І.
Bп. о. Иван Волосяньскій з Терла помістив в остатних нумерах львівского "Душпастиря" і лапшиньского "Посланника" відкрите письмо про "Дѣло" і до "Дѣла" з докорами нашій часописи, що она не єсть клєрикальною, хотяй і священики єї читають, і з рішучим запитанєм: чи "Дѣло" хоче бути клєрикальним, а тогдї і священики будуть знати, як поступити. [О. Волосяньскій в письмі своїм писанім до нашої редакції заповідав, що таке отверте письмо вишле ще й до львівского Przegląd-y, але — не знаємо, з якої причини — в Przegląd-ї доси оно не появило ся.]
Пригляньмо ся відкритому письму о. Волосяньского.
"Clara pacta claros faciunt amicos — починає о. Волосяньскій, — тож і я, як о довголїтний предплатник Дѣла, уважаючій яко священик-народовець Дѣло своїм орґаном, хотїв-бим прецїнь раз рішучо вияснити відношенє великого числа предплатників Дѣла, т. є. духовеньства, до Дѣла і на відворот."
Се вступ, а по тім вступі, котрому нїчого закинути не можна, автор так мовить дальше:
"Річ певна, що головну силу нашої рускої интеліґенції становить духовеньство. Шляхта і боярство покинули нас, міщаньство звелося, зістав ся нарід і духовеньство. В послїдних [?] доперва лїтах збільшились ряди світскої интеліґенції, котрої — мимоходом сказавши — все ще за-мало в порівнаню до духовеньства. З природи річи мусїв провід нашого народу дістатись в руки духовеньства, а хотяй в послїдних [?] лїтах взяло оно собі до помочи [!] — (і то помочи дуже успішної, на жаль, тілько з одного [?] взгляду) — в проводї народу і нашу світску интеліґенцію, то однак тим свого давного становища ще не зреклось, хотяй-би не один тілько, як дїйсно було, но і більше панів вирекло, що "попів ще до якогось часу терпіти треба!"
В тім уступі бачимо вже де-що невірного, а де-що провокуючого. Невірно сказано, мов-би "доперва в послїдних лїтах" збільшились ряди світскої интеліґенції і мов би то духовеньство доперва "в послїдних лїтах" взяло собі до помочи в проводї народу світску интеліґенцію, бо спільна робота і спільний провід народу ведесь від 1848-го року. А за річи провокуючі в тім уступі уважаємо насамперед висказ: "взяло собі до помочи", і то успішної "лиш з одного взгляду", а потім висказ: "хоч-би і більше панів вирекло, що: попів ще до якогось часу терпіти треба!" Ми питаємо: по що таких провокацій? По що провідників народу дїлити на "провідників" і "помічників" [чому н. пр. посол Романчук має бути "помічником" о. Волосяньского в проводї народу?] і по що підсувати "панам" таке виреченє, що "попів ще до якогось часу терпіти треба!" — коли таких виречень "пани" не підносять! — [о радикалах тут о. Волосяньскій не говорить, бо вже-ж не має их на гадцї, коли мовить о тих, котрих собі духовеньство взяло до помочи].
Такі провокації, як отся в повисшім уступі письма о. Волосяньского, можуть вийти на хосен хиба ворогам Руси. До всего лиха, до всїх роздорів, які у нас вже суть, треба ще роздору межи духовною интеліґенцією а світскою! — треба ще подїлу на "провідників" а "помічників", щоби на тлї того подїлу почалась нова борба о те: хто "провідник" а хто "помічник"? — чи в соймі посол о. Сїчиньскій "провідник" a посол Романчук "помічник", чи на відворіт?
Ся нова квестія — се нове dividе — то продукт найновійших часів. До часу приходу до нас Єзуїтів та Змapтвиxвcтaвцїв квестії тої у нас не знано. Аж ті патри почали засївати се зерно, міркуючи добре, що при такім новім divide — они прекрасно могли би imperare. Та в Бозї надїя, що се им не удасть ся! А надїю свою покладаємо на здоровий розум і патріотизм загалу руского духовеньства.
