючи на цей наступ, що мав своєю метою духове й фізичне поневолення українського народу, і зокрема на землях відтятих від українського матірного пня, українське населення, що опинилось у складі Вороніжської губернії, не втрачало свого звязку з цілою Україною. Виявлявся він у зберіганні побутових рис краю, в національно-культурній праці та в боротьбі за проломання штучно створеного кордону. Доволі відмітити тут бодай кілька фактів, що характеризують з цього становища українську Вороніжчину чи Подонь, як було її визначено проєктом Центральної Ради адміністративного поділу українських земель.

 

Один з мандрівників XVIII стол. професор кембриджського університету Е. Д. Кларке, який проїздив через українську Вороніжчину присвятив їй в своїй книзі про цю подорож спеціяльний уступ, в якому так зхарактеризував тип українця цього краю:

 

Тип цей — каже він — "цілком різниться від населення решти Росії. Вони (українці) більш шляхотної раси, повніше і краще виглядають ніж росіяни (Russians), а також перевищують їх у всьому, чим може один вид людей поставлений над другим. Вони чистіші, працьовитіші, чесніші, реліґійніші і звичайно мають менше забобонів... Відміну між цими двома народами можна встановити без найменшого розпитування за вражаючим контрастом між брудом і чистотою".

 

Ці спостереження з XVIII. стол. залишаються й у пізніших часах. Вже при першому погляді на українську Вороніжчину при переході етнографічної межі з російською територією, яка йде у певній частині по р. Дону (сл. Ліски і далі), вражає різка зміна побуту, що виразно свідчить про нерозривність цього краю з цілою Україною. З цілою Україною звязано було до останніх днів і національно-культурне життя його, що вклало до скарбниці України свою частку. Це край, що дав Україні М. Костомарова та ряд наукових, культурних і громадських діячів. Одним з тих наукових працівників в першу чергу треба згадати відомого етнографа, дійсного члена Наукового Товариства ім. Шевченка Митрофана Дикарева. В останніх часах — ботаніка Як. Ленченка, проф. Медичного Інституту Підгаєцького. Звідциж поxoдять: поет і автор популярних, свого часу, альманахів — "Розвага" та "Українська Муза" — О. Коваленко; закатований совітською владою надійний молодий поет Євген Плужник; поети та письменники — М. Артемів, Д. Мороз та ін.; публіціст, літер. критик і відомий громадсько-політичний діяч, співредактор часопису "Український Студент" (Петербург) — Ол. Ковалевський, якого не минула лиха доля підчас наскоку большевиків на Луцьк 1939 р. Зрештою той, хто відограв свого часу визначну ролю у справі ширення української популярної книжки — Ів. Череватенко, що склав на цю ціль поважні кошти на руку Б. Грінченка, заснувавши тим спеціяльний фонд.

 

Цей духовий, національний звязок і нерозривність української Вороніжчини з цілою Україною вилився також у змаганню краю в роках 1917-18 та 1925 за повернення його до України. Були не постанови повітових земських зборів, селянських повітових зїздів та селянського зїзду цілого Подоня в роках 1917-18, як також голос українського населення цього краю підчас переведеного совітською владою плебісциту 1925, що однозгідно й однодушно заявив свою волю до зєднання з матерним пнем. Відповіддю на вислід цього плебісциту було безпосередне пристосовання протиукраїнської національної політики совітів у цьому краю з усіма її наслідками, що привели до розпорошення компактности українського населення та зменшення його відсотку в користь московського, до послідовної русифікації та специфічних, поліційно-адміністраційних метод поборювання сепаратистичних і націоналістичних змагань населення. І коли говориться сьогодні про жахливі наслідки русифікаційної робот сов. Москви на Лівобережжі, то що можна сказати про ті наслідки, що торкнулися української Вороніжчини, відтятої від України, надбавленої навіть свого національного імени.

 

Дня 7 липня ц. р. перегорнуто сторінку в історії цього краю. Це день, який зворушує надії в найближче майбутнє, коли українська Вороніжчина (Подонь) знайде своє місце, коли буде цьому краю повернуто його національне імя і він увійде до української родини, як рівноправний її член з відповідними обовязками і правами.

 

*) Хто хотів би ближче ознайомитися з історією цієї частини українських земель, може знайти основніші інформації в таких працях автора цієї статті А. Животка: 1) Визвольний рух на Подоню. — Літературно-Науковий Вістник 1926-26, 2) Острогожчина, В-во "Колос", Прага 1942. — Прим. Ред.

**) На ці полки не треба дивитися тільки як на військову одиницю. Це перш за все була тоді одиниця адміністраційна.

 

[Краківські вісті]

16.07.1942