Львів, 20 квітня.
В ПОГОНІ ЗА КВИТКАМИ
"Оправдане обвинувачення дир. В. Блавацького, чи ні? Добра п'єса: "Тріюмф прокурора Дальського", чи погана? Який буде присуд? — ось думки, що тривожать кількасот людей, які з трудом пропихаються до залі Літературно-мистецького Клюбу. Та є ще важніші проблєми, що висмоктують усю підприємчивість багато мозків: як дістати квиток? Бо квитки на літературний суд над п'єсою К. Гупала п. н. "Тріюмф прокурора Дальського" викуплено майже рівночасно з віддачею їх до розпродажі. Щастя, що возьний Суду, директор Клюбу Зенон Тарнавський, зайнятий підготовою урни та жеребів для льосування суддів присяжних. Так поза його плечима пересмикнеться то цей, то той без квитка й то на рівні: студент і професор університету, гімназистка й елегантна дама. У возьного ж вигляд грізний і урядовий; він не знає тепер ні знайомих, ні товаришів. Розуміє повагу свого становища.
СУД ІДЕ!
Заля вже виповнена по береги. Ні голки вкинути. Повна й галерія, що її заімпровізували з крісел у прилежній кімнаті. На місцях уже й оборонці: мгр. Юрій Стефаник і ред. Осип Боднарович; на їхньому столі гора актів; видно солідно підготувались до оборони. В куті на підвищені з саркастичною усмішкою на устах сидить прокуратор, д-р Григорій Лужницький; із недовір’ям оглядає присутніх. Гамірно при пресовому столі. Тут не лише представники місцевої преси, але й кореспонденти з Кракова, ба й навіть із Києва. Тут теж відомий карикатурист, ред. Едвард Козак; якраз викінчує зарисовку прокуратора. Гомонить дзвінок і залю порушив голосний викрик возьного: "Прошу встати, суд іде!". Всі замовкають і слухняно встають. До залі входить секретар суду, ред. Василь Софронів-Левицький із знудженою міною судового урядовця, за ним заступники пресідника суду: дир. Володимир Дорошенко та проф. Володимир Зубрицький, вкінці сам предсідник, дир. Максим Брилинський. Усі вони засідають за суддейським столом на підвищенні. Предсідник відкриває в імени Спілки Українських Письменників Суд і з поданої возьним урни вильосовує суддів присяжних. На крісла присяжних сідають: о. пралат Леонтій Куницький, посадник д-р Степан Біляк, академік Михайло Возняк, проф. Петро Карманський, артистка Ганна Совачева, п. Слава Барничева, д-р Станислав Старосольський, д-р Тома Воробець, д-р Василь Витвицький, д-р Ярослав Падох, артист-різьбар Сергій Литвиненко та вибраний додатково за внеском прокуратора на місце д-ра Зенона Храпливого, який відмовився від іменування його суддею, важливою справою, інж. Ган.
АКТ ОБВИНУВАЧЕННЯ
Предсідник наказує ввести обвинуваченого. До залі входить під ескортою возьного дир. Володимир Блавацький. Хоч блідий і виснажений, він держить себе гордо та певно. Його зустрічає буря оплесків, за що кидає предсідник перше упімнення присутнім. Секретар Суду відчитує акт обвинувачення, що визнає дир. Блавацького винним за виставу "бездарної, непатріотичної, неправдивої та нелогічної" пєси п. н. "Тріюмф прокурора Дальського" й вимагає для нього високого виміру кари (в цьому місці підсудний усміхається). Судді присяжні мають відповісти на такі питання: 1) Чи п'єса будуюча? 2) Чи є в ній гідні герої? 3) Чи вірно показаний совєтський побут? 4) Чи має п'єса драматичний нерв? 5) Чи в п'єсі є державницька ідея? 6) Чи добре представлена підпольна організація в пєсі? 7) Чи вірно представлені допити? 8) Чи пєса сценічна? Після відчитання акту обвинувачення предсідник запитує обвинуваченого, чи признається він до вини, та він не лише не признається до ніякої вини, але й категорично заперечує всі закиди, зроблені п'єсі та виставі. Тоді предсідник поволі переходить зміст п’єси та раз-у-раз кидає питання підсудному.
В ПЕРЕХРЕСНОМУ ВОГНІ ПИТАНЬ
Вже в перших словах вияснює дир. Блавацький, що само заложення акту обвинувачення помилкове, бо в п'єсі нема ніякої організації та нема членів організації (крім Гайди).
Предсідник: А Височин?
Підсудний: Височин — це український інтелігент, якого Авдєєв примусив бути конфідентом, з чого користає він, щоб донести своїм про заміри ГПУ.
Предсідник: Яким своїм? Значить є організація...
Підсудний: Нема. Групу, яку бачимо на сцені, єднає негативне ставлення до совєтської влади й тільки.