Дальше о. Волосяньскій звертаєсь до "Дѣла" і так каже:
"Русини подїлились на партії — причини того добре нам звістні, — але велика часть духовеньства осталась в таборі народнім і до тепер служить єму всїми силами щиро і неутомимо." Отже тота часть духовеньства хоче мати "Дѣло" своїм орґаном, хотїла би в "Дѣлї" мати скристалізовані свої идеї, гадки і погляди, і всї статьї "Дѣла" своїми називати. "Однак — каже о. Волосяньскій — ми того в Дѣлї не можемо добачити, що оно наше, наш орґан, орґан духовеньства..."
На доказ того наводить автор дві річи: а) що в однім нумері Дѣла п. К. Устіянович в фейлєтонї "Під недїлю" ужив при бесїдї о світскій річи цитату з письма святого "Возопи гласом веліим і напусти дух", a б) що редакція "Дѣла" в полєміцї з радикалами виразила гадку, що народовцї з великою приятностію бачили би при спільній реальній роботї також радикалів, в першій лінії п. Франка [бо в дотичній статьї була бесїда о непринятю п. Франка в члени товариства имени Шевченка], але радикалам лиш "геци" в голові, отже, на жаль, о взаїмнім довірію, не в вини народовцїв, нинї й бесїди нема...
І з тих двох річей о. Волосяньскій висновує Бог знає що! Наведенє цитату з письма святого в фейлєтонї К. Устіяновича називає "цинізмом" — хотяй не заперечить, що звичай цитатів з письма святого єсть у писателїв всїх народів, а хоч-би навіть якій цитат був світским чоловіком ужитий незручно, то з того ще годї робити crimen "цинізму" і т. п. А з слів "Дѣла" про "спільну реальну роботу також радикалів" — о. Волосяньскій виводить ось-які річи: Насамперед наші слова "спільна реальна робота" поясняє словами: "хиба деструкція!" Ну, кождий зрозуміє, що "реальна робота", а "деструкція" — то є не все одно, а совістна полєміка таких перевертів не увнає. Але о. автор, поставивши собі на місце "реальної роботи" — "деструкцію", міг уже рубати "Дѣло" в лїво і в право на темат: "От тепер "Дѣло" вже отверто каже, що хоче йти спільно з радикалами, коли б тілько не "геци" их! Ми се знали вже від давна!... але ми священики-народовцї туди не пійдемо!... ми в радикалах видимо ворогів св. церкви і священиків!"
Не наводимо всего, що на той темат пише о. Волосяньскій, бо він веде борбу не з "Дѣлом" а з вітраками. "Дѣлу" анї на гадку не приходило солідаризувати ся в нинїшною "деструкційною" роботою радикалів, а взивало их до роботи "реальної". Коли-ж би радикали взялись до роботи "реальної", то нам здаєсь, що загал священиків-народовцїв був би з того рад, бо по перше, радикали — то по найбільшій части дїти священиків, поповичі [і ми, мимоходом кажучи, не чули, щоби котрий священик свого сина радикала вирік ся, відмовив єму удержаня в школах і т. п.] а по друге: "жатва многа, дїлателей же мало". Що не лежить в интересї священиків лишити радикалів такими, які они нинї суть, але звернути их на дорогу реальної роботи, на те ми би навели богато доказів. Радикалом же називав себе посол Окуневскій, а посли оо. Січиньскій, Гаморак, Сїрко і другі підписують добрі єго внесеня і интерпеляції. На вічах в Бродах і в Турцї священики, устроювавші віча, давали слово радикалам і приймали их деякі внесеня. Не хто иншій, як священик, о. Заячківскій з Лопянки, на послїдних зборах "Просвіти" промовив за тим, чи би принятєм навіть п. Франка в члени "Просвіти" не прихилено того радикала до роботи "реальної"... По всїм тім чей же для кождого розумного чоловіка стане ясно, що й "Дѣло" тут не допустило ся нїякого гріха супротив церкви і священиків.
