І.
Сидїв і писав...
Перед ним стоїть мала лямпка, котра ледви на чвертку паперу кидає яснїйше світло. Освічує також на-вскіс кілька книжок і дві купи старанно повязаних паперів.
Мужчина, котрий пише, ще молодий, лице у него блїде і змучене. Яснїйше світло лямпи паде на правильний профіль, освічує вигнуте чоло, під котрим блищать глубоко всаджені очи. Цїлий простір невеличкого покою ховає ся в сутїни. Нїби крізь осїнний туман видко малу софку, котра єсть також складом різного убраня, перед нею столик, декілька фотеликів і кілька крісел. Стїни сірі, без нїяких прикрась, одностайні, кольоритом пригадують пустиню. По лївім боцї бюрка, хіснуючись яснїйшою полоскою світла, сидить молода женщина, занята вгольною роботою. Биля єї ніг сидить на малім стільчику хлопчик, спираючись головою на матерні колїна. Лице молодої женщини тоне по-над полосою світла в сутїни. Оно блїде, окружене буйним волосєм, котре на плечах лиснить ся в проміню світла ясною, золотою барвою. Очи, прислонені до половини рісницею, глядять з виразом задуми, з на-пів отворених губ виходить тиха, нечутна жалоба. Найяснїйше освічені у неї руки з червоною волічкою. Они малі, а з рухів видко, що трудящі.
Та сама ясна полоса обливає голову хлопчика. Буйні золоті кучерики розсипались на лонї матери, як жменя доспілого пшеничного волося, а на круглім лици блищала пара великих сафірових очей. Ті очи глядїли на лице молодого мужчини, наче вижидали чого з нетерпячкою.
Кілька разів ввертались ті очи з якоюсь просьбою до матери, та піднесена рука молодої женщини наказувала мовчанку.
Молодий мужчина скінчив писати і глянув на годинник. Була одинацята година. Він встав і випростував ся по пятигодинній роботї. Був середного росту, тонкій, з грудьми запалими від працї. По блідім лици переливав ся хвилями румянець.
Золоторусий хлопчик покинув тепер тепле лоно матери і підбіг до батька.
— Татусю! — закликав, обнимаючи єго колїна, — ти пійдеш тепер до міста і принесеш менї тїсточко з цукорнї, бо менї дуже хочесь їсти! правда, татусю, принесеш?
Батько глянув перед себе млавим поглядом, наче не бачив нїчого перед собою. В єго фантазії маяли ся ще останки того, що єму мріло ся через кілька годин, мов у снї, і того, що писав. Дивив ся на те, як на любиму свою дитину, і був би довго не побачив малого Романка, коли-б голос молодої женщини не вернув єго в стан дїйстности.
— Тато принесе тобі тїсточко, — відізвалась любязним голосом, — але треба, щоб Романко був чемний і пійшов спати. Коли проснеш ся, будеш мати тїсточко під подушкою.
— Ви, матусю, все так кажете! — відповів хлопець сумно, — а коли пробуджу ся, нїколи нїчого під подушкою не знайду!
Молодий мужчина хопив тепер хлопчика під руки і піднїс до гори. Пристрастно поцїлував єго рожеве личко, притис до запалих грудей і зложив на лонї молодій женщинї.
— Може найде ся що для него? — запитав, цїлуючи єї в чоло.
Она піднесла чоло до уст мужа, але швидко прижмурила очи, щоб не виявити своїх слїз.
— Може що й знайде ся, — вишептала тихо.
— Мама нїчого не дасть! — покликнув хлопчик, — бо у мами нема нїчого. Я глядав усюди: в шафі, в коробках і в куфрі. Нїгде нїчого не було!
Батько погладив хлопчика по волосю.
— Се, — сказав з повагою, — твоя вина, Романку, що ти не найшов нїчого. Коли малий хлопчик нечемний, то Бозя так зробить, що він анї тїсточка анї горіхів не бачить.
— Я був чемний, тілько трохи плакав, бо хотїло ся їсти!
— А сегодня не будеш плакати?
— Нї.
— То коли збудиш ся, будеш мати щось під подушкою.
— Подякуй, Романку, батькови! — сказала мати, похиляючись над роботою, щоб не показати заплаканих очей.
Малий Романко підбіг до батька і поцїлував єго в руку.
— А тепер до дїла! — закликав щасливий батько, пригортаючи любимого одинака.
Пригорнув жінку, взяв з софи висїріле пальто і вийшов.
II.
В убогій комнатї запанувала тепер тишина. Кроки батька родини, що йшов о півночи до дїла, перегомонїли вже в вохких мурах дому, а навіть тяжка брама заперла ся за ним з лоскотом.
Молода жінка могла тепер хіснуватись цїлою лямпою. Докінчила роботу, занесла і уклала в постїль малого Романка, малий чемно заснув на єї лонї, так як прірік батькови. Глядячи на єго рожеве личко, котре паленїло мрією в тім, що знайде по просоню під подушкою, залила ся слїзми і поквапно на пальцях відійшла.
Сїла на кріслї коло бюрка. Сперла голову й задумалась. Гадки єї й тепер, так як усе, полинули в однім напрямі. Думала про перші хвилї свого щастя, про свої перші й пізнїйші сльози.
Була се звичайна исторія людскої долї. Він був молодцем, она молодою дївчиною. Хто-ж не був за-молоду поетом? Хто не почував тогдї в души тих благородних поривів, котрі мали попхнути людскість на нові шляхи, а имя великого чоловіка винести ad astra? В чиїм серци не горів той святий огонь, котрий мав запалити людскість до великих дїл? Фантазував об тім також і Кіндрат Жальскій в студентскім мундурі. Товариші знали, що він ті мрії переливав у стихи і навіть назвали єго "Альфом", котрий розбив орди хрестоборцїв. Знайшлась також "Альдона", котрій Жальскій відчитував свої стихи, а котра за них віддала єму серце. Була велика любов, було двоє коханцїв, були в будущинї поеми й слава, не було доси лиш — хлїба!
Але на що-ж молодість?...
Так думав молодий фантаст. Сїв і написав поему з десять довгих пісень. Приятель зі шкільної лавки а до якогось часу новинкар одної з брукових часописей, умістив межи легендою про морского вужа а крадежію при улици Окоповій сензаційну вість про нового поета і про єго поему в десятьох довгих піснях. Додав доволї перцю й соли, натякнув скромно про ліру по Бекваркови і про єго новочасного наслїдника.
Щоденні читачі втїшились новою літературною звіздою, літературний сенат протирав очи, хоч і не бачив ще звізди. Світила она за рожевою хмаркою, а єї блеск упоював молоду Альдону і кількох приятелїв.
Поеми з десять довгих пісень нї оден накладчик ще не випечатав. Єї перечитувано совістно в малім кружку найсердечнїйших приятелїв. Молода Альдона бачила в тій поемі знаменитий твір, а блїдого автора боготворила шалено. Поодинокі піснї вміла на память і повтаряла их, идучи на спочинок або будячись зі сну. Супротив такої горячої любови годї було ждати на книгаря і признанє літературного сенату. Оно прийде само собою.
Альф і Альдона побрали ся. Дрібні ощадности, осталі по довголїтній емеритцї, бабуси Альдони, вистали на скромне мешканє і ще скромнїйші обіди для молодої пари.
Мати малого Романка добре пригадує собі ті щасливі хвилї. Були дві комнатки з маленькою кухнею. Вікна виходили на малий огородець на подвірю. В горі світило небо, переганялись воробцї, а на долинї плили повні канали, по котрих вели боротьбу о бутє безхатні собави і голодні худі щури.
Такій вид урізнороднював щасливі хвилї молодого подружя, а мрії і пляни на будучість росли по кождім недоїдженім обідї, коли печеня була зa тверда а лєґоміна мала відразливий запах.
Серед тих утїх і роскошей Жальскій не опускав з ока великої цїли. Во хвилях, свобідних від пестощів і турбот про закуску до чаю, сїдав за стїл і писав. Купи паперу вершили ся що раз більше, кілька фляшок чорнила всякло в ті купи, приятель-новинкар перепачковував на журбу редакторів сензаційні відомости про великі твори, що доси лежать у сховку, але доси не лучив ся накладчик, а літературний сенат зовсїм не квапив ся, хоч-би лише з передним словом до тих у критих творів. На всїх великих людей глядїв світ з-першу байдужно.
Приятель-новинкар робив, що міг. У него був ґеніяльний талант зацїкавляти публику. По кождім чайку випитім у незнакомого доси автора, поміщував межи різними випадками, що пан Кіндрат Ж., талановитий поет, збирав матеріяли до великого твору — вже зібрав — вже пише — вже скінчив половину працї — кінчить — скінчив! Відчитанє тої працї в кружку знатоків зєднало авторови нечувані доси — оплески!
Коли й се нїчого не помогло, приятель-новинкар стрібував инчого способу. Донїс, що малий Романко, син знаного п. Кіндрата Ж., котрий працює над обширним твором, при нагодї забавки на подвірю трохи що не впав в отвертий канал. Дальше доносив, що пана Ж., вертаючого в пізну ніч до дому, напала розбишаки, але не взяли від него нїчого, дізнавши ся, що на свій твір "Силою і міцю" не знайшов ще накладчика. Та все се не багато помогло.
Прийшло наконець до головної наради при тонкім чайку. Приятель-новинкар познакомив ся з антикварем, котрому приобіцяв рекляму для єго книжок. Намовив єго до виданя малого твору, котрий може викликати сензацію. Прирік, що сам в більшій части причинить ся до того. Як-раз принїс ту новину щасливим подругам.
Велика була радість при тонкім чайку і одногрошевих булках. Навіть малий Романко скакав по покою. Панї Жальска хотїла вибрати поему "Твій до смерти", але Жальскій був за піднеслїйшою темою і вибрав "На крилах Икара".
Поему перечитано ще раз і мимо протестів малого Романка, котрий не хотїв слухати довгого читаня, узнано єї найлїпшою. Жальска плакала зі зворушеня.