Предсідник: Значить, Височин — звичайний конфідент. Вам подобається його характер?
Підсудний: Ні! Але такі типи в житті часто існують.
Дальше говорить дир. Блавацький, що в п'єсі зображена большевицька система провокацій, недовір’я, моральних тортур. П'єса — репортаж, а не психологічна драма. Поліна в п’єсі не закохується в Дальськім, хоч з Поліною вони давніше знайомі. "Дай Боже, каже дир. Блавацький, щоб усі наші жінки вміли так триматись, як Поліна в ГПУ".
Предсідник: А нерозумний крок Сомка у відношенні до агента Муня підчас обіду?
Підсудний: Чому нерозумний? Це ж саме Муня провокував їх. Сомко вдарив його не тому, що не хотів із жидами пити за Єфремова та Грушевського, але тому, що цей тост — це була провокація. Так само розумно заховується Гайда, сидячи непорушно під дулом револьвера Дальського. Бо дім окружений гепістами. Зрештою ворухнеться він, і Дальський його негайно застрілить.
Оборонець мгр. Стефаник пропонує спинити запити та предсідник ігнорує його пропозицію. До речі предсідник — це справжня суддейська пила. Флегматично та хитро заскакує питаннями, вдивляючись гострим зором крізь скельця окулярів. Та дир. Блавацького годі збити з пантелику. По правді він тріюмфує розумними та доцільними відповідями.
Прокуратор: Хто винен арештів і смерти 4-ьох осіб?
Обвинувачений (сміється): Хто винен? Кривошеєв їх підслухав. А хто винен? Той, хто завинив смерти міліонів.
Оборонець, ред. Боднарович: Чому ви, пане директоре, поставили п’єси?
Обвинувачений: Вона має і літературні, і пропагандивні вартості! Підходить під теперішню хвилину.
СВІДКИ ГОВОРЯТЬ
Возьний впроваджує свідка прокуратури проф. Мирослава Семчишина. Він говорить про слабу зарисовку постатей, про т. зв. паперові типи. Присяжний суддя д-р Я. Падох пропонує покликати знавців, та це виявляється непотрібним. Притиснений до муру оборонцями проф. Семчишин признає, що паперовим типом є лише студентка, наречена Височина. Але це епізодична роля, на що й погоджується теж дир. Блавацький. Чого ж від неї вимагати?
Другий свідок (оборони) ред. Олекса Гай-Головко, свідчить проти прокуратури й акту обвинувачення. Для ред. Головка всі постаті гарно зарисовані та правдиві, ба навіть ціла п'єса є вірним образом 1933 року на Україні.
ВЕСЕЛИЙ ІНЦИДЕНТ
Прокуратор стає ще більше блідим; його довге обличчя ще більше видовжується. Щоб ратувати свою позицію, пропонує він покликати свідка, що зголосився свідчити про аморальність п'єси. Возьний впроваджує свідка — артиста Львівського Театру, Степана Крижанівського. Він каже, що з кожної вистави глядач повинен винести якесь враження: добре, чи зле. Залежить воно від п'єси. Він виніс із вистави зовсім погане враження! Бо й якже ж? Надивився на сцені, як до цієї (не тямить — як казав — прізвищ; просив вибачення суду) приходив той "шандар" (спершу його поправляли, що це енкаведист, та він, видно, такий непоправний колишньо-австрійський патріот, що не дав себе поправити!) і як вона в живі очі зраджувала "рідного" чоловіка — та й це мало б йому подобатись! Він же ж має жінку та побоюється за себе. Ще й коли вже гине цей "шандар", вона припадає до нього...
На залі — одні великі очі!
Предсідник: А на чому ви були в театрі?
Свідок: Як на чому? Гм! На виставі!
Предсідник: А як вона звалась?
Свідок: "Украдене щастя".
Буря сміху. Спантеличеного свідка з гримасою на устах виводить возьний. Предсідник, що нарешті роз'яснив своє похмуре обличчя, проголошує перерву.
РІЧЕВІ ДОКАЗИ
Публика дебатує завзято, вистоюючи чергу до пива в буфеті. Зі залі не виходять лише оборонці. Побоюються, щоб не посудили їх, що перетуплюють пивом свідків. Дзвінок — і знову заля наповнена: лиш цікаві очі та вуха! Зізнає свідок д-р Іван Німчук, який з рішучістю стверджує (пережив те все сам особисто!), що всі допити до детайлів вірні та що п’єса має виховне і патріотичне значення.
Оборонець, ред. Боднарович: Чи п'єса є набутком у нашій літературі?
Свідок: Безперечно, так! Оборонець: Чи в п'єсі відчувається прагнення волі?
Свідок: Так.
Оборонець: Чи ви, пане докторе, вірили б Височинові, як українцеві?
