Українка з Одеси, Тамара Лукашева, стала подвійною призеркою одного з найголовніших джазових конкурсів Німеччини Neuer Deutscher Jazzpreis 2017 (укр. Новий Джаз-Приз Німеччини). Серед 200 джаз-бендів саме Tamara Lukasheva Quartett дістав цю найвище дотовану в Німеччині відзнаку (10 000 €) в сфері джазу. А саму співачку відзначили призом SIGNUM-Сommunication-Solistenpreis як кращу джазову солістку Німеччини 2017 року.
Тамара Лукашева – співачка, бенд-лідер, композиторка та аранжувальниця – з 2007 року навчаєтсья в Кельні, працює в різних джазових формаціях та концертує по різних містах Європи. За дуже короткий час вона зуміла влитися в професійні європейські кола джазу і вже встигла попрацювати із всесвітньо відомим Біґ Бендом Західнонімецького Телебачення та Радіо WDR Big Band та з найкращим юнацьким джазовим оркестром Німеччини BuJazzO. Її композиції, де вона поєднує українську етнічну музику з джазом, класикою та музикою світу, переконливо завойовують найдосвітченіших пошановувачів джазової сцени і відкривають їм нові світи. У Львові Tamara Lukasheva Quartett виступатиме цього літа на Alfa Jazz Fest 2017. А зараз співачка концертує в різних джаз-формаціях по Європі.
Поспілкуватись з нею вдалося під час Acht Brücken Festival в Кельні, де вона два вечори підряд – а саме третього та четвертого травня – музикуватиме в складі Duo lit та New Balance Band.
– Які почуття переповнюють в той момент, коли журі зачитує переможця, ти чуєш своє ім’я і під бурю аплодисментів виходиш на сцену, де приз тобі вручає сама Норма Вінстон?
– В цей момент я взагалі нічого не розуміла. Це було як уві сні. Ти виходиш на сцену і тобі дають щось таке важке, потім ще одне. Потім під море овацій на сцену виходить мій бенд. От приблизно так це все було.
– Що означає для вас ця важлива відзнака?
– Я дуже-дуже рада, тому-що ми з моїм бендом надзвичайно багато зробили для цього конкурсу. Дуже багато займалися. В нас вже є своя історія. Ми існуємо шість з половиною років і вже вигравали декілька призів, але ця відзнака для нас найвагоміша. Я, взагалі, трохи по-філософськи відношуся до відзнак. Щось вигравати – це дуже добре. Це і якісь гроші, якими ти ділишся з своїм бендом, і які дуже швидко розходяться. Це, звичайно, зрозуміло. Але в дійсності я ще не зовсім зрозуміла, що ця відзнака мені принесла. Поки-що – це тільки такий стан, в якому ти розумієш, що треба ще більше працювати. Зараз мене вже трошки більше знають організатори, я запрошена на різні фестивалі і тому саме зараз я можу спіймати цю хвилю, щоб ще більше входити в контакт з людьми, ще більше говорити про те, що я роблю, про мою музику, про мій бенд, про інші проекти. В мене таке відчуття, що я зараз не можу розслабитись, тому-що ця робота мусить бути зроблена вже зараз і її потрібно негайно робити. Все тільки починається, тому це зовсім не так, що ти виграв приз, лежиш собі на дивані і тепер на тебе все сиплеться (сміється).
– Але все ж таки цей приз – це визнання вашої роботи, що надає вам особисто авторитету, а вашій творчості – більшої вагомості. Чи не так?
– В якомусь сенсі це дійсно так. Для мене найважливішим є те, що ми грали і будемо грати мою музику, яку я пишу українською та російською мовами. Бо я з Одеси. Обидві мови для мене дуже важливі. Дуже багато співаків з різних країн співають англійською. Весь світ співає джаз англійською. Чому? В кожній мові є своя особлива мелодика і мені хочеться це показати. А коли музика базується на мові, яка, в свою чергу, базується на тій культурі, з якої я виходжу, і вона подобається людям, як, наприклад, зараз у Німеччині – для мене це щастя.
– Розкажіть, будь ласка, що це за конкурс і як він проходить.