В місяць потім була ще більша радість при чайку. Приятель-новинкар читав свою рецензію на випечатану поему "На крилах Икара" Кіндрата Ж.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 23.04.1892]
(Дальше.)
Прихильний рецензент зачав від стрімких доріг, які звичайно переходять ґенії, перейшов потім на скелї й потоки, котрі мусять переходити незнані автори, заким увінчають лавром свою голову... схопив наконець Икара за крила і велїв читачам добре єму приглянутись. Говорив о веселках фантазії і піднеслих брилянтах думки, о "поглубленю світла, a видатности тїни", о типах збірних, а виїмкових индівідуальностях, о смілих широких чертах а подрібнім, як норемберове кружево, викінченю, — словом, був там збір дешевих суперлятивів, якими послугує ся звичайно брукова рекляма. Однак та рекляма упала на урожайну почву.
Автор Жальскій відтягнув щось из тих суперлятивів на рахунок приязни рецензента, але й лишив ще тілько, що й налоговий пяниця міг тим упоїтись. Очи в него загорілись наче дві смолоскипни, запалі груди піднеслись, немов панцир у лицаря. Жальска могла тілько слізми показати радість з того, що єї мужа пасували на ґеніяльного автора. Навіть Романко не кричав, тілько цїкаво вдивляв ся в незвичайво розяснене лице батька.
Хоч голос рецензента в малій часописи був голосом вопіющого в пустини, Жальскій повірив в своє намазанє і з жаром взяв ся за писанє нових творів. До того заохочувала єго молода подруга, котрій перечитував свої хвори. В кождім з них бачила твір знаменитий.
Але ті знамениті твори не могли знайти aнї накладчиків, анї прихильних редакторів. Навіть не мали поводженя на конкурсах. Та се не відстрашило молодого автора. Ґете мав сказати, що ґеній — то витревалість в праци. Непізнаний автор не втратив надїї, але постановив витревати на стійни. Писав, розсилав по редакціях, а звернені рукописи звязував шпаґатом і відкладав на бік.
При бюрку, на котрім лежать сі рукописи, сидить тепер жінка автора. Взяла в руки першій спорий зшиток і прочитала напись: "Силою й міцью". Знала ту повість дуже добре. Муж читав їй кілька разів, і она сама відчитувала разів кільканацять. Плакала при нїй завсїгди, однак редактор був камінний чоловік. Прилїплена на написи витята з ґазети карточка звучить: "Відповіди редакції: Панови Кіндратови Ж.: "Силою і міцью" не можна від разу вийти на Парнас. Є там не злі річи, навіть і нові, але богато банальних. Сегодня лімонада не виплачуєсь, треба перцю, оцту й оливи. Та автор нехай не понехує працї."
Жінка автора утерла сльози з очей і взяла другу рукопись, на котрій була напись "Дух віку". На витятій з ґазети карточцї було написано: "О безтїлесних духах не пише ся сегодня. Те, що має межи нами жити, мусить нам зявити ся в конкретних формах. Асмодей нагадує Фавста, а цїлий твір похожій більше на фільософічну розвідку, нїж на картину віку. У автора замітний талан, нехай працює дальше."
Женщина зітхнула і взяла в руки третю пачку паперів. Се була драма, вислана на конкурс. Вернула в допискою, що "могла би мати вартість тілько літературну, але не є сценічна. Стих гладкій, високих гадок дуже богато, але нема руху, интриґи. Нехай автор обзнакомить ся зі сценічною технікою, а буде міг написати щось доброго."
Зітхнувши, зложила ту добре знакому їй рукопись, а взяла четверту, пяту, шесту...
І що-ж по тім усїм лишило cя?
Малий фондик по покійній бабуси стопив ся, а бідний автор мусїв приняти скромну посаду нічного коректора в печатни, в котрій виходилo ранїшне виданє одної зі щоденних ґазет. Обоє вірили, що се посада тільки тимчасова і що по першім узнанім творі прийде слава, а з нею й лучші часи.
А між тим доводило ся терпіти голод, холод і нужду — або, як казав Кіндрат — потреба було йти "реr aspera ad astra!"
Блїда женщина утерла сльози по тих згадках, взяла лямпу і одну рукопись і тихо увійшла до другої комнатки, де лежав на білій подушцї з усміхом на устах Романкo.
Він фантазував об тім, що знайде під подушкою, коли просне ся...
ІІІ.
Мала світличка в сутеренї. Над великим столом завішена лямпа освічує купи паперів. На сїрих стїнах малює вохкість різні фантастичні картини. Через скляні на-пів відчинені двері долїтає глухій гук друкарских машин і стухлий запах покостів і смаровила.
При столї похилений над коректою сидїв Жальскій. Пише, черкає, заглядає в рукописи, і знов маже й пише. Єго затахлі очи світять ся як два свято-иваньскі хробачки, а горішні повіки жмурять ся з утоми. Довкола него лежать на земли купи паперу, макулятури і покраяні ножицями ґазети. Засмолений, як коминар, хлопець прибігає що хвиля з відбиткою, з котрої чути відразливий запах друкарскій. Жальскій втягає той запах в свої запалі груди, читає, маже, поправляє.
Коло другої години по півночи входить до світлички оден з новинкарів, котрий остатними випадками мав заповнити пів сторони ґазети. Мав міну повної роспуки.
— Бачу, доведеть ся здохнути при тій праци! — відозвав ся, видаючи згаслу папіроску, — ну, нїчо та й годї! Дорожкар не переїхав нїкого, ноги не зломив нїхто, нї оден канал не завалив ся, а навіть пожару не було! Коли так дальше пійде, то не знаю, що зробити?
— Пишіть літературні статьї! — сказав сумно Жальскій.
Новинкар махнув рукою.
— Нї на-що не здасть-ся! Сегодня леда партач каже, що він літерат! Я там не мав претенсії до літератури, але в моїй репортерскій рубрицї часто зачіпаю й за літературу. Ось і сегодня треба вигадати щось літературного.
— Що-ж такого?
— Ось я видумав таку пригоду: В повітї Н. відбувались у панства М. заручини дочки. Молодий вибрав ся власне саньми на се свято, та нараз за лїcoм стрітив громаду вовків. А що мав дубельтівку і револьвер, почала ся завзята боротьба. Вовки не хотїли уступити, а судженому також було пильно до судженої. Вже положив кількох вовків трупом, уже вистрілив остатний набій, уже вовк, що біг саме коло саней, вискалив до него зуби — коли неждано санї вивернулись!.. Пан Н. почув, що сидять на вовку, але що се був чоловік, котрий умів покористуватись кождою обставиною, схопив вовка за кудли і гей-же за кіньми! Вовк, на котрого хребтї ще не сидїв нїхто, здурів формально і дав ся як теля, поганяти. І так суджений приїхав до панни на вовку. Из-за того повинен бути змінений Фредрівскій стих:
Коли не хоч моєї згуби,
Дай менї крокодиля, любий! —
на стих:
За того з-між кількох я пійду,
Хто до мене прийде на вовку!
Блїдий Жальскій засміяв ся.
— Чому не пишете гуморесок?
— Писало ся, писало, та се до нїчого! Одну випечатають, а пять кинуть у кіш. Ви читали мою новельку "Безхвостий кінь" Гамайди. Подобала ся загально...
— Менї здаєть ся, що під тим псевдонімом пише хто инчій.
— Се я, пане, тілько хтось відбирає менї славу...
Знов відчинились двері кімнатки. Увійшов другій співробітник. І сей був сердитий з міни.
— Чи на завтра фейлєтон занятий? — запитав, не знимаючи капелюха.
— Занятий, — відповів Жальскій.
— Хто-ж там знов улїз?
— Все наш старий.
— Старий та ярий, — заворкотїв першій новинкар.
— Все молодий і невтомимий! З кождим десятком лїт росте в нїм огонь і фантазія! — докинув Жальскій.
Сердитий кинув капелюх на стіл.
— Доки той старий хрін буде засипати всї фейлєтони? — закликав, запалюючи папіроску, — крайна вже пора, щоби пійшов собі ad patres! Чоловік через него не має кутка в нїякій ґазетї!
— Нехай живе і пише як найдовше! Читають же єго і люблять!
— Дурна публика! Та-ж то така нуждота те, що він маже!
— То пишіть лїпше!
— Чому-ж би нї?.. Поки-що я переклав з даньского голосну повість під заголовком "Труп без паспорту". Кажу вам, коли читати, аж мурашки бігають по-за шкірою!
Жальскій осміхнув ся, новинкар цїкаво глянув на перекладчика.
— Чи не можна-б — запитав cя — зладити з тoї вісти яку новинкарску статейку... так... на пів рублика?
— А вже-ж — відповів перекладчик з даньского — можу вам навіть сказати написи роздїлів: "Смерть за житя" — "Житє по смерти" — "Нагробник і поліція" — "Поліція за гробом" — і — "Небіщик без паспорту". На кінци яко епільоґ: "Передпослїдний суд і засуд вигнаня на землю!"
— Але-ж то лисому встане волося на голові! — закликав Жальскій.
— Емеритам встане волося на перуках, коли будуть читати! — відповів перекладчик з даньского, — та що з того, коли той старий мазайло заповнює всї фейлєтони! Але дам я єму! Вже готовлю статью під заголовком "Сїчка замісць хлїба!"
— Тою сїчкою викормились не зле два поколїня, а коли твій хлїб буде з закальцем... або, що ще гірше, взятий з першого-лїпшого страґана?
— Се доперва дасть ся бачити! — відповів сердитий лїтерат без місця в фейлєтонї.
Хлопець друкарскій принїс нову коректу для Жальского. Новинкар засїв написати статейку про даньску повість, а даньскому перекладчикови не лишалось нїчого, хиба з "Трупом без паспорту" пійти до дому на спочинок. Може ласкаве небо спустить на него роскішний сон, що старий а такій плодний автор попращав ся сегодня з сим світом і з фейлєтоном для всїх дневників!
(Дальше буде.)
[Дѣло, 25.04.1892]
(Дальше.)
IV.
