Мучеництво українського духовенства

Втрати серед священиків Станиславівської Дієцезії

 

Львів, 22 травня.

 

Большевицька потопа, що залила Галичину пам'ятної осені 1939 р. була для більшости українського громадянства великою несподіванкою. Воно було просто нею заскочене та здезорієнтоване. Наша греко-католицька Церква устами своїх владик та священиків завжди звертала увагу вірних на грядучу небезпеку.

 

На своє превелике здивування большевики при вступі до Галичини в неділю 17 вересня 1939 р. застали всюди священиків, які навіть не перервали відправи по церквах, коли біля них переходили червоні полчища. Священики з дуже незначними виїмками лишилися на своїх становищах з вірними, готові на всякі переслідування, а навіть на смерть за віру. Цього большевики не сподівалися, а то тим більше, що майже всі священики мали спочатку змогу втікати на захід. Коли ж большевики краще розглянулися на новому терені, почали переслідувати Церкву, духовенство і ввесь народ. Священики, як "контрреволюціонери й вороги народу", були предметом пильної уваги органів НКВД. Їх переслідувано різними засобами, як: високі податки, особисті чинитьби, допити, арешти, заслання й тортури включно зі смертю. За неповних два роки вивезли большевики з Галичини понад 50 священиків. Зі Станиславівської Дієцезії вивезені були такі священики: о. Чубатий, парох у Чорткові, о. Вецал, парох у Садках, о. Гординський, парох у Глибокім, о. Попович, парох в Городниці, о. Менцінський капелян в'язнів у Станиславові, о. Горняткевич, емеритований катехит, о. Кливак, парох у Мшанці, о. Сивак, єромонах ЧСВВ, о. Голинський, катедральний сотрудник, а о. Острівський сотрудник у Коломиї, пропав без вісти. Доля їх усіх невідома. Можна припускати, що неодин з них погиб мученицькою смертю.

 

КРИВАВІ ЖЕРТВИ

 

Крім того большевики замордували підчас відвороту трьох священиків: о. Казимира Клецана, завідателя парохії у Винограді пільному коло Коломиї, о. Омеляна Боярського, пароха в Новосілці Костюковій, пов. Коломия, та о. Антона Ричаківського, завідателя парохії в Угрині, пов. Чортків.

 

Про смерть цих Христових мучеників хочу подати деякі подробиці, щоб вони збереглися для історії нашої Церкви.

 

"НЕ ПЛАЧ, МАМО!..."

 

О. Казимир Клецан, був під постійною "опікою" НКВД. Вісім разів кликали його на допити та вживали різних способів, щоб довести його до відступства та зробити з нього свого агента. Вони хотіли, щоб о. Клецан доносив їм про все, що довідається на св. Сповіди. Одначе всі їх труди були даремні. О. Клецан не заломився, а свою вірність Богові й Церкві припечатав своєю кров'ю. В ночі з четверга на п'ятницю, з 26 на 27 червня 1941 р., впали до приходства два большевицькі чекісти і забрали о. Клецана. Виходячи успокоював він свою матір, що ридала, та просив її, щоб згасила світло й не плакала. О. Клецана повели до сільради, а звідти вивезли на поле між Виноградом і Остапківцями. Там після довших знущань замордували його двома пострілами в шию. Як виказали пізніші поліційні досліди, тіло вбитого закопав у ліску один селянин. На другий день большевицька міліція з Гвіздця приїхала автом, забрала тіло й кудись вивезла. Відтоді слід по ньому пропав. Одяг покійного знайшовся, бо його був зняв селянин, що ховав тіло й закопав у себе в городі. Плащ, прошитий на карку двома кулями, свідчить про постріл у шию. Одяг віддала Українська Поліція матері Покійного.

