Я ходив у Львові до Української Гімназії в роках 1887 до 1895. У вищій гімназії читав твори Франка. Та вперве стрінувся я з Ним самим аж восени 1896 р. як студент ІІ. року прав Львівського університету.
Саме тоді видавав Іван Франко поважний науковий двомісячник "Життя і Слово", вістник літератури, історії і фольклору.
У мешканні Івана Франка збірався час від часу гурток українських студентів, що цікавились цим журналом. На сходинах обговорював Франко статті, які готовив до журналу та роздавав між студентів літературні новини до зреферування для журналу. При тому велися теж широкі й оживлені дискусії.
На таких сходинах в мешканні І. Франка був я вперве восени 1896 р. І. Франко жив тоді в партері дому в околиці т. зв. Хорущини.
Тямлю, що на тих сходинах був також старший вже добродій з Наддніпрянщини, який прислухувався дискусії на тему статтей для "Життя і Слова", а при кінці сходин доручив І. Франкові на кошти видавництва якусь більшу грошеву суму, завиту в газетний папір.
Якось в зимі 1900 р. завітав до Львова данський історик літератури і критик Юрій Брандес, що цікавився і українською літературою. І. Франко виголосив в одній з найбільших викладових заль Львівської політехніки в німецькій мові виклад про українську літературу. Заля набита вщерть публикою. По привітанню гостя почав говорити І. Франко, Його слова, голошені з пам'яті в цвітистій німецькій мові, лилися плавним ручаєм і прикували зразу увагу слухачів, що з запертим віддихом слідкували за викладом. Продовж години з'ясував І. Франко незвичайно цікаво і змістовно розвій української літератури від найдавніших насів до останніх літ.
Коли скінчив, настала хвилина тиші, а відтак прогула буря оплесків слухачів, захоплених золотими словами доповідача.
Такого знаменитого щодо змісту і форми викладу я не чув ані до того часу, ані ніколи опісля. Тоді відчулось наглядно, яку велику шкоду зазнала українська наука через те, що п'ять років перед тією доповіддю (1896 р.), австрійське міністерство освіти відмовило предложенню колегії професорів філософічного факультету університету у Львові, іменувати І. Франка доцентом української мови і літератури. Причиною тієї відмови був спротив тодішнього намісника Галичини графа Казимира Баденія, запеклого ворога українського народу, проти номінації університетським доцентом колишнього політичного в'язня.
І. Франко не закинув ніколи зовсім думки про університетську доцентуру. Пригадую собі, що весною 1900 р. був я у Нього, щоб звернути книгу, яку я визичив у Нього. І. Франко жив тоді на т. зв. "Новім Світі", у партері кам'яниці одної бічної вулиці від давної вулиці Льва Сапіги. Я застав І. Франка, як сидів у своїй кімнаті за столом і щось писав. Він привітався зі мною, взяв до рук звернену книгу, поклав її на стіл і задумався. Опісля сказав: "Не знати, як черновецький університет поставився би до справи моєї доцентури". Я сказав, що професор Смаль-Стоцький (тоді звичайний професор української мови і літератури університету в Чернівцях) повинен би віднестися до тієї справи прихильно. "Хіба напишу до нього", — сказав Франко — "Може що з того і вийде".
Минуло 5 років у літі 1905 року, працював я як конципієнт адвоката д-ра Андрія Коса у Калуші. Був гарячий літний день. Коло полудня приходить до канцелярії якийсь старший вже селянин. Подає мені лист, адресований до мене. Я пізнав характеристичний почерк І. Франка. Він писав, що перебуває на літньому віддиху в Грабівці і звертається до мене, щоб я порадив і поміг віддавцеві листа, убогому тамошньому чоловікові, що має якусь справу в суді в Калуші і прийшов за порадою. Несподіваний лист І. Франка викликав у мене правдиву радість. Я розпитав віддавця листа про побут І. Франка у Грабівці. (Грабівка — підгірське село, яких 20 км. на полудневий схід від Калуша). І. Франко приїхав туди перед кількома днями в гостину до тамошнього пароха, о. Палія разом із відомим мені молодим істориком Олександром Сушком, що став пізніше доцентом історії словянського мистецтва в Шікаго.
Селянин хвалив собі дуже І. Франка за те, що радо вдається в розмову з людьми на селі і що багато людей іде до нього за порадою. Я занявся негайно справою селянина і передав через нього відповідь до його протектора.
Канцелярійна праця не дозволила мені навідання тоді до Грабівки. Згодом перенісся я як конципієнт з Калуша до Заліщик, де відчинив адвокатську канцелярію. Живучи далеко від Львова, я не мав вже ніколи нагоди стрінутися з І. Франком.
[Львівські вісті]
09.06.1942