Як раз била четверта година по півночи, коли в підземній кімнатцї зявив ся новий гість. Жальскій, котрий уже був скінчив коректу, встав повитати сего гостя.
Був се оден з редакторів ґазети, котрий звичайно полагоджував справи літературні. Вже сама єго стать показувала, що гідний був такого становища. Мав голову все піднесену до гори, волося шпаковате, чоло все наче в гнїві поморщене. Назвищем своїм не приздобив нї одної книжки, та за те говорив про все, давав ради, на конкурсах ферував осуди.
Жальскій зблизив ся до него з пошаною.
— Я прийшов підписати нумер. Чи вже готовий? — запитав редактор.
Жальскій подав єму свіжу відбитку. Редактор кинув оком на задрукований папір і підписав.
— Чи перечитали, пане редакторе, мою малу рукопись? — поспитав Жальскій з якоюсь боязнію на лици.
Редактор потер рукою по широкім чолї.
— Даруйте, пане, — сказав по хвили — не було в мене на те часу. Але щось трохи тут і там перечитував і поки-що можу вам дати відповідь.
Зробив довшу павзу, а потім казав дальше:
— Вже то ви, пане, обертаєтесь усе в однім колесї. Хочете повести людскість на якісь висоти на котрих і траві не рости, а що ж доперва казати про хлїб, котрого потребує кождий чоловік... Вилетївши раз під хмари, будете собі так, як жайворонок, і хочете, щоби всї кури, качки й гуси, а навіть телята й барани прилетїли до вас під хмари!... Та се трудна річ. Людскість не потребує сегодня увінчаних лаврами провідників з Помпеяньским каганцем у руцї, бо она сама поступає на перед збитою масою! Люде з таланом мають сегодня инчу задачу в літературі. Их обовязком — збирати й запомагати тих безталанних, котрі в плодї людскости знемогло на силах, але через недостаток і рани засуджені на нужденне житє. Такими людьми є бідні, обезнаслїджені з усего, чого потреба до житя, словом — злидарі! Таких гepoїв нужди й убожества, таких обезнаслїджених дїтей людскости бере сегодня красна література в оборону. Міліоновий богач, Віктор Гіґо, думав і писав про них одних. І ми не повинні лишатись позаду за тим благородним змаганєм! Длятого й раджу вам, щоби ви — замісць боротись из рівними собі і их підносити в гору — зволили зійти на ті падоли, де стогнуть і плачуть злидарі. Ваше перо нехай виборе для них у бoгaчів милостиню, нехай буде для них опікуном, котрий их справедливу справу поставить перед очи богачам сего світа! Се буде для вас безсмертним лавром, що і по смерти не зівяне!
Коли Жальскій почув ті слова, видалось єму, що нагле отворив ся перед ним новий круговид, котрого доси не бачив. По відходї редактора сїв на кріслї, щоби роздумати об тім, що тепер відслонилось і єго очам. Се не були ті мрії, котрими кормив ся від дитячих лїт, але се були так звані документи житя, про котрі вже нераз тут і там читав.
Давнїйше не звертав на те якось уваги, але сегодня, о четвертій годинї по півночи, при доскулюючім голодї, по розмові з редактором, зачали перед єго очима виростати неначе з туману небачені доси картини. Звішена від повали лямпа уже допалювалась. Єї жовто-червоне сяєво дрожало на пилочках диму, завішених у повітрі. Зробив ся з того якійсь незвичайний рух, котрий різним обставам кімнатки надавав фантастичні форми. Перед ним кріз скляні двері видко було довгій простір, залюднений чорними рухливими постатями. В сяєві лямп, притемнених у горі, ті темні духи рушались, витягали руки по черенки і відходили з ними до дальших кімнат, з котрих доносив ся туркіт машин і гомін приказів! У глубинї видко було, як крутились колеса і правильно підносились якісь величезні рамена. За вікном на улици царювала гробова тишина.
Все те настроювало молодого автора до мрій на тему недавно почутих слів. Сидїв довго і дивив ся оперед себе розясненим оком. Бачив перед собою вбогих і злидарів, для котрих від нинї мав бути опікуном. Мав збирати для них у богачів співчутє й милостиню, мав их потїшати, гоїти рани й хороби, мав для тих "обезнаслїджених" виблагати від світа хоч частину того наслїдства, яким обдаровує Бог кожду людину, що приходить на світ.
Гордий, неначе богач якій, вийшов Жальскій з кімнатки.
Вже була пята година, коли вернув до дому. В комнатцї, де спав малий Романко, ще світило ся. Мати Романка сидїла при малім столику й шила. Коли почула, що відчиняють ся двері, сховала скоренько роботу під стіл і накрила старою ґазетою, а в руки взяла лежачу перед нею рукопись.
До комнатки увійшов Жальскій. Єго лице було незвичайно оживлене. Глянув на жінку і зморщив брови.
— Що-ж ти опять шиєш? — запитав.
— Я тобі раз говорив: покинь ті зарібки! Втратиш здоровлє, а твоя робота й на доктора не вистане. Лиши вже менї заробляти на тебе й на дитину!
Молода женщина зітхнула.
— Ні, мій дорогій! — відповіла, — я не шила. Я читала рукопись і ждала на тебе.
— Ти добре прочула, бо приходжу богатшій, нїж вийшов.
В ту-ж хвилю збудив ся Романко. Витягнув до батька руки.
— Ти, принїс менї що, татусю?
— Принїс тобі скарби Ґольконди, — відпoвiв розяснений батько, цїлуючи Романка в рожеві руки, — але тепер спи, синку!
Малий Романко не дав ся довго просити. Обернув ся лицем до стїни і заснув, наче хотїв солодко помріти про нечувані доси скарби. Та за те мати хотїла про них де-що довідатись.
— Що ти там натякав про скарби? — запитала.
— Еге-ж, я винайшов неперебрані скарби, скарби закопані, на котрі доси не звертав уваги.
Молода женщина глянула з боязнію на чоловіка. Допускала, що єго ум запоморочив ся з надміру працї.
— Нїчого не розумію! — вишепнула з-тиха.
Жальскій сїв коло жінки й поцїлував єї в руку.
— Не знаю, чи мене зрозумієш добре, бо можу тобі розповісти тілько коротко. Сегодня я говорив з редактором: він ще не читав мого твору, але ми говорили загалом про мої давнїйші писаня. Звертав мою увагу, що література займає ся сегодня переважно бідними. Отож домагав ся, щоб і я писав про бідних!
— Про бідних?
— Про бідних, обезнаслїджених!
— Обезнаслїджених?
— Се бідні, обезнаслїджені з усего, чого до житя потрібно. Хотять робити, а роботи не мають; хотять служити, та не можуть знайти служби; хотять ніч переспати, та не мають, де голови прихилити!..
Молода женщина зітхнула.
— Бачиш, ледви я піднїс рубець тої заслони, що закриває нужду бідних і обезнаслїджених, а ти вже зітхаєш! Що-ж доперва, коли би побачила цїлу родину тих паріїв людскости?... Гляди! — говорив дальше з ростучим жаром, показуючи рукою на темний кут комнатки, з відки власне доносив ся віддих малого Романка, — гляди, як там, в малім покоїву, не спить бідна родина, а працює... старий батько крізь окуляри довбе якесь дерево... знесилена нуждою мати шиє... дочка в жалобі по чоловіцї гафтує, — але ся праця принесе им ледви тілько доходу, що хиба не можуть умерти!... Тілько там, за тою старою шафою спить мала дитина, одинока потїха молодої вдовицї, — спить і мріє крізь сон... не про солодкі бакалії, а про кусень білого хлїба!
Молода женщина глянула крізь сльози на мужа.
— У тебе сльози в очах, але се картина ще не повна. Уяви собі, що між ту родину закрадесь хороба! Звалить батька родини на постїль, мати з самої журби підупаде на силах, а сама вдовиця не заробить для своєї дитини навіть на булку! А де-ж лїкар, лїки, пожива для хорих родичів, вуголь, щоб затопити в покоїку, і чинш для господаря?... Кажу тобі, се найстрашнїйша траґедія людскости, котрої не можна би виснити анї вимріти, але треба єї побачити власними очима!
Жальска зайшла ся від риданя.
— Що ти говориш, Кіндрате! — заклинала хлипаючи, — бій ся Бога! Не говори так, бо вбьєш мене!
Жальскій усміхнув ся з якимсь вдоволенєм.
— Нї одна з моїх рукописей не зворушила тебе так, а се доказ, що редактор говорив правду. Треба писати і працювати про бідних і для бідних! Треба для них жебрати від щасливших співчутя і милостиню; треба для тої малої спячої дитинки випросити кусень білого хлїба!... А сю похвальну задачу приняла на себе нинїшна красна лїтература, котрої жрецем і я!
Жальскій встав і перейшов ся кілька разів по комнатцї, довгій ледви на пять кроків. Єго запалі груди піднеслись, лице виповнилось. Жінка дивила ся сумно.
— Бо й кому ж більше годить ся опіка над бідними, як не жрецям? — говорив дальше Жальскій, крутячись по малім покоїку. — Так і є! ми опікунами тих владарів, а радше ми повинні ними бути, ми всї, котрим припала честь боротись божим словом в имя Бога і терплячої людскости! Зараз від завтра запишу ся в ряди оборонників бідних і обезнаслїджених, і тій почестній оборонї присвячу всї свої сили! Писати-му для бідних і злидарів, ковтати-му до дверей богачів і щасливих, жебрати-му для них співчутя і милостинї!
Жальска з несупокоєм зблизила ся до чоловіка. Поклала єму теплу руку на плечи і глянула в єго давні розгорілі очи.
— Незадовго буде свитати, мій любий! — говорила до него, здержуючи сльози, — може пійдеш відпочити. Ти працював за богато, а се роздразнило тебе. Я заслоню вікна, щоб ти міг довше відпочити.
Взяла хустку, ще з приданого, і в недостачи запони зачала заслоняти вікно. Тимчасом Жальскій говорив немов сам про себе:
— Дїло тілько в тім, щоб добре сповнити те почестне опікуньство. А до сего треба наочних студій, бо то повинні бути ті живі "документи житя", про котрі сегодня так богато пишуть. Треба тих "обезнаслїджених" і их нужду десь вишукати і побачити власними очима.
