Втіхи і смутки

Життя наше складається з маленьких втіх і з великих смутків, а що втіх завше менше, то втіхою стає будь-яка звістка, яка бодай на хвильку розважить наш смуток.

Є новини, які тішать, а є такі, що нервують. Тішить, що взялися за ту Гужву, котра вже давно перебуває на підсосі в Рашки. Але не тішить, що тільки цим обмежилися. Бо є й інші, нічим не гірші. Чого тільки NewsONE вартує!

І тут зізнаюся чесно – я той, хто здоровався за руку з Гужвою. 2011 року було організовано в Києві марафон на підтримку свободи слова, запросили й мене. І тут з'являється Гужва. А він тут що робить? – здивувався я, але вже після того, як подав руку. Його тоді поперли з газети «Сегодня», от він і кинувся вболівати за свободу слова. Хоча яка там була свобода слова, коли газета перебувала весь час під каблуком Ахмєтова?

Але те, що не тоне, не пропаде – після цього наш Гужва чкурнув до Москви, з якою так ніколи й не розривав пуповини. Таких псевдожурналістів, які працюють на ворога, є значно більше. І навіть якщо не оголошено воєнного стану, то все ж інформаційне поле повинно бути захищене.

Тішить мене, що казачій атаман відкинув лапті, а за ним – лютий ненависник України Антон Носік, а ще за ним – витончений лизака Путіна Ілья Глазунов. Щоб оцінити рівень російського журналіста Носіка, кілька цитат: «Стереть Сирию с лица земли. Уничтожить всех сирийцев: женщин, детей и стариков». «Украинцы – жалкие рабы, отвратительное сервильное говно, сосущее у олигархов. Холуи, которых мама родила, чтобы евреи и русские сблевали от одного их сцыкливого и потного вида». Оце він написав, а за кілька днів і ґеґнув. Карма є карма.

Ну що тут скажеш, воно хоч і дрібничка, а все ж приємно.

Тішить, що взяли за одне місце депутатів-корупціонерів, та не тішать усілякі пинзеники разом з їхніми псевдокомітетами, які хабарників покривають.

Можна б, звісно, цей парламент розігнати буками, але кращі не прийдуть, а прийдуть ще гірші і ще голодніші на гроші.

Тішить мене, що є люди, які знають, як писати романи. Хоча самі не пишуть. Але знають. І завдяки своїй вродженій доброті й щирості душі охоче діляться цими знаннями, рецензуючи чийсь роман. Але самі не пишуть.

Дехто, правда, пробував щось шкрябати — не вийшло, але то нічого. Зате можна когось навчити.

Це унікальне явище. Це все одно, якби людина, яка сама не збудувала жодного будинку чи навіть курника, раптом вирішила повчати, як треба класти цеглу і єднати стіни.

І цих людей доволі багато.

Тих, які знають, як писати музику чи як малювати, значно менше. І це дуже несправедливо. Ще менше тих, котрі щось тямлять у квантовій фізиці. І це не тішить.

Але те, що на Фейсбуку аж роїться від мовників, літературознавців, істориків та політологів – не може не тішити. Інтелектуальний рівень нації росте, наче на дріжджах.

Мовчу вже про тих, які знають, як керувати Всесвітом, не виходячи з кімнати.

Тішать мене українські феміністки. Тепер мусиш у дівчини дозволу питати, чи можна їй руку на талію покласти. Хоча талія — не коліно. Але з'ясувалося, що це для них дуже неприємно. І талія – таки коліно. Дивно, що жодна мені за все моє життя ніколи цього не сказала. Хоч я не викладач, не директор, не шеф, аби мене боятися. Видно, з живими феміністками мене доля не зводила.