 

РОЗСТРІЛ НА ҐАНКУ

 

Про смерть о. Омеляна Боярського подає докладну відомість протокол, списаний Єпископською Комісією дня 26 серпня 1941 р. з переслухання Івана Андриїшина, с. Терешка і Марії, уродженого й замешкалого в Новосілці Костюковій, літ 38. Він зізнав: "Дня 5. VII. 1941 р. коло год. 12-ої стояв я з двома другими громадянами свого села за муром приходства; ми дивилися в сторону гостинця. Менше більше в тій порі побачив я трьох совєтських вояків, один з револьвером у руці на переді, а двох з крісами і один між ними житель села Новосілки, які йшли до парохіяльного дому. Тоді большевик з револьвером, цебто старшина, закликав нас до себе і спитав: "Чи є тут у вас попушка? На це я відповів: "Був, але чи тепер є, не знаю". Опісля старшина післав одного свого совєтського вояка, щоб пішов і подивився до середини дому. Той вояк вийшов і сказав: "Є, але то вже старик". Старшина відповів: "Чорт з ним і з тобою, давай його сюди!" Вояк вернувся, а за хвилину вийшов наш священик на двір, яких два метри від ґанку приходства й тоді старшина поставив йому такі питання: 1) Чи ходиш у церкву? Священик відповів: "Ходжу!" 2) "Віруєш у Бога?" — Священик відповів: "Вірую!" 3) "Молишся?" — Священик відповів: "Молюся!"

 

По тих питаннях старшина зі злости насильно обернув священика зі словами: "Поварачивай!", — а зблідлий священик зі зложеними руками на грудях виповів потихо оці останні благальні слова: "Даруйте життя, я старик, хочу своєю смертю вмерти!", але насильно обернений старшиною, вдарився в одвірок ґанку і в тій хвилі на приказ старшини, звернений до підвладного совєтського вояка: "Давай єво", упав стріл з кріса і священик повалився назад головою надвір на сходи ґанку. Після цього терористи-убивники священика залишили приходство. Я зі страху також забрався з приходського подвіря на свою загороду і там дивився, що дальше буде, бо через село йшли дальше у відвороті совєтські вояки".

 

Неписьменний свідок підписався знаком хреста. За нього підписалося двох свідків: Рибух Михайло і Лисак Михайло.

 

Те саме зізнали ще свідки Марія Рибух, Онуфрій Курик і Іван Галяревич.

 

РОЗП'ЯТИЙ В ЖИТІ І ПІРВАНА ВЕРВИЦЯ...

 

О. Антін Ричаківський згинув серед таких умовин: Уночі з 5-го на 6-го липня 1941 р. большевики відступали. — О. Ричаківський сховався в сусіда в пивниці. Над ранком господар вийшов на дорогу подивитися. Коли побачив чекістів, утік на подвіря. Чекісти за ним стріляли, діти почули стріли й вибігли з пивниці, а чекісти вже були на подвір'ю. Коли побачили, що діти виходять з пивниці, пішли туди і знайшли там о. Ричаківського. По молитвослові, що його він мав при собі, пізнали, що це священик. Запитали його, чи він священик і чи молиться. О. Ричаківський відповів: "Так". Опісля зробили ревізію на приходстві. Не взяли нічого з хати, тільки о. Ричаківського повели зі собою на смерть. Як мордували, ніхто не знає. Тіло його знайшли в житі під лісом аж 16 липня. Було воно вже в розкладі; лежало горі лицем, з розпростертими руками, немов розп'яте на хресті, ноги дещо підкулені; обличчя знищене не допізнання, одна рука пробита в долоні. Одяг, взуття й кашкет, що лежав побіч, дали певність, що це тіло бл. п. о. Ричаківського. Вночі вложили тіло до домовини й забрали до церкви. Вдень знайшли на тому місці ще пірвану вервицю Покійного.

 

Я знав Покійного особисто. В нього над ліжком був напис: "Смерть зближається, чи твоє серце про це пам'ятає?" Ці слова пригадували йому про смерть і на її прихід він був усе готовий, хоч бажав жити і працювати. Але смерть прийшла скоро і то найкраща, бо мученича... Вічна йому пам'ять!

 

*

 

Зближаються перші роковини тих кривавих днів, коли кров мучеників зливала густо українську землю. Там, де лежали їхні тіла, тепер зеленіє трава і цвітуть квіти. Віримо, що на їхній крові зацвіте наша краща доля...

 

[Львівські вісті]

23.05.1942