І розлелїяний тою будучою сподїваною картиною людскої нужди, пригорнув жінку, а на золотім волосю малого Романка зложив горячій поцїлуй.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 27.04.1892]
(Дальше.)
V.
З тої пори розпочав Жальскій майже нове житє. Звязав свої рукописи і положив на шафі, поусував книжки з бюрка, a за те положив свіжу лібру паперу, на котрім мав писати про бідних і обезнаслїджених.
До тої працї глядав тепер матеріялів чи "живих документів житя". Виходив що-день на місто, придивляв ся переходячим товпам, та нїгде не знайшов того, чого шукав. Правда, там і сям стрітив жебрака, але жебрак не виображає ще чоловіка "обезнаслїдженого". Часто він жебрає тілько з налогу, а ще частїйше практикує се "золоте ремісло" для легкого зарібку. Постеріг також, що сторожа порядку не пускає в середмістє людей в лахманах, щоби щаслившим від них не псувати доброго гумору. Отже бідні і обезнаслїджені мусять десь укриватись. Заглядав у вікна сутерен, але ті були покриті порохом, — глядїв на піддаша, але ті були за високо, аби можна щось побачити. Змінив плян і зачав ходити по передмістях. Місто — думав собі — похоже на живий орґанізм, усякі бруди й хороби викидає на зверх.
Передмістя подали Жальскому вже більше матеріялу, та ще не тілько, кілько бажав. Заходив у шинки, поміщені в малих домиках, але там cтpiчaв налогових дармоїдів і пяниць. Правда, такій наліг міг мати свої цїкаві причини, але Жальскій не хотїв догадуватись нужди, він хотїв бачити єї на свої очи.
Як-раз настали відлиги снїгу та ледів. По містї шаленїли снїговицї з дощем, в ночи гасли лїхтарнї від вітру. В одну з таких ночей виходив Жальскій з дому до роботи в друкарни. В єго комнатках було студено, бо від кількох днїв не топлено в печи. Малий Романко мав на собі дві лїтні блюзки, а все таки цїлий посинїв від холоду, а малі рученята були давно відморожені. Молода мати, накрита виправною хусткою, також трясла ся від зимна.
У Жальского чоло було зморщене й затиснені губи. В дома від тиждня не було вугля. При тонкім чайку зїв тілько крейцарову булку, а другою подїлила ся мати з Романком. Та не о те єму ходило. Вже давно розписано конкурс на малу картину з житя верств робітних. Речинець конкурсу минав за кілька тижднїв. Жальскій хотїв именно на той конкурс післати картину про бідних і обезнаслїджених, та доси не міг знайти одвітного матеріялу. Не хотїв видумувати, але бажав малювати з природи, — не при бюрку, але "en plein air" в якім подвірю. Журив ся, що речинець може минути, а він нїчого не напише. Забираючись до виходу, глянув у вікно.
— Снїг гонить з дощем на вперейми, сказав нїби до своїх гадок, — на такім тлї я xoтїв би побачити людску нужду.
Жінка усміхнула ся, а сльози затремтїли в єї очах.
— Уяви собі злидарів серед такої завирюхи, — говорив дальше Жальскій, — в хатї зимно, без достаточної поживи, а на дворі буря!
— Йди, йди! — обізвала ся жінка, — бо вже близько до півночи.
І швидко відвернула ся, щоб не бачив єї слїз. Малий Романко і тепер, як щодня, запитав:
— Принесеш менї, татусю, тїсточко з цукорнї?
— Добре, добре! — відказав батько, — але будь чемний і йди спати.
І вийшов.
В кімнатцї в друкарни звішена від повали лямпа освічувала, як звичайно, купи паперів на великім столї. Та сама вохкість підземеля малювала на сїрих стїнах фантастичні картини, ті самі купи макулятури лежала на помостї. Крізь скляні двері видко було в перспективі ті самі лямпи з темними дашками, ті самі чорні постати, згорблені при праци. Туркіт друкарскої машини лучив ся з бурею, що шалїла за вікном.
Жальскій сїв зa столом, а засмолений, як коминар, хлопець принїс єму коректу.
Був се довгій опис туалєт з вчорашного балю. Сальоновий справоздавець вичисляв цїлі ряди технічних назв шовкових матерій, убирав их, як модистка, в кружева, стяжки й ґірлянди з цвітів, називав барви спеціяльними виразами, як називають их фабрикант і модистка, — словом, розмалював картину цїлого маґазину, з яким може конкурувати "lе Printemps" або "Belle jardiniera". Потім ишов опис краси гарних танечниць і их клясіфікація з именованєм цариць і царівень.
Дивно неприємна була ся робота для Жальского. В очах єму мінило ся від кружев і тренів, від шовків і брилянтів, від бенґальского світла викидуваних трискавцем заморских пахощів, — а там за вікном ганяв ся снїг на-вперейми з дощем, кашляли дорожкарскі конї, що везли з гулянки пяних гостей... Мішалось оно з описом балю якось дивно.
О першій годинї по півночи увійшов, як звичайно, новинкар. Мав сегодня лїпшу міну і палив циґаро.
— Сегодня, слава Богу, повело ся лїпше! — скликнув від порога, — чей же чоловік щось заробить! Чи знайде ся місце бодай на пятьдесять стрічок?
— А що-ж такого маєте? — поспитав Жальскій.
— Четверо людей переїхала дорожка і поламала ноги й ребра, пять крадежей з вломом і без влому, три вінчаня, а два самовбійства і дві смерти від заморози. А до того всего одинацять вечерниць з танцями.
— Сего-ж за богато на одно число! — відповів Жальсвій з усміхом. — Опис вчорашного балю займає цїлу сторону.
— То викиньте кілька суконь з тренами, бо они вже сегодня й так нї до чого!
— Правда, що нї до чого, — зітхнув Жальскій, — а кілько-ж то бідних могло би мати за те теплу страву!
— Так єсть, пухнуть з голоду!
— Напишіть же об тім пухненю ширше, а я за те викину пять париских туалєт!
Жальскій відітхнув свобіднїйше, бо здало ся єму, що вже зробив щось для бідних. Репортер був також радий, взяв за перо і почав швидко писати. Проймаючій скрипіт пера був для Жальского найкрасшою музикою. З усміхом дивив ся, як росли стрічки, числив их мовчки, бо то все для бідних!
Наконець мусїв спинити благородний порив новинкаря.
— Буде, буде! — кликнув, — на більше не можу позволити! Де-ж я все те поміщу?
— Черкнїть єще з десять туалєт!
— Годї! і так редактор буде воркотїти. Примірники з описом балю розкуповують більше, нїж обідні карти для бідних.
Новинкар зробив сегодня добре дїло. Опис балю значно вкорочено на користь бідних, бо Жальскій — на немале диво товариша — зовсїм не противив ся. А коли прийшов редактор до підпису, Жальскій підсунув єму нумер так зручно, що той не спостеріг спроневіреня, сповненого на строях.
Жальскій, задоволений, що таки удало ся єму зробити щось для бідних нуждарів, вийшов на улицю.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 28.04.1892]
(Дальше.)
VI.
Як раз била четверта година. На улици було темно. Лїхтарнї ґазові жевріли в далечи, як вуглї. Густий туман снїгу сунув ся по улици, а бляшані вивіски над склепами скрипіли докучливо. Вітер відривав від дахів звисаючі соплї леду і кидав их у вікна й брами протилежних домів.
Жальскій відкотив комір пальта до гори, засунув руки в рукава й зігнутий в двоє, неначе йшов на-перекори з вітром, пустив ся серединою улицї. Снїг засипував єму очи, вітер відвивав поли.
Серед різних голосів нічної заметїли долїтали до єго уха коли-не коли людскі голоси. Дорожки везли охочих гостей на забави, а они гаморили голосно і співали веселих пісеньок. З ясно освічених вікон вилїтали тони мясничної музики, а голосну команду провідника танцїв чути було аж на улицю.
Жальскій біг дальше, борючи ся з дощем і снїгом. Минав лїхтарнї, скручував з одної улицї в другу, думаючи раз-у-раз про бідних, котрі в пору такої бурі не мають чим огрітись.
Він минав саме великій майдан, на котрім зачали будувати каменицю. Робітників заскочила скора зима, а недокінчені мури мусїли ждати на весну. Довкола мурів знимали ся руштованя, вікна й двері стояли отвором. Вітер гудїв проймаючо. Жальскому здавало ся, що серед витя вітру і скрипоту руштовань чує немов плач малої дитини...
Зупинив ся і насторожив уха...
Вітер гудить серед мурів, руштованє скрипить — від часу до часу чути плач дитини...
Де-ж би була та дитина? Пустка всюди, нїгде анї дверей анї повали! Може се дитина покинена відродною матїрью?... Може она боре ся зі смертью від голоду?...
Він наблизив ся до пустки і зачав роздивлятись. Нічна темрява і снїгова заметїль закривали перед ним якусь невияснену тайну. Обережно йшов наперед на помацай. Надибував рови і кладки, пороги й бальки. Ишов чим-раз дальше, і чим-раз виразнїйше чув голос малої дитини.
Наконець заздрів крізь щілину світло. То були двері зроблені на якійсь час, збиті з дощок. Почув дим, що виходив крізь щілини.
Заковтав у ті дошки. За дошками зробив ся якійсь загадочний рух і світло в щілинах погасло.
— Хто там? — запитав.
Нїхто не відповідав. Запитав у перше, в-друге, в-третє. Нїякої відповіди. Приложив ухо до щілини, — видалось єму, що чує храпливий людскій віддих і притаєний плач дитини.
Що-ж се таке? Може в сїй хвили доконуєсь якій проступок?
Хотїв вибити дошки і впасти межи злочинників, та не мав світла. Що-ж він там зробить на потемки в такій темряві?
Єму прийшло до голови, що се можуть бути бідні, котрі там скрили ся, а з боязни, щоби их з-відтам не викинули, загасили світло. Та догадка видалась єму правдивійшою.