Але не тішить мене, що ці ж феміністки забули наші давні традиції, бо Україна, як не крути, а таки батьківщина фемінізму. Уперше це засвідчив ще в середині XVII сторіччя Гійом де Боплан. Французький інженер був дуже здивований, що в Україні дівчата самі залицяються до парубків, самі сватаються до них і, зазвичай, не отримують відмови, особливо якщо дівчина виявляє наполегливість і завзяття. Цікаво, що цей звичай не пропав і в ХІХ сторіччі, і описав його Іван Нечуй-Левицький «дівчата самі сватались за парубків. Дівчина прийде, бувало, у хату, де вона назнає собі хлопця, покладе хліб на столі і сяде на лаві. То був знак, що вона хоче заручитись із господарським сином. Як до неї господар не промовляв і слова, то був знак, що його син не хоче женитись з нею, але кажуть, що люди мали за гріх давати гарбуза дівчині».

Га? Як вам таке? От було б добре, якби українські феміністки, замість вважати талію коліном, воскресили цей звичай. Ну, разом із хлібом можна було б і чогось веселенького принести, щоб розмова пожвавилася. А тоді вже й контракт укласти: сюди руку клади, сюди не клади, тут можеш погладити, сюди лізти не смій і пальця не пхай. Ну, хіба язиком.

Тішить мене, що нарешті введуть ліцензії для таксистів, але не тішить, що ціна на таксі підскочить. Хоча, може буде порядок. Бо наразі бардак. Кілька років тому замовив таксі на вокзал, але поцікавився, скільки буде коштувати. Сказали. Таксист косив на вигляд під інтілігєнта – з вусиками і борідкою. На вокзалі даю йому гроші, але він вимагає більше. Я сказав, що не дам, бо на фірмі озвучили вартість. Тоді він каже, що не віддасть торбу, яка в багажнику.

А я їхав на Книжковий Арсенал і торба мені, властиво, була потрібна на книжки, які збирався купити. Там нічого цінного не було, окрім канапки, пляшки вина і ще якихось лахів. Все в наплечнику. Думаю собі – що забракло, в Києві куплю. Сорочок і шкарпеток зайвих не буває. Тай кажу, але так грізно: «Ви мені цю торбу в зубах принесете». І йду.

Дорогою згадую, що там ще цінного зосталося, і не можу згадати. Це заспокоює. Та не дійшов я ще до виходу на перон, як цей інтілігєнт підбігає і кидає мені торбу до ніг. А сам чеше назад. Я ще подумав: а чи не загукати «ловіть злодія», тим більше, що міліція неподалік крутилася. Але пошкодував.

А потім замовляю в тій фірмі таксі й кажу: «Тільки не посилайте мені того мудака з борідкою». А вони відповідають: «Він вже у нас не працює».

Ну, добре. Але рік потому їду від тої фірми в таксі й на горішній Личаківській раптом чую страшний сморід. Такий, знаєте, коктейль зі шницля з цибулею і часником. Воно, звісно, біля дріжджового теж коктейлями пахне, але гівнячковими. А тут зовсім інший букет.

Мій витончений нюх зробив лише одне-єдине правдоподібне тлумачення цього незабутнього феномену: таксист перднув. Добре, що шиба була спущена, то я голову висунув, бо був би задихнувся в тому крематорії.

Що ж – з ким не буває. Знаю одного музиканта, який так розійшовся на весіллі, що не просто пукнув, а й у гуцульські полотняні штани навалив. А інший пішов за клуню, а що мав довгу, нижче колін сорочку, то, присівши для глибокої медитації, наклав просто на неї, а як вернувся до капели, то дивувався, що гімном пахне.

Не так багато втіх за тиждень-два назбиралося. Але надія не покидає, що попереду чекає нас головна втіха – Росія нарешті почне сповзати з Донбасу і готуватися до здачі Криму. Бо сказав Трамп Путіну: «Вова, ну в тебе ж такий офігенний рейтинг, що ти можеш не тільки Крим повернути, а й Калінінградську область разом із Курилами. А твій народ, який тебе так палко любить, цього навіть не помітить. А для тих, що помітять, підготуй якесь дуже розумне пояснення. Тіпа: дєнєг нєт, но ви дєржитєсь».

Тепер сидить плішивий і думає: як би оце так все делікатно зробити, щоб і вівці були ситі і вовки цілі?