Чернича ковбаня.

Після народного переказу.

Кому звістна охрестність межи Львовом і Куликовом, тому не прийде на гадку, що горбки, по котрих веде мурована дорога з телєґрафічними стовпами, покривали в старинї грабові і соснові лїси, а по долинах положених межи згаданими горбками, стояли широкі стави з мочарами, по яких тепер нема й слїду. По ставах порослих високою тростиною з густими шуварами, виводились лїтом дикі гуси, качки, журавлї, крикливі чайки і другі різного рода водні птицї, а зимою укривали ся в тростинї пажерливі вовки. Підходячи за добичею під сельскі хати, робили они людям шкоду і диким витєм страхали стрільцїв, що в ночи в густих корчах над берегами ставів чатували на видри, яких було там не мало, бо мали в ставах щедру поживу. По мочарах, притикаючих до ставів, було повно деркачів, бойкунів, сивок дожджевих, не хибувало там і гупалів, котрих крикливий голос відбивав ся неприятним відгомоном від горбкових лїсів. Швидкі риболовки з орлами риболовцями, непосидючі на однім місци кулики з бекасами баранчиками кружили чередами по-над ставами, відзиваючись окликами, перелїтаючи з місця на місце, а бузьки з сїрими чаплями переходили ся побіч себе по водї, глядаючи довгими клювами за вкусною поживою. За-для тих ставів з мочарами не можна було людям від села до села дістатись инакше, лиш на човнах, а хто хотїв піхотою або возом відвідати своїх рідняків у сусїднім селї, мусїв лїсами бокувати далекими дорогами. Так виглядала та охрестність в старинї.

Коли-ж з часами, як стало людям тїсно, викорчовано по горбках лїси, випущено зі ставів воду, осушено мочари подовжними та поперечними ровами, — до чого найбільше пречинив ся глубокій і широкій канал вирізаний в простій лінії від Вільки Гамулецкої до місточка Яричева, так званий "Яричівскій канал", — змінив ся вид цїлої охрестности до непізнаня. В долинах межи горбками, де стояли в старинї стави з мочарами, зазеленїла ся трава з кучерявим мохом, — длятого й трудно увірити, що там, де тепер стоять побіч себе високі копицї сїна, уганяли ся щупаки по глубинах водних, а по горбках, де стояли високі лїси, там колишуть вітри золоте колося роскішної пшеницї по обширних ланах. За для викорчованих лїсів дає ся околичним селам чути брак палива, але просвіта научила тут людей користати з глубоких покладів торфових по осушених мочарах — і торф заступає им дерево.

Посеред описаних ставів з мочарами стояв в старинї межи двома другими горбками мов остров на водї, подовжний горбок, порослий грабовим і сосновим лїсом. До лїса припирала осада людска, прозвана "Підлїски малі", имовірно длятого, що осада побудувалась під лїсом та що була мала. Коли і при яких обставинах осїли тут перші люде, на се нема письменних записок ані народного переказу. Здаєсь, що то була татарска або козацка осада, бо на такі осади в тій охрестности стрічають ся историчні слїди.

З краю села Підлїсок малих стоїть тепер двір, окружений садом. По-при сад иде серединою села публична дорога, а по єї обох боках побудовані сельскі хати. Сей двір мав побудовати С.Коморовскій, староста новоселецкій, звістний з довшого процесу, якій провадив з Салезієм Потоцким воєводою кристинопільским, про смерть своєї дочки Христини, схопленої козаками Потоцкого в Новім селї, задушеної в санках та киненої у вирубану полонку в Ратї. За двором підлїсецким від західно-північної сторони села стояла з краю лїса на стрімкім горбку маленька деревяна церков, окружена грубими грабами, вкриваючими єї дах широкими гилями. Не знати, хто і коли побудував тую церков, бо як на єї одвірках не було вирізаного числа, коли она будувалась, так і в памяти людскій не переховав ся нїякій о тім переказ. До тої церкви сходили ся люде не лише з Підлїсок малих, але ще й зі Стронятина та з Сетихова, коли ті два села не мали ще своїх церков. На цвинтари припираючім до церкви хоронили они своїх небіщиків, а що церковний горбок окружали стави, то домовини привожено на човнах. По цвинтари нема слїду, зрівнала ся земля, лише круту старинну доріжку, що веде до лїсової церкви, можна ще розпізнати, хоч она поросла деревиною і корчами. Місце, де стояла церков, указує кущ бознику і втиснений в землю камінь порослий мохом.