Ми скажемо ще щось більше. "Дѣло" і "Батьківщина" — орґани не клєрикальні — то єдині, котрі поясняють справу радикалів руских, полємізують з шкідними засадами радикалів і остерігають читателїв, — а як-раз в тих орґанах клєрикальних, котрі помістили письмо о. Волосяньского, з чимсь подібним читателї нїколи не стрічали ся... Нехай би був о. Волосяньскій попробовав сю загадку пояснити перед тим, заким виступив з своїми провокаціями і неоправданими замітами против нашої світскої интеліґенції і против "Дѣла"...
[Дѣло, 25.04.1892]
II.
Все те, що ми навели в попереднім уступі сеї статьї єсть єще мало-значущим в порівнаню з отсею дальшою инсинуацією:
"Мимоволї — пише о. Волосяньскій — насуваєсь нам тепер гадка, чому радикали віддїлились від народовцїв і утворили собі окрему партію. Чи перед тим не було радикалів? Були і належали до народовцїв! Разом ишли і радикали і народовцї, однакові мабуть були их дороги. Коли радикали рвались наперед, то народовцї (розумієсь світскі та й не всї) кликали на них: "Чекайте, і ми того хочемо, все дасть ся зробити, но тепер ще тоє не на чаcї". Коли радикали наставали, щоб вже раз з попами зірвати, то народовцї казали: "Треба попів ще до якогось часу терпіти!" І була згода, хоть були разом і радикали явні і народовцї переняті духом радикалізму (радикали тайні). Но видко, явні радикали не хотїли дальше йти тою дорогою і мусїли поставити народовцям альтернативу: або всї виступім явно яко радикали, або ми відлучимо ся від вас, або няй буде "Дѣло" явно радикальне, або ми основуємо свою часопись. І що-ж стало ся? Многі, хоть в души великі прихильники радикалізму, не згодились, бо им на тоє не дозваляло не так пересвідченє, як скорше становиско — і відлучилась партія явно радикальна і почала видавати "Правду" [?] "Народ" і "Хлібороб". "Дѣло" же, яким було индиферентним, ліберальним з закраскою радикалізму, таким до нинї осталось, та тому так щиро бажає взаїмного довіря і спільної реальної роботи з радикалами, в першій лінії з п. Франком."
Закиди в повисшім уступі тяжкі, але не оперті на фактах, тілько на фантазії о. автора, — инсинуації in optima forma. О. Boлосяньскій виразно-же каже: "насуваєсь нам гадка", що "мабуть", "видко", "мусїло" бути так, як він отсе викомбінував. Дуже вигідний спосіб обжаловуваня! — але перед ним зжахнувсь би судовий прокуратор, бо все-таки мусїв би мати якісь факти.
Ми-ж рішучо перечимо, мов би все те, що в повисшім уступі навів о. Волосяньскій, було правдою. Неправдою єсть, мов-би народовцї кликали до радикалів: "Чекайте, і ми того хочемо, все дасть ся зробити, но тепер ще тоє не на часї"; — неправдою єсть, мов-би народовцї радикалам казали: "Треба попів ще до якогось часу терпіти!" — наконець неправдою єсть все те, що під конець о. Волосяньскій инсинуує "Дѣлу".
Політична акція народовцїв ведесь в соймі, в товариствах і на зборах та сходинах, а нїгде не обходить ся без священиків: в соймі є священики, в видїлї "Народної Ради" засїдають між кількома членами аж два священики [оо. Стефанович і Навроцкій], у всїх зборах і сходинах народовцїв завсїгди беруть участь священики, чи лиш львівскі чи й з провінції, — а навіть в товариствах не-політичних по видїлах засїдають священики, або навіть займають уряд предсїдателїв. Ті священики втаємничені у всї справи народовцїв, — нехай же их спитає о. Волосяньскій: чи в єго закидах єсть бодай тїнь правди?! А надїємо ся, що чей-же не буде держати всїх тих священиків-народовцїв за таких, котрим на добрі церкви і повазї духовеньства залежало би менше, як єму. Більше на той темат нема що й розводитись.
"Дѣло" — як ми бачили повисше — о. Волосяньскій зове "индеферентним, ліберальним з закраскою лібералізму" [на яких мотивах, бачили наші читателї з попередного уступу сеї статьї], а потім звертаєсь до "Дѣла" з запитанєм: "Найже редакція "Дѣла" раз отверто скаже: яке "Дѣло"? — чи клєрикальне чи ліберальне, і яким хоче бути на будуче? чи хоче "ще до якогось часу терпіти попів" чи з попами йти?"