Свідок: Так.
Прокуратор Лужницький, зовсім роззброєний виступом такого важного, доказового свідка, жадає відчитати зізнання свідків, що не явились. Секретар суду відчитує зізнання В. Андрієвського, В. Левицького, М. Добрянського та М. Мельника, що в завершенні жадають зняти п'єсу з афіші, та ці зізнання не викликують ніякого враження.
СОФІСТИКА МАЄ УСПІХ
На залю входить свідок режисер Сергій Дубровський. На питання, чи п'єса виведена добре, відповідає він, що ні. Режисер, каже він, це хірург. Він має обов'язок виправити п'єсу, щоб вона мала успіх. Цього в деякому випадку не зроблено. Доказом: аж чотири епізоди про голод, незнання, що краще Височинові і товаришам: втікати, чи ні, та найважніше злий розподіл роль. А добрий розподіл роль — це 50% успіху вистави. Взагалі на думку п. Дубровського, відбулась боротьба між Блавацьким-режисером і Блавацьким-актором. Блавацький-актор залюбився в ролі Дальського. Актор цієї величини, що Блавацький, повинен був грати в котрійсь із роль українських персонажів. Закидує він теж п'єсі багато нельогічностей, як, наприклад, із дитиною Поліни, та сміється з опереткових декорацій у підземеллі ГПУ.
Тому, що виникла знову справа з існуванням організації в п'єсі, відчитано відповідне місце з оригіналу, де не було слова "група", лише слово "ми", "нас". Однак п. Дубровський і дальше піддержував, що і це слово в даному вислові сугерує поняття організації.
Оборонець, ред. Боднарович: Яке враження робить п’єса?
Свідок: Можу говорити лиш особисто. На мене робить вона негативне враження.
Присяжний суддя, д-р Падох: Чи завжди великі актори грають великі ролі?
Свідок: Це залежить! Ролі розподіляється так, щоб кожна з них дістала відповідну інтерпретацію.
ЕТ ТО, ВRUTE, СОNТRА МЕ...
Дальший свідок прокурора, інж. Володимир Мартинець на питання, чи вірно представлена революційна протидія, відповів, що так, підтверджуючи це доказами (за це й подякував йому публично д-р Лужницький із неодмінною саркастичною усмішкою на устах). Останній свідок, п. Любов Гаращак, підтвердила доказами з власних переживань. Зогляду на пізню пору не можна було переслухати свідків пп.: М. Пшеп'юрську, реж. О. Гірняка, д-ра Р. Єндика. Зате вислухано знавця теорії драм. творчости, проф. Ярослава Біленького, який з помітною об'єктивністю признав позитивну вартість п'єси. По таких зізнаннях свідків слова прокурора, якими він домагався високого виміру кари звучали, як відзвук поржавілої шаблі.
ПЕРЕКОНЛИВІ СЛОВА ОБОРОНИ
За це оборона мала справжнє поле до попису. Першим говорив мгр. Юрій Стефаник, підкреслюючи всі прикмети п'єси та вистави, підтверджені вже й на суді. Другий оборонець, ред. Осип Боднарович у річевій промові доказував, що п'єса, яка має своїм сюжетом трагедію українського народу і вийшла зпід пера дуже талановитого автора, має літературно-сценічну вартість, а своїми героями вона діє на глядача безумовно виховно.
ПРИСУД НА ЗАЛІ ТА В КУЛЮАРАХ
Під вражінням гарячих слів оборони, пішли присяжні судді на нараду. Їхній присуд звучав так: на 1-е питання (будуюча п'єса): 11 — так, 1 — ні; на 2-е (герої): 11 — так, 1 — ні; на 3-є (побут): 12 — так; на 4-е (драматичність): 7 — так, 4 — ні, 1 — здерж.; на 5-е (ідея): 11 — так, 1 — здерж.; на 6-е не дали відповіді, бо признали, що питання організації в п'єсі не існує; на 7-е (допити): 12 — так; на 8-е (сценічність): 10 — так, 2 — здерж. На підставі такого вердикту предсідник проголошує звільнення підсудного від вини і кари. На залі буря оплесків. У кулюарах пожвавлення. Режисера Дубровського інтригує цей один голос в голосуванні присяжних, що майже постійно опонував. Чи це не та особа, що її додатково вибрали? Як так, тоді присяжних спеціяльно підібрали, а цей один не "співав в одну дудку з усіма"! Година пізна, й треба спішитись. А так хотілось би сказати п. Дубровському, що вислід суду теж робота д-р Лужницького! Не міг те ж він осягнути засуду п'єси, якої виставу на львівській сцені він самий "завинив". Д-р Лужницький — чейже літературний керівник Львівського Оперного Театру.
[Львівські вісті, 21.04.1942]
21.04.1942