Позаяк церков стояла далеко від села самотно в лїсї, заходили до неї часто злодії, ломили замки та двері церковні і забирали з церкви, що дало ся забрати. Длятого церков була дуже бідна.

Народний переказ голосить, що в часах нападів татарских на нашу Русь, зайшли до Підлїсок малих дві черницї, утїкаючи перед Татарами з далеких сторін. Не знайшовши в селї відповідного для себе місця, они побудували собі при помочи місцевих людей маленькій домок при згаданій церкви в лїсї і тут осїли яко в місци безпечнім від нападів татарских. Не знати, як довго проживали ті черницї в своїм домку в лїсї. Народний переказ голосить лиш те, що они живили ся рибами, грибами, лїсними ягодами та поживою, якої достатчали им добродушні охрестні люде, щоби з голоду не померли.

Стало ся, що раз у ночи в зимі при великій бури і снїговици, коли черницї, погасивши світло, полягали спати по вечірній молитві, напали злодїї на их домок і стали колами важити двері, щоби дістатись до середини. Черницї, пробуджені гамором на дворі, порозуміли від разу, що им грозить напад, а що не могли надїятись на нїяку поміч людску, постановили ратувати ся власними силами. Користаючи з шуму вітру по високих соснах та з заметїли, они висунулись тихцем вікном из хати і почали утїкати в густий лїс. І дїйстно, утеча удалась им. Злодїї, виломивши двері, увійшли в комнату, але не застали черниць, лиш отворене вікно. Але й невелику добичу знайшли злодїї в комнатї, бо окрім соломи, застеленої килимками, двох лавок, столика, кількох мисок і горнят, образів святих на стїнї і деяких книжок з деревяним хрестом — не було там нїчого більше. Забравши килимки, злодїї підійшли під церков, а розбивши замок та висадивши двері, стали окрадати церков.

Черницї, діставши ся щасливо в густий лїс, перелякані утїкали лїсом з-першу обі разом з вузликом біля, але опісля, — не знати, з якої причини — они розлучились. Одна з них дістала ся по більших трудах щасливо до Підлїсок малих і спасла своє житє. Друга-ж, збігши з стрімкого горбка, почала утїкати на став, немов хотїла дістатись до поблизького села Сетихова. Запутавши ся при снїжній курявици в високу тростину, она несподївано упала в незамерзлу ковбаню на ставі і там утопила ся.

На чутку о нічнім нападї, збігли ся другого дня люде, а заставши домок з церквою зрабовані, замки і двері поломані, почали за пропавшою черницею по лїсї накликувати, а опісля єї глядати. Глядаючи по снїжних слїдах дійшли до високої тростини і ковбанї на ставі. Нещастну знайшли неживу по-верху води в чорній монашій одежи з хрестиком в руцї. Витягнувши утоплену з ковбанї, занесли єї на горбочок до домку і, постаравшись о домовину, похоронили. Друга черниця, по похоронї товаришки полишила домок в лїсї, пійшла в дальшій світ і чутка о нїй пропала.

Та ковбаня, в котрій нещасна черниця утопилась, прозвана "Чернича ковбаня", лежить в кітлинї межи селом Сетиховом і підлїсецким лїсом. Ковбаню, порослу по краях тростиною і шуварами, окружають сїножати, а коли косарі лїтом косять, згадують про ту сумну в старинї пригоду.

По описанім нападї на домок і по рабунку церкви, розібрано церков у лїсї і перенесено єї на другій конець села.

Не знати, чи була то та сама старенька а темна лїсова церков, чи вже друга з ряду по нїй в Підлїсках малих, котру до мого душпастирства в Стронятинї, куди приналежать Підлїски малі, розібрано, а на єї місци виставлено 1875 року нову обширну церков з трема банями на краснім горбку при мурованій дорозї зі Львова до Камінки-струмилової. По рабунку в лїсній церкви полишив ся загублений злодїями ножик і він за-для своєї старости переховуєсь на памятку при церкви й до нинї.

Сїлець-белскій 1892.

[Дѣло]