На те ми відповімо "отверто", як того хоче о. интерпелянт, а рівночасно і инсинуатор, а відповімо коротко.
Отже насамперед сконстатуємо факт, що коли основувалось "Дѣло" в роцї 1880-ім, то не основано єго яко орґан "клєрикальний", хотяй основателями єго були не лиш народовцї світскі але й духовні. Нїкому тогдї, анї й пізнїйше, не приходило навіть на гадку — політичним орґаном сторонництва народовцїв робити роздїл межи духовними єго членами, — а світскими, — бо з того, як ми вже сказали в першім уступі сеї статьї, лиш тїшились би вороги Руси, котрі интеліґенцію руску і без того вже порозбивали на табори. "Політичний орґан Pycинів-нapoдoвцїв" — то назва "Дѣла" від початку єго истнованя незмінена до нинї, — а инакше називатись, як називаєсь, оно не може, а навіть то було би смішно. Яко такій орґан "Дѣло" заступало интереси руского народу і всїх Русинів-народовцїв, як світских, так і духовних, интереси не лиш політичні, економічні і культурні, але в рівній мірі також интереси віри галицко-руского народу, єго обряду і духовеньства. Кілько разів проявив ся якій замах на віру, чи обряд, чи на духовеньство наше, — "Дѣло" завсїгди стануло сміло і неустрашимо до борби — і так поступає до нинї. За те завсїгди тїшилось і тїшить ся довірієм духовеньства — а бодай всїх тих священиків, котрі стоять на основі народній. Бувало вже й так, що против "Дѣла" основувались часописи "клєрикальні" — от хоч-би "Мир" заходом ректора Бачиньского та "Русь" Бобровича, — а мимо того наше "Дѣло" [хоч оно не звалось "клєрикальним"] духовеньство піддержувало і піддержало, а орґани "клєрикальні" попадали за-для браку підпори від самого духовеньства. Та й чого священикам більше від орґану політичного жадати над то, що дає "Дѣло"? В якій спосіб має "просто і явно і щиро признаватись до Бога і церкви святої"? — як того жадає від него о. Волосяньскій. Чи має оно редаґоване світскими людьми, писати трактати доґматичні — як то в 1860-их роках робило "Слово" [і, мимоходом кажучи, дійшло — знаємо куди!]? А вже на питанє о. Волосяньского: чи Дѣло хоче "ще до якогось часу терпіти попів" — ми лучше не відповімо, бо таку инсинуацію треба би якось ще близше схарактеризувати.
То виходить, що "Дѣло" таки ліберальне"! — скликне о. Волосяньскій по всїм тім, що ми написали. Отже й на те ми скажемо, що "Дѣла" як "клєрикальним, так і "ліберальним" основателї єго не хрестили. Однакож "Дѣло", яко орґан всїх Русинів-народовцїв — як заступало і заступає интероси церкви нашої і нашого духовеньства, так і не могло нїколи й не може бути не-ліберальним, бо й всї народовцї, чи світскі чи духовні, суть ліберальними у всїм тім, що потрібне для піддвигненя нашої народности. Ми би грубо оскорбили наше духовеньство, коли-б ми прописали єму такій погляд, а властиво такій брак усякого погляду на "лібералізм", якій проявив посол Крамарчик в остатній сесії сойму в комічній своїй оборонї маршалка кн. Санґушка перед висказом ґp. Водзицкого, що маршалок показав ся "ліберальним", позволивши послам говорити о якійсь-там piчи. Таких слів, як "лібералізм", нерозумно класти за страхопуда, бо люде не воробцї. Що в лібералізмі єсть доброго, тим покористуватись повинен кождий нарід і кожда єго верства. Впрочім не треба бути — як то кажуть — plus papiste, que lе papеmeme. В звістнім заявленю своїм в падолистї 1890 року посол Романчук в соймі поставив яко одну точку: ми [Русини] умірковані ліберали", а прецїнь анї Є. Е. митрополит в соймі, анї опісля всї князї рускої церкви против того не виступили, а згодились на заявленє посла Романчука в повній єго основі. Та й инакше годї було й надїятись, бо Русини від долини аж до гори — ліберальні або бодай по змозї ліберальні.