– Конкурс Neuer Deutscher Jazzpreis проводиться щорічно. Він відрізняється від інших конкурсів тим, що тут немає обмеження за віком. У Німеччині є величезна кількість джаз-бендів, які можуть податися на цей конкурс. Цього року їх було 200. Вкінці журі відбирає 12 бендів і відсилає їхні записи до куратора. Кожного року організатори конкурсу вибирають куратором одну з зірок світового джазу. Куратор дістає тільки записи без будь-якої інформації. Тобто, він не знає ні імені, ні звідки ця людина, ні скільки їй років – жодної інформації, лише записи. І з цих записів куратор має вибрати три бенди. Цього року куратором була Норма Вінстон. Вона є героєм мого часу і легендою сучасного британського джазу. Я знаю всі її записи. Декілька років підряд я прослуховувала все, що вона робила. Тому для мене Норма Вінстон – це неперевершена жінка з величезним досвідом. Їй зараз, думаю, 75 і вона чудово співає. Я мала щастя з нею поспілкуватися до і після концерту і це було щось неймовірне. Так от, Норма Вінстон вибрала три бенди, які потім приїхали до Мангайму на фінальний виступ. А в фіналі вирішує публіка, який бенд виграв. Публіка дає також соло-приз. Оскільки цей приз є найвище дотованим в Німеччині і дуже популярний, в джазових колах є багато розмов щодо нього, особливо відносно того, що вирішує публіка. Але критики забувають, що до того, як вибирає публіка, конкурсанти проходять відбір два рази. Спочатку ж вибирає журі, потім куратор, вони – професіонали. В принципі всі три групи, які вкінці стоять перед публікою, є переможцями. Тому для мене – велике щастя, що приз отримали саме ми. Цей приз є однією з найголовніших відзнак Німеччини для професійних джазових співаків.
– Якою була реакція в Україні? Бо я, до речі, ніякого відгуку про це не знайшла.
–Я думаю, що в Україні не знають, що такий приз і такий конкурс існує. Ви знаєте, я кожного разу намагаюсь приїхати до України і зробити щось таке особливе, когось привезти. Ось у лютому цього року я привозила дуже відомого трубача Матіаса Шріфля. Ми грали концерти в Одесі, та у Львові. Він є одним з найкращих трубачів Німеччини. Минулого року я привозила свій квартет. Вкінці літа ми зіграли шість концертів в різних містах України. Музику, яку я роблю українською та російською мовами, грають на дуже високому рівні німецькі та швейцарські музиканти. В мене в бенді басист та піаніст – з Німеччини, а барабанщик – з Швейцарії, який наразі живе у Кельні. Це інтернаціональний бенд. І коли я в Німеччині граю якісь концерти, такі не дуже маленькі, скажемо, середні концерти – то обов’язково буде якась реакція в пресі. Про це будуть щось говорити, будуть щось писати. Я не знаю чому, але в Україні цього немає, і я не знаю, чи потрібно взагалі про це говорити. На концерт, присвячений Юрію Кузнєцову, який минулого року відкривав Одеський джазовий фестиваль і над яким я дуже багато працювала, прийшло, на жаль, тільки дві третини залу. Цей концерт був для мене особливим. Я працювала чотири з половиною місяці тільки над ним. Юрій Кузнєцов був видатною людиною, піаністом і композитором. Він був джазовим музикантом з великої літери. Коли Юрій Кузнєцов був ще живий, ми задумали такий проект – його кіномузика з симфонічним оркестром. В нього не було нічого крім записів – там дуууже файна музика, така красива! Я взяла ці записи, записала нотами і оркеструвала для симфонічного оркестру і джазової групи. Коли Кузнєцов помер, працювати було особливо важко, але я намагалася все зробити настільки добре, наскільки це для мене можливо. І от перший день фестивалю, на сцені Одеський симфонічний оркестр і джазова група – великий концерт, який відбувається не кожного дня, а зал навіть не переповнений. І жодної реакції в пресі, взагалі нічого ніде не було. Я розумію, що моє ім’я ще не знайоме для людей. Але Юрій Кузнєцов – це легенда нашого міста. Цього року, наскільки я знаю, цей концерт хочуть повторити в Одесі до дня міста. Дуже цікаво, як буде цього разу?
– Чи не говорять всі ці приклади, про те, що поціновувачів джазового мистецтва в Україні замало? В чому тут проблема, на вашу думку?