— Слухайте, люде добрі! — кликнув крізь щілину, — я вам не вдїю нїчого злого, я ваш приятель і опікун!
За дошками дали cя чути людскі голоси. Видко, велась нарада: що зробити.
Жальскій промовив до них в-друге і в-третє, свідчучись Богом, що в него нема против них злої гадки.
По якімсь часї заблисло світло і двері відчинились.
Жальскій побачив тепер те, чого шукав.
В невитинкованім ще підземелю палило ся на серединї кілька трісок дерева. Коло того оґню сидїла на земли женщина і тримала на колїнах малу дитину. Молодий мужик в подертім кожусї стояв при дверех і підозорливим оком дививсь на мнимого опікуна вбогих.
Опікун убогих опинив ся тепер в дивнім положеню. Не знав: чи тїшитись єму, що знайшов "живий документ" до новелї на конкурс, чи смутити ся, що побачив таку велику людску нужду?
— Що ви тут робите, мої любі? — запитав він з співчутєм.
— А от, прошу пана опікуна, — відповідав поволи мужик, — прийшли-смо до міста на заробок, бо вже снїги зачали топитись. Зарібку нема, а чоловікови також нема, де притулитись!
— А длячого ж ви покинули свою хату?
— Завалила ся серед зими, а направити нема за що. Та й так єї мали на весну продати на ліцитації за довг.
— А є в вас грунт?
— Нема грунту, жили-смо з зарібку.
— Нема у вас нїякого наслїдства?
— Нїякого! Була хата, та й та завалила ся, заким жид успів єї забрати! Ми, як ті сироти на світї!
Обезнаслїджений! — сказав Жальскій, неначе сам до своїх гадок.
— Так, пане опікуне! — відповів мужик, почісуючи ся в голову, — ми без наслїдства, без даху й без хлїба!
Жальскій глянув зі співчутєм на одного з тих "обезнаслїджених", про котрих говорив єму редактор. Зблизив ся до горючих трісок. Женщина силкувала ся встати, щоби "опікуна" вбогих поцїлувати в руку, але опікун не дозволив на те.
— Не вставайте, жінко! — сказав добродушно, — бо мала дитина буде плакати. Давно сей хробачок живе на світї?
— Від двох лїт, пане опікуне, — відповіла бідна мати.
— А вже сам їсть?
— О, їсть! коби тілько було що!
— А нинька їв?
— Тілько в полудне кусник хлїба!
— То ви бідні люде! Обезнаслїджені!
— Бідні, прошу пана опікуна, дуже бідні!
Мала дитина усміхнулась до мнимого опікуна, витягаючи до него зсинїлі від зимна рученята.
Жальскій взяв за ті рученята і хухнув на них кілька разів.
— Оленка вміє вже брати шістачки, — відізвала ся мати з усміхом.
Жальскій усміхнув ся також і машинально встромив руку в кишеню, але в кишени не було нїчого!
— Моя жінка називає ся також Оленка! — відповів, хотячи потїшити бідну матїр за дізнаний завід.
— Чи у пана опікуна також є дїти?
— Синок, на имя Романко!
— Може в пана опікуна є яке старе зайве платєчко?
— Побачу, коли буде... Що-ж гадаєте тепер зробити? — запитав, звертаючись до мужика, котрий усе ще міряв оком мнимого опікуна.
— А що-ж робити? — відповів мужик сумно, — треба дожидатись зарібку.
— І гадаєте тутки мешкати?
— Як нас хто з-відси не вижене!
— Як же серед такої студени, без печи, без дверей і вікон?
— Що-ж дїяти? Бідному все вітер в очи!
— Я вас тепер попращаю, але прийду до вас... завтра, позавтрі... Будьте певні, що ваша доля дуже менї лежить на серци!
Подав им руку, хухнув ще кілька разів на скостенїлі пальчики Оленки, і вийшов.
Полишені "обезнаслїджені" довго дивились на себе, не можучи дійти причини тих незвичайних відвідин.
Між тим Жальскій біг дальше серед снїгової заверюхи. Не чув уже музики з ясно освічених вікон, анї веселих пісень пяних бенкетуючих, що вертали тепер до дому. Бачив тілько перед собою "живий документ" людскої нужди, котрому вже давав у души напись: "Обезнаслїджений!"
Дома вже всї спали. В зимі годї було до пізна в ночи не спати. Жальскій зовсїм не чув зимна. Єго розігрівала гадка, що найшов "живий документ" нужди, що напише новелю на конкурс під заголовком: "Обезнаслїджений" і що дістане першу нагороду. По оголошеню нагороди посиплють ся замовленя від усїх редакцій, редактори збігнуть ся до него на-вперейми і випечатають усе, що там лежить на шафі, повязане шпаґатом. Настануть лїпші часи. Оленка дістане давно забажане футро, а Романко білий червоно-вишиваний жупанчик!
Об тім усїм солодко зафантазував Жальскій, а поки-що всунув ся під старий коцик, поклавши на нїм усю свою одїж, щоби було теплїйше. Крізь сон фантазував дальше про новелю на конкурс і футро для Оленки.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 29.04.1892]
VIII.
Від того дня виходив Жальскій з дому усе в тій надїї, що зустріне десь своїх бідних. Зазирав на подвіря, чи не жебрають, переписував у пустих мурах недокінченої каменицї усї закутки, але все надармо.
Вечерами при тонкім чайку розмовляв из жінкою про безталанну сїмью, викинену, як кертиця з підземної нори, на снїг і вітер з дощем. Допускав різні причини. Може бути, що дитина вмерла, а родичі не мали за що поховати. Може закопали єї, де в снїг, з-відки вигребуть молоде тїлечко ворони, щури або голодні собаки... а може бідна мати замерзла а зажурений батько обносить малу Оленку по передміских поцвірях, просячи для неї кусника хлїба!.. Міг також батько втопити ся з роспуки, а бідолашня мати волочить ся з сиротою по улици, прогонювана сторожею порядку...
Жальска найчастїйше плакала при такій розмові. Жальскій говорив їй тогдї, яка то страшна мусить бути цїла картина людскої нужди, коли тілько троха піднесений рубець заслони витискає уже з єї очей сльоза! Тій нуждї присвятить він своє перо, для неї працювати-ме, як приятель і опікун усїх обезнаслїджених! А слова сі напоювали єго серце таким задоволенєм, яке відчуває чоловік богатий, коли роздає бідним щедру милостиню! Навіть малий Романко не псував єму сего задоволеня; коли попросив булки або ложки молока, котрого не було в домі, поцїлував єго в голову і радив єму пійти спати, бо у снї може мати все, чого забагне.
Романко часто послухав батька, але мати відвертала ся швидко, щоб опікунови бідних не псувати авторскої фантазії. Мала надїю, що може та фантазія принесе колись лїпші плоди.
Через кілька днїв шукав ще Жальскій своїх бідних обезнаслїджених, але нїгде их не найшов. А між тим дозріла в єго души тема до новелї на конкурс.
Сїв і зачав писати. Праця йшла скоро, бо писав з натхнїня. Тілько Романко переривав єму де-не-коли те натхнїнє, просячи кусничка хлїба, або жалуючись на ману, що не накриває єго теплою хусткою. Не менше й жінка псувала єму часом фантазію своїми слїзми, але він був допевнений, що они пливуть для бідних і обезнаслїджених. Постановив собі, що вже їй нїчого не буде оповідати про свою новелю. Слаба женщина мала зараз на поклик сльози, a тогдї і єму робилось моторошно, о чім свідчить кілька водяних плям на рукописи. Се утвердило ще більше єго пересвідченє, що бідні обезнаслїджені — то велика палюча рана нинїшної суспільности.
В міру того, як поступала конкурсова новеля, Жальскій ставав ся веселїйшій і навіть здоровшій. Бо-ж він не тілько вірив, що єго новеля може одержати нагороду на конкурсї, але був до того пересвідчений, що пишучи для бідних, бере их в свою опіку.
Одного дня по тонкім чайку і одногрошевій булцї зачав против своєї постанови розмовляти з жінкою про новелю. Саме докінчив був віддїлу, як герой новелї, голодний і передроглий, глядає нічлїгу в підземелю недокінченої каменицї. Він хотїв подїлити ся з жінкою вражінєм сего віддїлу, коли малий Романко пожалував ся, що кавалок булки був сегодня дуже вже малий і що він ще голоден.
Жальскій не чув тих слів, бо саме думав про студене підземелє. Зачав говорити, як там було зимно й темно, як вітер зі снїгом бушував під склепінєм а яка голодна була дитина, для котрої у матери не було вже корму...
А коли жінка піднесла руку, щоб утерти сльози з очей, постеріг опікун убогих, що не мала на пальци шлюбної обручки.
— А де-ж твій перстенець, Оленко? — запитав з якимсь недобрим прочутєм.
— Я зняла при митю й лишила на столику, вишептала молода женщина, притискаючи лице до грудей чоловіка.
Жальскій пригорнув жінку і поцїлував у голову.
— Спасибі тобі за сю горячу відповідь для мого серця, закликав зі зворушенєм, — бо я крізь одїж чув твоє горяче чоло!
Молода женщива почала ридати.
— І на сі сльози спасибі, бо се милостиня для бідних!... І менї в сю хвилю прийшло на гадку, що я був би дуже бідний, коли-б утратив твою любов! Ся гадка поразила мене неждано, коли я не побачив на твоїм пальци шлюбної обручки! Не знаю длячого, але здавалось менї, що ти перестала мене любити!
— З відкіля-ж такі смутні гадки, мій любий? — запитала з докором молода женщина, — хиба-ж не чуєш, яка горяча моя любов до тебе!
— Горяче, — відповів Жальскій, пригортаючи розпалене лице жінки до грудей, — горяча, як сонце в липни, котре і з пустої почви витягає зелені ростинки!...
А показуючи на повязані шпаґатом рукописи, говорив дальше:
— Отсе зелені ростинки, цвіти і глої з червоним овочем, котрі покликав до житя горячій подих твоєї любови. Без тебе був би я неврожайною землею, і тобі одній дякую, що моє житє не пійшло марне, що бодай що-то можу для людей зробити!