[Дѣло, 27.04.1892]
ІІІ.
До нашої відповіди на відкрите письмо о. Волосяньского додаємо сегодня в тій-же справі ще допись одного поважаного священика-народовця з повіта товмацкого. В листї до нашої редакції, котрий супроводить допись, пише Впов. автор:
"Від якогось часу — хто не хоче, нападає на народовцїв. Що Ви, Пане Редакторе, з нашим народним напрямом до нинї так достойно могли удержатись, то ми се подивляємо, а що ми народовцї стоїмо так щиро при cвoїм прапорі, — то приписуємо чистотї справи народної. Але кому, як кому, а тим одиницям з-між духовеньства, котрі називають себе народовцями, а з "великої прихильности" помагають розпинати народовцїв, тяжко змовчати, — і длятого я, огірчений письмом о. Волосяньского, народовця, взяв за перо і написав допись, котру Вам посилаю до уміщеня в "Дѣлї". На той темат можна би написати цїлу студію, — але я обмежив ся на коротку, побіжну допись. Під дописію не підписуюсь, бо при нинїшних проявах серед нашого духовеньства легко навіть священикови придбати собі у звістного кружка братей в Христї титул — радикала..."
Сама-ж допись священика-народовця з Товмацкого звучить:
"З нагоди, що в 7-ім числї "Душпастыря" поміщено допись с. Ивана Волосяньского, в котрій той яко священик-народовець выступає против орґану народовцїв "Дѣла" — і загалом против сторонництва народовцїв — з деякими неоправданими инсинуаціями, хочу і я, яко священик і народовець, забрати слово в справі ним порушеній, бо дїйстно — як того сам автор дописи жадав, — повинна она троха прояснитись.
"Від якогось часу можна замітити, що часопись "Душпастырь" радо удїляє місця дописям, в котрих де-хто чи то погнїваний тою дневникарскою статьєю, чи невдоволений темою якого оповіданя, виступає з неоправданими нападами на народовцїв яко на сторонництво і піддає сумнївови ясні і здекляровані их засади. Поведенє се дивно якось ударяє, тим більше, що редакція сама в справах народовцїв яко сторонництва, не забирає майже нїколи голосу і теперішним розвоєм народної справи зовсїм не интересує ся. Отже поміщуванє від часу до часу таких дописей з нападами на народовцїв виглядає, немов-би редакція мала на цїли викликати у священиків неохіть до народовцїв, а тим самим збудити апатію і до народної справи. Правду сказавши, "Дупшастырь" цїлком не носить на собі характеру орґану священиків-народовцїв, — а такими-ж прецїнь рускі священики повинні бути, — противно-ж, орґан той робить вражінє немов-би він поставив собі за задачу — усипляти у священьства почутє руско-народне, а не могучи поборювати народовцїв з становиска радикального або москвофільского, поборює их з становиска клєрикального. Тим чином находить ся при спільній роботї з радикалами, за котру о. Волосяньскій таку бучу зводить на "Дѣло".
"Взагалї мм замічаємо, що від якогось часу наші ультрасм-клєрикалм рекрутують ся по більшій части з людей, котрым для яких-там взглядів нїяково признатись явно до москвофілів — і тії то люде підносять між духовеньством гадку о політичній орґанізації з закраскою клєрикальною, щоби тим способом ослабити народовцїв. Так підносилась гадка основаня дневника клєрикально-політичного, пускано глухі вісти о порученю о. Мандичевскому зорґанізувати партію клєрикальну, з котрою правительство навязало би переговори угодові, а коли все те показалось неможливим до сповненя і перегомонїло без успіху, піднялась редакція "Душпастыря" підпольної роботи такими Seitenhieb-ами ослабляти почутє народне між духовеньством і будити недовіріє до народовцїв, щоб, відорвавши і так нечисленні руки від роботи народної, спинити интензивне дїланє народовцїв.