– Ця проблема стосується не тільки України. Вона стосується всього світу. Сучасне мистецтво – джаз, сучасна музика – потребує фінансів. Це не те мистецтво, яке може існувати так, як поп- чи рок-музика, яка продається, бо вона проста і її люблять люди. Сучасне мистецтво потребує інвестицій, потрібні якісь фонди, люди-меценати. В Німеччині на культуру виділяються великі гроші. Тут є розуміння того, що мистецтво дуже потрібне.
Tamara Lukasheva Quartett
– Ви виросли в музичній сім’ї, навчались в Одеському музичному училищі та Донецькій консерваторії. Що найбільше вплинуло на ваш творчий розвиток?
– Мої батьки – музиканти, мама – класична піаністка, батько – джазовий саксофоніст. З дитинства я слухала дуже багато різноманітної музики, і джазової також. Те, що я з дитинства займаюсь музикою – це заслуга батьків, але те, ким я сьогодні є – це, звичайно, довгий творчий процес. Основну музичну базу дало мені музичне училище, де я почала займатись музикою професійно. Вчилася на двох факультетах, як піаністка і як вокалістка на джазовому відділі. Навчання тут було дуже інтенсивним. А Донецьку консерваторію, де я провчилася три роки заочно, я не закінчила. Коли приїхала здавати чергову сесію, а паралельно я вже вчилася в Кельні і про це в консерваторії знали, в мене попросили дуже велику суму грошей, щоб дістати допуск до сесії. Ніхто ж не знав про мої борги і про мою фінансову ситуацію. Всі думали, що, якщо я їжджу до Німеччини, то дуже багата. Тож я вирішила, що це мені вже не потрібно. Тим більше, що для мого музичного розвитку я в консерваторії нічого особливого не взяла.
– Не зважаючи на це все, музику ви почали писати саме в консерваторії, чи не так?
– Музику я почала писати після закінчення училища, тому-що в мене з’явилось трохи більше часу. До того я тільки займалась, в мене було дуже багато предметів, екзаменів: і фортепіано, і вокал, я ще працювала. В мене зовсім не було часу.
– А де ви працювали?
– В ресторанах. Ми грали на різних вечірках, днях народженнях і весіллях. Я все це пройшла, десять років так працювала. Починала з моїми батьками, коли мені було 11. А коли мені виповнився 21 рік, я сказала собі: «Все! Мені достатньо!» Тому, якщо говорити про музику, яка на мене вплинула, то її дуже важко визначити. В моєму житті було стільки такого, що хочеться забути і не пам’ятати, що це зі мною було, що я такі пісні теж співала. Але і там ти теж чомусь навчаєшся, тому-що ти вже знаєш як не треба і як ти не хочеш. І взагалі, коли ти відспіваєш весілля – а це 8-12 годин – і ти повинен це відспівати, то концерти зараз, які тривають 2-3 години – це порівняно нічого. Як на мене, все, що ти проходиш по житті, все тобі допомагає. Я не знаю, що б з мене було, якби я народилася десь в Європі, де все так комфортно і все складається дуже гарно.
– Ваша перша композиція, що це був за твір? Джазовий?
– Так. Коли мені було 20 років, в мене з’явився дует. Я працювала разом з Роксаною Смирновою, це було десь в 2008 році. І я почала для нас писати музику. Приблизно в 19-20 років настав такий момент, що я почала відчувати, що мене щось мучить, що щось є, і що я хочу підійти до інструменту, бо якась мелодія хоче вийти на світ. Таке відчуття не покидає мене і зараз, коли я пишу. Дуже часто я не можу нічого іншого робити. Я мушу сидіти і просто шукати, що ж там приходить, що ж воно там хоче вийти? Якось так складається.
– В 2010 році ви вступили одночасно в чотири європейські консерваторії. Які?
– Всі німецькі консерваторії, куди я подавала документи, мене взяли. Дортмунд, Берлін, Ессен і Кельн. Найскладніше було вибрати між Кельном та Берліном. Але все ж таки я хотіла до Кельну.
– Чому Кельн?