Молода женщина з роскішним плачем закинула рамена на шию благородного мужа і були через кілька хвиль такі щасливі, як тогдї, коли він називав ся Альф, а она Альдона!
Тілько одна мала хмарка вдерла ся на те подружне небо. Романко кілька разів повторив свою жалобу, що булка була сегодня за мала. Поправив також материні слова про шлюбний перстенець, упевнюючи, що бачив, як мама сегодня рано давала той перстенець сторожисї.
Опікун бідних не чув уже того, бо пора була йти до нічної працї.
На улици було ще доволї людно. Жальскій ишов задуманий, оминаючи людей махинально. Думав про свою новелю і осміхав ся з вдоволенєм, як осміхаєсь богач на вид свого золота.
Нагле перейшла єму дорогу женщина з дитиною. Була вбрана бідно, а дитина плакала. Жельскому здавало ся, що се єго знакома з того підземеля. Прискорив ходу, женщина нагле увійшла в сїни і пропала в темряві.
Жальскій увійшов за нею. Камениця була стара, долівка в сїнях витоптана, а мала свічка в закопченій лїхтарни, завішеній в склепіню, була похожа на звізду на затуманенім небі. Жальскій ходив від кута до кута, зазирав і наслухував, але даремно. На долинї були якісь склади, обдерті мури відпихали сопухом вохкости і стухлости, немов нїколи в них не мешкали люде.
З пивницї, куди входило ся з подвіря, долетїв до єго уха людскій голос. Він обережно зійшов по сходах і відчинив двері.
І що-ж там побачив? Коли в тім підземелю знайшов кілька "живих документів" убожества, то тут мав перед собою цїлий архів!
В невеличкім погребі містило ся пять чи шість осібних родин. На земли лежали брудні сїнники і помервлені околіти соломи. Одні жінки плекали дїтей, другі прали якісь вонючі шмати, а инчі варили при горючих полїнах різні страви. Мужчини курили люльки або сушили при огни свої лахмани. Якійсь старець сидїв на сїннику і направляв чоботи, другій латав подерту свитину. Густа мрака наповнила бідну кімнатку, а запах чеснику й цибулї вгризав ся в очи. До того був гамір, як на ярмарцї.
Коли Жальскій увійшов у кімнатку, цїла громадка стихла. На декотрих лицях зявив ся переляк, наче незвиклий гість принїс щось недоброго.
Жальскій обізрів ся довкола, глядаючи знакомої. Пізнав женщину з дитиною, котру бачив на улици, але не була єго знакома.
Однакож хіснуючи ся припадком, котрий завів єго тутка, хотїв близше приглянутись тим людям. Отже повитав усїх чемно, говорив про бідну з дитиною, котрої глядає, і випитував ся, чи хто не знає єї. Сказав також, що він приятель і опікун убогих. На ті слова кілька пар очей звернулось до него з нїмою просьбою, а рівночасно висунуло ся з лахманів кілька малих рученят по милостиню.
Жальскій засунув руку в кишеню, але не виймав єї з-відти. За те розпитував ся з великим співчутєм про долю бідних обезнаслїджених. Бідні сповідали ся з своїх турбот, в тій надїї, що "опікун", коли не нинї, то завтра им допоможе.
Жальскій слухав их, потїшав і обіцював людске милосердє, на котре заслугує кождий бідний.
Між тим довкола великої переверненої паки стануло кількоро дїтей. Они дивили ся з нетерпячкою на огонь у коминї, нїби дожидали чогось з-відтіля. І справдї небавом зблизилась від комина жінка з великою паруючою ринкою і викинула з неї поживу на паку.
Запах кукурудзяної муки розстелив ся по кімнатцї, а менше щасливі жильцї втягали той запах ніздрями аж у глубінь своїх порожних животів.
Опікун убогих почув також той запах, а єго зуби мимохіть зарушали ся. На тонкій чайок і одно-грошеву булку забув уже давно. Запражена кукурудзяна мука виглядала смачно, як опука щирого золота.
— Чи се смакує дїтям? — запитав нахиляючись над пакою.
— Чому-ж би нї? — відповіла жінка, — ану, покушайте, пане опікуне! Бідна їда, але не зла!
Жальскій відкраяв кусок і зїв. По єго блїдім чайку і одногрошевій булцї смакувало єму, як кусень торту. Мав охоту повторити пробу, але здержав ся. Погадав собі, що Романкови ся їда також смакувала би сегодня...
— Добірна їда! — закликав, глядючи милосердним оком на жовту лемішку.
— Може покоштуєте ще кусничок, пане опікуне? — запрошувала гостинна господиня.
— Спасибі, бабусю! відповів, глядючи все ще на паку, — мушу йти до роботи... А ви, дїточки, заживайте здорові, бо то смачне й поживне.
І швидко вибіг з кімнатки, бо якісь немилі гадки зачали набиватись єму до голови.
В друкарни застав уже новинкаря, котрий курив гаваньске циґаро. Була се ознака, що сегодня мав богате жниво.
— Певно багато переїхань дорожками і крадежей? — запитав Жальскій.
— Щось лїпшого — відказав з гордостью новинкар, — жінка одного урядника заморила ся на смерть голодом!
— Чи з любови до третої особи?
— Так... з любови... до своєї дитини! Хотїла зібрати потрібну суму на лїченє дитини...
— Честна женщина!.. Треба об тім написати довшу статейку!
— Я також так думаю... Чи можна-б на рублика?
Жальскій не чув сего, бо вже взяв ся до коректи.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 30.04.1892]
IX.
Від того дня Жальскій взяв ся до роботи. Не шукав уже своїх бідних знакомих. Мав их уже досить в своїй уяві і щоденно водив ся з ними. Сидїв цїлими годинами при бюрку й писав. Лібра білого паперу меншала чим раз більше, а за те по другім боцї росли купи рукописи. Єго палила якась внутрішна горячка, очевидно квапив ся з працею. Жінцї говорив, що хоче скінчити на конкурсовий термін, хоч в нутрі чув якійсь таємничій голос, котрий казав єму квапити ся з инчих причин. Конкурсова новеля росла замітно під горячковим пером. Радїв из того автор і з роскішью глядїв на записані картки, як богач на рульони свого золота.
Жінка про-око дїлила з ним ті авторскі роскоші, але дотеперішний досвід стримував єї перед великими надїями. Блїдла з кождим днем що-раз більше, ставала спокійна й задумана. Малого Романка стискала що-раз пристрастнїйше і тримала довго в своїх обіймах, нїби поза устиском материньским грозила єму яка небезпечність.
В такій понурій атмосфері дому поблїд також і Романко. Стратив веселий гумор, не хотїв бавитись жовнїрами, анї складати палати з бервен. Хотїв тілько розмавляти з матїрію, а тогдї ставляв їй такі питаня, на котрі годї було відповідати.
Одної ночи умер в тім самім домі льокатор, батько численної родини. Говорено об тім і жалувано полишені сироти, котрі на завтра не мають хлїба. Романко прислухував ся тим розмовам. В сїру годину, коли батько по цїлоденній праци вибіг на свіжій воздух, запитав Романко у матери: що сталось би з ним, коли б умер батько? Мати розридала ся, пригорнула Романка до грудей, але нїчого не відповіла на питанє.
В молодій головцї Романка раз порушена гадка працювала дальше. Побачивши раз, як мати давала сторожисї шлюбну обручку на купно поживи, зачав Романко в тім напрямі мислити дальше. Щебетав до матери, що вже знає, як би то було, коли б умер батько. Насамперед вложили би батька в домовину, а мати і він плакали би так само, як плакали дїти й мати по небіщику льокаторови. А по похоронї дала би мати другій перстень сторожисї і був би обід!...
Жальска не дала дальше говорити хлопчинї, замкнувши єму уста пристастним поцїлуєм!
Малий Романко відзивав ся тепер часто в той спосіб, а мати назирала тІлько за тим, щоби не відзивав ся так при батькови.
Одного для Жальскій скінчив більшій віддїл своєї новелї і був з того дуже вдоволений. Поклав перо, взяв Романка на колїна, і зачав єго гойдати.
— Як підростеш, — сказав до него, — то куплю тобі малого коника.
— Я волїв би тепер тїсточко або булку, — відповів Романко.
Жальска була сегодня також веселїйша. Немило діткнули єї слова малого Романка. Побоювала ся, щоби ще чогось не висказав, з чим в останних часах відзивав ся часто. Звернула мову на новелю і запиталась мужа, як далеко зайшов в праци.
Жальскій був радий, що єго про те питає. Свіжо написаний віддїл стояв єму живо перед очима. Був з него задоволений і хотїв подїлити ся тим задоволенєм з нею. Затримавши Романка на колїнах, взяв рукопись у руки і зачав читати. Романко з увагою дивив ся на батька.
Героєм новелї був батько бідної родини. В зимі завалив снїг хату, а жид забрав звалища за довги. Бѣдна родина прийшла в місто на заробок, але зарібку не найшла. Батько родини вмер з голоду і лишив також голодови на поталу осиротїлу сїмью.
— Чи тато нас також так лишить? — запитав Романко.
Жальскій опустив рукопись і глянув на сина.
— Що ти сказав, хлопче? — запитав задуманий.
— Не спиняй, Романку! — вмішала ся мати, силуючись до усміху, — коли батько читає, не треба перебивати!
Жальскій дивив ся невпинно на сина.
— Звідкіль тобі, Романку, прийшло до голови таке питатись, — запитав по хвили.
— От, чув, що говорили про небіщика льокатора, — відповіла Жальска. — Може-б ти читав дальше!
Жальскій читав дальше. Опис нужди полишеної вдови з дитиною був величавий. Жальска почала втирати сльози.
— Менї здаєсь, — відозвав ся Жальскій вдоволений, — що, коли ти плачеш, віддїл випав доволї добре. Як тілько мої читателї читати-муть з таким самим зворушенєм, то я вже зробив щось для бідних! Сльози читателїв перемінять ся для них в золото або що-найменше в шелестячі паперцї.