Головною задачею духовеньства єсть "ширити царство Боже на земли", с. є. сповняти високу місію цивілізаційну, викорінюючи пороки а розвиваючи вроджені кождому народови честноти. Конечним услівєм до сповненя тої високої задачі — єсть розвій і утвердженє вроджених прикмет і властивостей народностних, бо поодинокі народности з своїми відрубностями — се, в відношеню до цїлої людскости, поодинокі opґaни в однім великім орґанізмі, котрим призначені від Сотворителя осібні функції. Загибає народність — то лишаєсь несповнена і єї місія взглядом цїлої людскости, — длятого і духовеньство не може сповнити своєї головної задачі, як скоро перестане бути народним, с. є. скоро перестане служити свому народови, підпомагаючи єго моральний і матеріяльний розвій.
Се своє природне становище розуміло і нїколи з него до тепер не вступало руске духовеньство, яко з становища указаного нам самим нашим Божественним учителем Исусом Христом, після слів Єго: "Прийдохъ не да мнѣ послужатъ, но да азъ послужу" — і в тім була вся сила і вся набута добра слава духовеньства руского. Hинї-ж наші новомодні клєрикали показують на "проводирів", "батьків Руси", забуваючи на слова Спасителя, що "кто хощетъ изъ васъ вящшій быти, да будетъ всѣмъ рабъ" — і длятого нема чого гнїватись що — коли ми будемо позувати на "проводирів" а других уважати за "помічників", одні схотять нас высунути зараз, а другі з часом, бо на такім становищи духовеньство не може сповнити своєї зaдaчі — служити великій идеї христіяньства "ущасливленя людскости", задля чого і установив Христос Бог институцію христіяньско-католицкої церкви з єї орґанами. Будьмо пересвідчені, що з становища "служити свому народови" — не випре нас нїхто, бо до того призначив нас сам Божественний наш Спаситель, коли по умитю ніг Апостолам каже: "Образъ дахъ вамъ, да, якоже азъ сотворихъ вамъ, і вы творите". Ми не маємо і не повинні мати своїх якихсь клєрикальных интересів і длятого орґан "Дѣло" не потребує бути клєрикальним, а повинен служити рускому народови і єго интересам, або иншими словами: "Дѣло" повинно бути народне. А що до народу належить також церков з своїм духовеньством, зложеним з людей живих, то народний opґaн також — их розвою з ока спускати не повинен, — і тую задачу "Дѣло" сповняє завсїгди совістно. Ми можемо жадати тілько, щоби видавництва народні були переняті духом христіяньским, а того чей-же нїхто "Дѣлу" не відмовить.
Вкінци що-до нїби-то тяжкої провини "Дѣла", що оно поважилось закликати радикалів з п. Франком до спільної реальної працї, — за що о. Волосяньскій так дуже гнїваєсь, — то також нїчо страшного. Нарід наш — се безперечно "впадшій между разбойники", то й нїчо дивного, коли народолюбець, видячи, як многі Левити переходять, згорнувши руки, накликає хоч-би Самарянина, щоби подав руку нещасливому. Праця для добра рідного народу — се дуже взнесле і благородне дїло, а при такім дїлї дай Боже рук як найбільше! Не дивім ся на то, що хтось на нас ворогує або нас і ненавидять, — ми тілько сповняймо совістно свою роботу і не вступаймо, отцї духовні, на дорогу пихи клєрикальної, — що мов-то заслуги наші такі, що нїкому і в пару з нами ставати, — бо гордим і Бог противить ся, а не то люде. Ми-ж всї загалом дуже мало потрудились коло свого народу і длятого не пора ще о вінець сперечатись. Радше ставаймо поруч з другими до усильної невсипучої працї, а вінець першеньства дістанесь певно найдостойнїйшому. Будьмо добрими синами матери Руси, добрими народовцями, а лиш тогдї успіємо сповнити свою задачу яко священики рускі. Будьмо пересвідчені, що цїль наша і народовцїв одна, і длятого уважаймо, що "аще велзебулъ велзебула изгоняетъ, како устоитъ ся царство єго?"
Священик-народовець.
[Дѣло, 28.04.1892]
28.04.1892