Малий фейлетон
— Ти взагалі не маєш найменшого поняття, як це розкішно! Довкола ліс, перед тобою вода, а ти сидиш собі на беріжку закинувши вудочку, думаєш, мрієш, дрімаєш... Тихо, спокійно пливе вода, пливуть думки, пливуть хвилини, пливуть мрії. Аж... щось потягло! Є! Тягнеш вудку вгору, а там... ну... короп, щупак. Такий здоровезний... Три, чотири, ну п'ять кілограмів.
— Не вірю!
— Приїдь, побачиш!
Чиж міг я не поїхати? У саму Зелену Суботу! Сів о год. 6. мін. 30 вечором на Клепарові у поїзд, виїхав о год. 8-ій і заїхав на 10-ту... Воно ж і не близько, бо аж 21 кілометрів! Не вірите мені? Погляньте на білет: Львів, Клепарів—Козлинка — 21 км. Ще 15 хвилин ходу через долину Козлинки, в часі якого мусиш п'ятнадцять разів витягати руками ногу з болота, та стільки ж разів западатися у зрадливу трясовину.
Та хто ж би на це зважав, коли так всесильно тягне тебе вперед п'ятикілевий щупак.
Другого дня, скоро світ, збудив мене друг саме у тій хвилині, коли снилась мені величезна, тисячкілограмова риба та доручив вудку, складане крісло і велике кошище.
— А це навіщо? — спитав я здивовано.
— Як навіщо, на рибу!
— Хіба ж стільки наловлю?
— Може ще і більше!
Я вже нічого більше не питався. Випив три півлітрові горнята товстого, чи як то у нас кажуть повного, молока, з'їв шість байдів хліба, посмарованого маслом, закурив "єгипетського" і вийшов з приятелем. Не минуло й пів години, а ми уже сиділи на березі.
Та риба, як на злість, не брала, хоч друг і щораз нові хробачки чіпляв і попльовував і воду каламутив. Нічого не помогло.
— Та ж чого ти воду бовтаєш? — питав я.
— Ех! Хіба не знаєш, що у мутній воді найкраще рибу ловити?
— Не знаю, — рум’янів я із сорому, що так дуже мало розуміюся на рибному спорті.
— У тому й ціла біда — сердився уже приятель... Не знати тільки, на кого. На мене, чи на рибу, яка ніяк не хотіла ловитись ні на одну рибацьку штучку друга.
Пішли ми на обід. З'їли по 20 пирогів із сиром й сметаною, покропили їх квасним молоком і знову взялися за діло.
Пливуть думки, мрії, пливе вода... тільки риба не пливе.
Уже й добре передрімався я, з’їв підвечірок (правдивий чай і дві кромища хліба з медом), а чортова риба, як не бере — так не бере!
Аж ось під сам вечір мій поплавець дриґнув.
— Іване, є! — крикнув я.
— Тягни, тягни! До гори!
Справді, на кінці щось теліпається... Якесь чорне, стрепіхате.
— Рак! — крикнув я з пересердя, і уже хотів шпурнути ним у воду.
— Не вільно! Риба не буде ловитись! — погрозив мені друг.
Бігме! Мав рацію, бо, коли уже на дворі добре стемнілося — я зловив рибку — ось таку, як мій найменший палець.
Ми пішли додому вечеряти. Там уже ждав на нас (присягаю, що правда), двокілевий щупак у хроновому сосі та літрова плящина передвоєнної жубрівки.
______
— Не роби собі нічого з того, що так мало зловив. От, на другу неділю приїжджай, напевно будеш мати більше щастя — стискав приятель мою руку, прощаючи мене на залізничому перестанку.
— А знаєш, я дуже полюбив рибальство. Це найкращий спорт — усміхався я..
— То приїдеш? — упевнювався.
— Приїду, напевно приїду! — Щиро обіцював я, всідаючи у вагон.
Бо як тут не поїдати?... Самі скажіть! Вода пливе, думки пливуть, мрії пливуть, а у хаті ждуть на тебе пироги зі сметаною, смажена курка, добра запіканка з медом й — щупак у хроновому сосі.
[Львівські вісті]
07.06.1942