– Було багато факторів, які складалися так, ніби життя показувало, що мені краще бути в Кельні. Я нікого не знала в Німеччині і приїхала сюди зовсім одна. Мене зустрів Вадим Неселовський (український джазовий піаніст, професор-асистент Музичного коледжу Берклі в Бостоні – М. К.), який на той час випадково був в Німеччині. Це була єдина людина, яка мені показала, як я можу купити квиток і таке інше. А в Кельні я зустріла людей, з якими я познайомилась і подружилися раніше, в Ізраїлі. В Кельні було якось дуже добре, якісь такі вібрації там, ну дуже хороші. Мені там дуже сподобалось. Це моє місто.
– В Кельні ви почали вивчати композицію і аранжування. Що дала вам Кельнська вища школа музики і танцю?
– Я почала вивчати все – і вокал, і композицію, і аранжування. Взагалі, Україна зробила мене тим, ким я є, а Німеччина дозволила мені бути цією людиною. Тобто, Україна дала мені все те, що я накопичила і що в мене є. А в Німеччину ти приїжджаєш і можеш все те витягнути з себе. Вона тобі показує, як ти можеш все те, що маєш, якнайкращим чином презентувати. Я, насправді, дуже-дуже вдячна Кельну та Німеччині. Вона для мене в якомусь сенсі як друга Вітчизна, тому-що мене тут з великим теплом та любов’ю зустріли. Я знайшла в Кельні дуже хороших людей – це моя вчителька, професорка Аннете фон Айхель. Вона і зараз піклується про мене, хоч ми вже не учень та професор, а друзі.
– Чого ви навчилися в Кельні з технічної сторони?
– В Німеччині я почала майже з нуля. Взагалі, якщо ти міняєш педагога, то можеш багато що поміняти, тому-що в кожного своя концепція. По-перше, деякі речі по вокалу з технічної сторони я робила неправильно і мені треба було це виправити. По-друге, я навчилась, як розписувати твір і як це все реалізувати на практиці, як занотувати, щоб музиканти зрозуміли, що ти маєш на увазі. Всього цього я навчилася в Кельні, тому-що тут вже є система, за якою дуже багато років працюють дуже багато людей. Я як бенд-лідер в моєму квартеті, та й в інших проектах, приношу готові ноти, в яких вже все написано. Мої музиканти намагаються це грати саме так, як я написала. Крім того, я бачу тут багато бендів, слідкую за тим, що вони роблять в плані промоушен, які відео, які записи, вчуся, як розмовляти з організаторами. Це твій особистий вибір, як розвиватися. В Кельні є дуже багато людей, в яких ти можеш цього навчитися. Це мені теж дуже багато дало.
– Якщо подивитись вашу біографію, то інтенсивність вашого життя вражає. Крім того, що ви вчитесь, ви ще інтенсивно концертуєте і щороку виграєте дуже важливі призи. На вашому рахунку відзнаки таких конкурсів як Master Jazz Fest (Україна), BuJazzO (Німеччина), Voicingers (Польща), Keep an Eye Jazz Awards (Нідерланди), зараз - Neuer Deutscher Jazzpreis. Який з цих призів ви вважаєте найважливішим і які цілі ви собі ставите на майбутнє?
– Дійсно, я вже багато років підряд щось виграю. Взагалі, кожен приз є для мене дуже важливим. Кожен конкурс – це якась нова ступінь у моєму розвитку, де я щось для себе вивчила. Я, взагалі, не дуже полюбляю конкурси. Може, так навіть точніше – я дуже їх не полюбляю. Але я беру в них участь. І я знаю чому. Тому-що це інша ситуація в моєму житті. Це не концерт. Це трохи як спорт. На конкурсі ти зібраний і мусиш зараз зробити все, як тільки можеш, найкраще. Це таке тренування для мене. І якщо мені це вдалося, то на всіх подальших концертах мені буде набагато легше, тому-що я знаю, що я можу і в напруженій ситуації добре працювати. Крім того, це також можливість показати себе та познайомитися з новими людьми. Як музикант ти повинен мати багато контактів, тому-що тільки так ти можеш вижити. Треба крутитися, треба, щоб люди тебе знали. Ти можеш бути генієм, але якщо ти сидиш в себе вдома і ніколи нікуди не вилазиш, то в тебе мало що вийде. Конкурси – це мій досвід, така раціональна праця для мене.
– А чого хотілося б досягти?