І щасливий автор глянув оперед себе з такою роскішью, нїби роздав міліони межи вбогих.
Між тим малий Романко побачив, що мати плаче і зачав також плакати. Жальскій піднїс єго головку в гору.
— А чого-ж ти плачеш, мій золотий ангелику? — запитав з якимсь задивом,— чей же-ж ти не все зрозумів з того, що я прочитав?
— От, як звичайно мала дитина! — відповіла швидко Жальска, втираючи очи.
— А мама плаче також! — хлипав Романко, — хоч мама більша від мене.
— Мама друге дїло, — відказав Жальскій, — але ти, ангелику, повинен сміяти ся, скакати й співати! Чи ти-ж бачив, аби здорові й чемні дїти плакали?
— Бачив, — кавав крізь сльози Романко, — бачив передучора, як при похоронї того пана з долини плакали малі дїти з мамою.
— А чого-ж ти теперка плачеш?
— Сторожиха мовила, що й я з мамою будемо так плакати, як ти, татусю умреш.
— Адже ж я живу, моя дитинко, а як не будеш плакати, то принесу тобі тїсточко з цукорнї!
Романко дав ся зацитькати обіцянкою, а Жальска вийшла до кухнї. Автор, подразнений тим, що чув і бачив, обернув ся до бюрка і зачав писати дальше.
З тої пори працював ще пильнїйше, нїж передше. Жінцї відчитував наколи деякі уступи, але тілько тогдї, коли не було Романка. Хлопець очевидячки псував єму своїми питанями авторску фантазію, бо яко дитина не міг зрозуміти того, що читав батько. За те правдивий бенкет був для Жальского тогдї, коли загостив приятель-новинкар. Він був під словом честї втаємничений у все. Знав, що пише ся на конкурс новеля, і разом з автором надїяв ся, що новеля дістане нагороду. А й Романко був радий єго відвідинам, бо приятель дому все щось єму принїс. Тогдї не мішав ся вже до розмови, анї не переривав читаня.
Коли новеля була скінчена, автор загорнув єї в білий папір, a на верху грубими буквами виписав заголовок:
"Обезнаслїджений."
Через якусь хвилю придивляв ся тому наголовкови з-близька і з-далека, а потім з лївого і з правого боку.
Заголовок подобавсь єму дуже. Повторив єго кілька разів по-тихо й голосно і пересвідчив ся, що не втратив на модуляції голосу нї крихітки. Вибирав навіть у душі черенки для него, котрі би гідно відповідали темі новелї. Черенки мали бути довгі а худі, длятого, що такі найбільше відповідні до характеристики голоду й нужди.
Коли вже з тим всїм упорав ся, закликав жінку і показав їй величаво виписаний заголовок новелї. Жальска усміхнула ся сумно. Автор поясняв їй, як той заголовок буде виглядати в печати і які скаже дібрати черенки. Йде лиш о те, щоби хтось доручив рукопись комітетови конкурсовому ще перед терміном.
До сего вибрано приятеля-новинкаря і прираджено запросити єго в тій цїли на чайок.
Зараз на другій день прибув домашний приятель. Романко дістав пачку медяників і хлопчика, що перевертав ся гориніж. Тим чином куплено єго мовчанку на цїлий вечір.
Без перепони могли всї засїсти до чайку, а потім взятись за читанє новелї.
Жальска виступила з небуденним чайком. Окрім булок були також грінки з люкром і тарілка тонко покраяної шинки. В запасї лежали три сардельки. Кілька містерних пластиків сира доповняло столову заставу.
Автор прочитав новелю з належним жаром. Лице у него горіло, очи жевріли, а запалі груди підносили ся високо.
Жальска плакала при сумних уступаx, приятель бив браво і, замісць диму з кадильницї, обкаджував автора голубим димочком "приятельских папіросів".
Успіх був повний, приятель віщував "Обезнаслїдженому" нагороду конкурсову на певно...
По довшій нарадї згодили ся на девіз: Sursum corda! Приятель власноручно написав той девіз на кувертї, в котрій запечатано білєт автора.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 02.05.1892]
X.
Жальскій успокоїв ся тепер. Покинула єго авторска горячка, бо дїло було вже скінчене. Зазнавав щасливої роскоші, якої зазнав честний чоловік по сповненю доброго дїла, або робітник по праци.
До сего чутя домішало ся ще й инче, не менше приємне. Бо-ж не тілько він сповнив добре дїло тим, що взяв бідних в опіку, але поклав також основу до своєї авторскої слави.
Уже сегодня без огляду на осуд конкурсу, чув ся висшим. З висшого становища дивив ся на пливучі під вікном канали, на улици не леда кому уступав з дороги, а коли замітив, що хтось здіймає капелюх, був певний, що се поклін для него. Приятелям инакше стискав руку, а знакомим обіцював протекцію. Навіть жінку, коли не забув ся, цїлував тілько в чоло, а малого Романка гладив по голові.
Від того принятого тепер звичаю відступав тілько в хвилях виїмкових. Найчастїйше дїялось се при вечірнім чайку, коли жінка оперла голову на єго рамя, а малий Романко сїв єму на колїнах. Тогдї здавалось єму, що він Алфом, що при нїм сидить Альдона, як се бувало в медових місяцях, а малий Романко був в єго очах тим рожевим крилатим хлопчиком з луком і сагайдаком стріл на плечех!.. Тогдї забував навіть про своїх бідних обезнаслїджених, забував про своє висше становище, стискав і цїлував свою Альдону й Романка, як щасливий батько й муж. По таких хвилях домашного щастя вертав знов до своєї поваги.
А та повага, викликана внутрішною гордостью, належалась єму справедливо. Написав твір не лише красний, але й благородний. Не перегомонить він без пожитку для суспільности. Необчислені користи можуть сплинути для бідних. Він буде подібний до завішеної на мурі святинї скарбони, в котру сипатись буде милостиня для бідних.
Таким чутєм упоював ся сегодня автор. Був гордий з того, що зробив. Дивив ся далеко перед себе, а часто навіть так далеко, що не бачив при собі нї жінки нї Романка.
Через кілька днїв був спокійний, як чоловік, що випочиває по праци. Тїшив ся тим супокоєм і часто говорив жінцї й приятелям, як дуже приємний для него той відпочивок по праци і то успокоєнє. Пересиджував годинами на софі з заложеними на голові руками. Нї об чім не думав і не мрів. Дивив ся перед себе оком без виразу, нїби засипляв. Не бачив навіть Романка, котрий стояв перед ним і ждав, щоби єго взяв на колїна. Оживляв ся більше тілько пізним вечером, коли зближала ся пора нічного обовязку в друкарни. Тогдї росла в нїм якась горячка, поквапно накидав на себе одїж і хитливим кроком виходив з дому.
В друкарни працював, як звичайно, тілько чим-раз менше опирав ся забаганкам новинкаря, котрий тепер цїлі стовпцї заповняв своїми дотепами. До дому вертав ся пізнїйше, бо тепер не міг так швидко ходити, як давнїйше. Часто приставав, щоби відітхнути й прийти до себе.
По якімсь часї не вистало єму цїлодневне пересиджуванє на софі. Покладав ся часто, жалуючись на втому. Лежав годинами з опертою головою на поручю, і вдивляв ся в мальовані на стели арабески.
Жальска з-першу думала, що се звичайний відпочинок. Она знала: що таке праця автора, знала, що автор, працюючи, буквально пише своєю кровію. А тої крови хибувало чоловікови чим-раз більше. Він вихуд і пожовк, а очи єго гасли, як гаснуть звізди за осїнним туманом. В такім злучаю уважала відпочинок за доконечний. Він був лїком, котрий мав єму привернути втрачені сили.
Жальскій також думав, що тілько відпочиває. Мовляв навіть жінцї, що коли відпічне собі, візьме ся знов до писаня, та відпочинок сей тревав уже за довго. Тепер для него не виставало бездїльне лежанє на софі, але зачав засипляти. Спав цїлими годинами, а коли збудила єго жінка, був якійсь непритомний і довго не бачив, де він.
Одного дня, збудивши ся зі сну, не хотїв устати анї вбратись. Сказав жінцї, що єму лїпше лежати в ліжку, нїж на софі. Перележав цїлий день і встав доперва під вечір, щоби пійти до нічної працї в друкарни.
На другій день також не вставав з ліжка, але й під вечір не встав та й до нічної працї в друкарни не пійшов?
Рано прибіг новинкар довідати ся, що дїє ся з автором "Обезнаслїдженого" — і застав жінку, як плакала.
Жальскій лежав блїдий з затахлими очима, але був доволї веселий. З усміхом подав вихудїлу руку приятелеви, котрий запитав про здоровлє.
— Нїчого, — відповів — я умучив ся працею. Може бути, що я дав бідним за богато!... Відпічну собі, а сили вернуть до рівноваги.
Малий Романко стояв при ліжку і дивив ся на батька.
— То менї таточко тїсточка не хотїв дати, — сказаз до батька, — а бідним дав таточко за богато! На що-ж им було давати тілько?
Мати обернула ся швидко до вікна, приятель глянув на підлогу, а Жальскій закликав сина, щоби зблизив ся до него.
— Бідні, — сказав до синка, цїлуючи єго в голову — бідні, з усего обезнаслїджені, завсїгди голодні, а в зимі доскулює им ще й зимно!
— Хиба-ж я не часто голоден? — відрік блїдий хлопчина, — а мати навіть від давна не накриває мене своєю теплою хусткою?
Яснїйше світилце мигнуло в очах Жальского.
— Коли мати дістане футро, — сказав з веселїйшим усміхом, — то ти знов мати-меш теплу хустку.
Новинкар відхаркнув кілька разів, бо щось стиснуло єго за горло. Зачав говорити о двох пожарах, котрі зняли ся тої ночи, і о різних випадках при тій нагодї. Жальска вернула від вікна слухати єго оповіданя. Очи у неї були вже сухі, а на лици веселїйшій усміх. Романко слухав також цїкаво оповіданя про нічні пожари й не питав ся більше батька: чому бідним "обезнаслїдженим" дав за богато, а єму за мало?
