Казка.
Теперішна війна вложила на українське духовенство преважкі тягарі. Наш нарід зруйнований морально і матеріяльно. Прийти йому в поміч, се святий обовязок Христового священика. І треба признати, що наш клир зрозуміє гаразд свої завданя під теперішну хвилю і взяв ся ревно до церковно-народної працї. Опіка над сиротами, духовна і матеріяльна поміч евакуованим, розкиненим по цїлій Галичинї, ба навіть Австрії, розрада і потїха удїлювана тим, що її потребують (а хто її нинї не пoтpeбyє!) — отсе мала частинка тої спасенної працї, від якої не смісє тепер відступити жаден правдивий слуга Христовий і від якої наше духовенство справдї не відтягаєть ся. Побажатиб тільки, щоби всї, без одного виїмку, наші священики показались гідними свойого високого уряду. Священик, який тепер, в сих страшних для народу часах, замикаєть ся між чотири стїни і остає глухим на загальну людську нужду, такий священик є хиба тільки нужденним наємником і нечесним фарисеєм, а не слугою Христа.
Під оглядом апостольської ревности повинен наш клир брати собі в теперішних часах примір від Преосвященого Григорія Хомишина. Прогнаний ворогом з своєї епархії осїв епископ у Василянськім монастири в Лаврові коло Самбора і відразу зробив затишний, прегарний, відтятий від світа і людий лаврівський монастир осередком верховно-народної працї на цїлу українську Галичину. Відси виходить епископські посланя до українського народу, які вливають бальсам в наші рани, які підносять нас на дусї і оживляють надїю на кращу будучність. Тут з'їзджають ся часто наші чільнїйші народні дїячі на наради в ріжних актуальних справах. Відси виїзджає епископ часто до таборів з евакуованими, переважно з станиславівськаїі епархії, і несе їм солодку потїху-розраду. І так звидів Преосвящений вже кілька разів бараки в Вольфсберзї, Ґміндї, Xоценї і ин. Звідси висилає епископ до поменших таборів своїх ревних станиславівських священиків, що виїхали в значнім числї перед ворогом, переважно целєбсїм, які обїзджають правильно всї табори висенцїів в західній Галичинї і несуть їм так пожадану ними духову поміч. Цїла ся місійна праця при відомій енерґічности Епископа зорґанізована знаменито.
Та не тільки потреби душі лежать нашому ревному Епископови на серцї. Маючи доволї вільного часу, який в Станиславові забирала йому адмінїстрація великої епархії, заходить ся трудящий Епископ запопадливо також коло дочасних справ своїх вірних. В першій мірі заопікував ся священиками, що ледви з житєм втїкли перед ворожими кулями, виєднавши їм всїм у правительства запомоги і відповідне приміщенє по парохіях в других епархіях. Відтак виїзджає часто Епископ до Відня і тут враз з українськими послами робить заходи, де тільки може, щоби осолодити долю свому бідному народови. Головнo лежить милосерному Епископови на серци справа наших виселенців і наших сиріт. Не занедбує також Епископ справ нашої полїтики і маючи у Відни великі впливи, як одинокий тепер український епископ в Галичинї, береже по силам добра свого українського народа. Тепер, як зачувати, полагодивши успішно, де треба, справу унїї в Херсонщинї і Волини, робить Епископ заходи на ширші розміри над органїзацією недалекої місійної працї в закордонній Українї. Кажуть, що проєкт введеня в Роciї григоріянського калєндаря, має бути дїлом нашого Епископа.
Отся всесторонна, невтомна, ревна, правдива апостольська, хоч тиха і без розголосу праця нашого дорогого Епископа, який проголосив своєю девізою: "Все для Христа, як треба, навіть житє!" — повинна бути для цїлого укрaїнського духовенства, а дальше й світської інтелїґенції, як найкрасшим взором церковно-народної працї по дусї та інтенціям Христа.
Лаврів, 21 мая.
[Дїло]
25.05.1917