– В мене немає якоїсь цілі, до якої я дійду і скажу: «Це все!». Бо тоді – це дійсно все. Життя завершене. Для мене процес – це те, що мені подобається. Мені подобається бути в процесі. Я цим насолоджуюся. Це як в музиці, де ціль – не просто зіграти, чи заспівати композицію від початку до кінця. Головна ціль – насолоджуватись процесом, тим, що я саме в цей момент проживаю і роблю це якнайкраще. Це таке моє життєве кредо.
– Ми говоримо зараз про ваші успіхи. Але кожна людина проживає різні життєві ситуації, де є не тільки успіх, про що говориться загалом дуже мало. Чи були невдачі на вашому шляху і як ви їх долали? Що треба мати, щоб не зламатись?
– Насправді в моєму житті було дуже багато всього. Якщо людина хоче стати музикантом, то вона повинна розуміти, що в неї кожен день щось буде виходити не так, як вона хоче. Ти кожен день будеш помилятися, ти кожен день будеш незадоволений собою, тобі будуть відмовляти. Ти, може, й грати будеш не там, де ти хочеш. З тобою не завжди добре спілкуються організатори, бо вони хочуть тобі заплатити менше, аніж вони можуть, і менше, ніж ти заслуговуєш. Це і нестабільність, бо одного місяця в тебе багато концертів, а наступного менше, а ти мусиш все оплачувати і за щось жити. Музика – це нестабільний прибуток. Є дуже багато факторів, які на тебе впливають з зовнішнього середовища. Я вже не кажу про те, що твориться в твоєму внутрішньому світі. Буває ж так, що вчора ти співав і грав, і в тебе все виходить, а сьогодні невідомо чому в тебе нічого не виходить. І ти не можеш зрозуміти чому? Знову починаєш все з початку, аналізуєш, чому не виходить, чому не звучить? Я не пам’ятаю, щоб в мене колись був якийсь величезний провал. Та ці маленькі помилки чи маленькі невдачі, вони трапляються з тобою кожного дня. І це – дуууже складно. Це ж ще складніше, ніж великий провал. Важливим є набратись терпіння і йти далі. І це – складно. Я знаю, що шлях складається з от таких маленьких-маленьких кроків.
– Що для вас означає джаз?
– Якщо коротко – це свобода, але зараз джаз не є таким вільним, як він був з самого початку. Є навіть такий дискурс, що для сучасного джазу потрібно придумати якесь інше слово. В людей джаз асоціюється з жанром, який існував якихось 20-30 років, а потім з нього розвинулись зовсім інші речі. Але для мене джаз – це свобода і можливість сказати те, що я хочу сказати, і так, як я хочу це сказати. І при цьому мене не заклюють, коли я можливо щось не так, як треба, сказала, як це, наприклад, в класиці.
– Якщо говорити про джаз як стиль, то йдеться про багато різноманітних напрямків. Така плюралістика дуже ускладнює орієнтацію для слухачів. Як орієнтуватися в цьому просторі? Як визначати, що є якісне, а що ні?
– Дуже часто після концерту до мене підходять люди і кажуть: «Я нічого в цьому не розумію, але мені дуже сподобалось». Я думаю, що для людини, яка не займається джазом професійно, не треба нічого розуміти. Будь-яка музика, якщо вона торкається вашого серця і якщо воно відкривається до цієї музики, то це добре. Не зважаючи на імена і на те, що вам будуть говорити, що це неймовірно, що це вищий клас, а ви приходите на концерт і нічого не відчуваєте. Коли ця музика нічого з вами не робить, то, можливо, вона для вас не така вже й добра. Я вважаю, що якщо музика вражає серце і розум і щось з тобою робить, то це – найважливіші показники. Параметри якості – дуже складна тема. Навіть ми, професійні музиканти, в нашому середовищі не можемо прийти до якоїсь одиниці, як у фізиці. В музиці – це дуже індивідуальні речі.
– Що ви хотіли б насамкінець побажати українському читачеві?
– Любіть та поважайте себе, але по-справжньому, так, щоб ця повага до себе допомогла вам поважати і любити інших. Я думаю, якщо люди навчаться любити і поважати себе, то вони навчаться поважати й інших, тому-що це такий зворотній процес. І – не здаватися. Якщо щось не виходить одразу, то це не привід складати руки. Просто треба іти далі і все вийде.
03.05.2017