Скінчивши про пожежі, натякнув приятель-новинкар про лїкаря Н., котрий вибирає ся до Жальского з візитою.
Жальска зрозуміла домашного приятеля, але здає ся, що й Жальскій зрозумів де-що.
— По що-ж він вибираєсь до мене? — окликнув, — адже-ж я не хорий! Відпочиваю тілько по довшій праци та й більш нїчого.
— Він давно хотїв тебе відвідати, тілько не знав, де мешкаєш. То дуже честний чоловік, читає богато.
— Певно мусїв читати "На крилах Икара?"
— Має навіть книжку дома. Я бачив, лежала биля єго ліжка. Видно, вечерами читав.
— Честний, праведний чоловік! Я хотїв би, щоби мене відвідав. Скоро встану, завтра позавтру пійду до него.
Приятель говорив ще то об сїм то об тім, опісля попращав ся і вийшов. При дверех дав якісь знаки Жальскій, котрі она зрозуміла й приняла з подякою.
За пів години прийшов знов, але не сам.
— Доктор Н., дорогій Кіндрате! — закликав до дрімаючого приятеля, — ми стрітились на Новім-Світї.
Жальска повитала доктора дослїдчим поглядом, Кіндрат хотїв піднестись за ліжка, але не міг. Тілько витягнув до доктора худу руку.
Доктор зачав від сміху, бо побачив щось смішного на улици, перейшов потім на політичні анекдоти про Бісмарка, а натякнувши де-що про театр і концерти, зачав говорити про літературу і найновійші виданя. Прийшла черга й на Икара, до котрого мав завсїгди жаль, що не покликав єго на консіліюм, коли опалились єму крила.
Жальскій з усміхом слухав веселої розмови, дякував докторови за ласкаву прихильність для Икара, котрого автор також собі добре змахав крила. Однакож докинув швидко, що се нїчого, він тілько відпочине собі, а все перемине.
Доктор також так думав, сміяв ся з розтріпаних трохи крил Икара, і висказав надїю, що по випочинку прийдуть до давного ладу. При тім брав єго за руку і стискав довго, неначе числив удари єгo серця.
Романко вдивляв ся цїкаво в чоловіка, про котрого говорено єму, що піклує ся тим, щоби люде не вмирали.
— Але таточко не вмре? — запитав нагле серед павзи.
Доктор ухопив єго руки і піднїс до гори.
— Всї люде вмирають! — сказав, сміючи ся, — але аж в старости. Таточко не вмре тепер, але тогдї, коли ти покінчиш школи, а він добре постаріє ся!
Голосна розмова усїх перервала дальші допити Романка. Доктор попращав хорого Икара і обіцяв ся небавом прийти знов до него.
В сїнях сказав жінцї, що стан хорого не добрий. В наслїдок незвичайної працї при недостаточнім харчу настав в цїлім орґанізмі швидкій убуток сил жизненних.
Жальска довго ходила по сїнях, щоб не вернути до мужа зі слїзми.
(Конець буде.)
[Дѣло, 04.05.1892]
ХІ.
З тої пори Жальскій не вставав уже з постелї. Випочинок, як він гадав, затягав ся. Говорив, що за кілька днїв устане і знов возьме ся до працї.
Минали днї й тижднї, а Жальскій не вставав. Друкарня взяла инчого коректора. Автор обезнаслїджених стратив невеличку підмогу, яку давала єму нічна праця в друкарни.
Жальскій не знав об тім. Приятель-новинкар збирав межи товаришами вдовину лепту і тихцем доручав єго жінцї. Веселий завсїгди при пацієнтї лїкар також причиняв ся до того. Та всeго того при збільшених потребах хорого було за мало. Жальска блїдла від слїз і безсонних ночей, Романко марнїв також з кождим днем. Не забагав уже тїсточка, вдоволяв ся кусником хлїба. Нужда, тяжка нуждa розтягла тепер свою власть над тою сїмьєю.
Жальскій найчастїйше дрімав, а хоч иногдї глянув на жінку, не добачував, що она поблїдла, що в ухах не має ковтків, анї теплїйшого убраня на сoбі. Не бачив також, що Романко пожовк та що голод визирав з єго затахлих очей. Жінку цїлував часто в руку, а Романка гладив тілько по голові, бо вже не міг нахилитись до него.
Коли говорив про свою неміч і продовжений випочинок, усміхав ся сумно і додавав:
— Оно мине!.. Я дав за богато убогим... та те нїчого! B природї нїщо не гине. Менї убуло трохи сил, за те бідним обезнаслїдженим прибуде трохи хлїба. Коли люде перечитають "Обезнаслїдженого", отворять для них их руку! Нїщо в природї не гине! Тут убуло, там прибуде!
І розсміяв ся сумним, беззвучним сміхом, поцїлував жінку в руку, а Романка погладив.
Нидїв майже очевидячки. З кождим днем меншало тїла, лишились одні кости, потягнені шкірою.
Жальска плакала цїлими днями, Романко сидїв у кутї й нї о що не допитував ся. Глядїв сумними очима то на батька, то на матір, і попадав у якусь задуму, котра дивно відбивала від єго молодого личка.
До щоденних турбот Жальскої причинила ся ще одна, дрібна про-око невигода. Сторож каменицї, призбиравши собі де-що гроша, забажав перенести ся на висше становище послугача при аптицї. Сторожиха пійшла за чоловіком, а Жальска втратила таким чином слугу, добре опізнану з єї відносинами. Сторожиха вміла помогти їй в різних клопотах, знала крами й перекупки у котрих можна щось було взяти на-борг. Часто купила навіть за свої гроші, коли зайшла яка нагла потреба.
Тепер-же настав новий сторож. Правда, єго жінка приняла службу у Жальских, була людина доброго серця і бажала найлїпше, але не мала тої великоміскої справности, якою визначалась єї попередниця. Она прибула недавно тому разом з чоловіком из села і по різних невзгодинах дістали місце в каменици. Жальска мусїла з-першу виходити з нею за покупками до міста, але по кількох днях честна й услужлива жінка привчила ся своїм новим обовязкам. Дїзнавшись, що чоловік Жальскої прикований слабостію до ліжка, приходила навіть частїйше до кухнї, щоби бідній господини помогти де в чім. Помітивши, що в домі біда й нужда, принесла инколи Романкови кусник колача або червоне яблочко. Потїшала Жальску, а коли се не помагало, то й сама з нею плакала. Принесла до кухнї свою дволїтну дитину, а Романко дуже дивував ся, що мала дївчина називає ся Олена, так само, як єгo мати.
Жальскій що-раз більше знемагав на силах. Часто говорив неначе в нетямі, мав різні візії й галюцинації. Именно в ночи нападали єго якісь мари і він розмовляв з ними.
Одної ночи був якось ще більше не при памяти. Що хвилї покликував жінку і хотїв, щоби при нїм сидїла. Оповідав їй, як раз був на величавім обідї і як єму там усе еманувало. Вичисляв різні страви і описував, як виглядали. При тім безупинно поликав, неначе справдї їв ті страви.
По якимсь часї запитав жінку, чи нема якої перекуски, бо чув, що голодний. Зїв би навіть кусень хлїба з маслом.
Жальска вийшла до кухнї, але на те тілько, щоби плакати. Зійшла на долину до сторожихи й запитала, чи нема в неї хлїба та масла. Сторожиха обіцяла принести за хвилю.
Коли Жальска відійшла, сторожиха вкроїла з великого хлїба лустку, розвязала горщечок з маслом і насмарувала досить грубо. Завязала горщечок, а з лусткою хлїба хотїла як-раз вийти з покоїку, коли проснула ся мала дитина. Мати взяла єї на руку, щоб не плакала, і пійшла з нею на гору, до кухнї.
В кухни не було нїкого. Відчинила двері до покою. Увійшла кілька кроків, глянула на ліжко, і нагле станула, як вкопана.
Жальска думала, що она не хоче близше йти зблизилась до неї, взяла хлїб з єї руки, і дала чоловікови.
Між тим сторожиха прийшла до себе й закликала:
— Боже, Господи ! та се-ж наш опікун!
А вибігши на коридор, закликала на сходах:
— Грицю, гей Грицю! ходи сюда!
По хвили увійшов до покою високій мужик, в довгім, новім кожусї.
— Бач! — закликала сторожиха, показуючи на ліжко, — се той пан опікун, що був тої ночи у нас в тій пивници нового дому... що на зимні руки Оленки хухнув кілька разів!
Сльози не дали їй дальше говорити.
Сторож, зачудуваний, дивив ся на хорого, що тримав у руцї хлїб з маслом. Він не міг зрозуміти, що значить той титул опікуна серед такого убожества. Адже-ж він у підземелю говорив, що є опікуном бідних! А він — сам такій бідний! Такій злидар!..
Але якійсь лїпшій инстинкт казав єму зблизитись до постелї, і "опікуна бідних" поцїлувати в руку.
Жальскій дивив ся хвилю на давних знаємих, але вже их не пізнав. Єму здавало ся, що се геройска сїмя бідних вийшла з єго конкурсової новелї... що се пятий віддїл тої новелї станув єму тепер перед очима!..
. . . . . . .
На другій день проснув ся в горячцї. Говорив про героїв своєї новелї, котрі навідались до него сеї ночи. Дали єму лустку хлїба з маслом, а се уважав за знак, що "Обезнаслїджений" дістане конкурсову нагороду.
Перед полуднем влетїв приятель-новинкар з вісткою, що "Обезнаслїджений" одержав першу нагороду!
Жальскій почув ще той осуд, а лице єго навіть зарумянїло чутєм щастя, — але се був остатний виблиск житя.
Оден з дневників, замість посмертної згадки, умістив в чорних рамках:
"Обезнаслїджений працював для "Обезнаслїджених"!
Полишив жінку й дитину без хлїба!"
Переказ Василь Ріленко.
[Дѣло, 05.05.1892]
05.05.1892