Анастасія Чупринська

 

Доктор Марцін Поправскі – декан факультету міжнародних відносин Познанського університету імені Адама Міцкевича, доцент Європейського університету Віадріна, віце-президент мережі культурного менеджменту та політики ENCATC.  У 2009 він починав свою кар'єру із фестивалю Академія гітари, і останні вісім років культурні індустрії стали його щоденною роботою та сферою зацікавлень. Він розповів нам про специфіку та виклики, що стоять перед фахівцями галузі у Східній Європі, а зокрема – у Польщі та Україні.

 

 

Якщо чесно, я часто зустрічаюся із підприємцями у культурі, але щодо поняття цілої індустрії, то це часто неправильно вживане, або й образливе слово у нашій частині Європи, і у таких країнах як Польща та Україна. У нас є багато окремих успішних людей, а щодо структур – тут є проблеми. Якщо якось порівнювати ініціативи польського чи українського креативного класу і британську музичну індустрію, чи, скажімо, німецький ринок книговидавництва, то вочевидь, ситуації кардинально різні. Це об’єктивно, тотально різні умови виробництва, рівень розвитку та амбіції, і мотивація щось робити.

 

Культурні індустрії – це термін, що спершу мав негативне значення; він означав виробництво масового продукту споживацької культури. І це почалося з раннього ХХ століття. Це феномен масового відтворення зображень, тобто фотоіндустрії, радіо чи телепродукту, а також феномен розвитку ранніх медій – тих, що їх зараз називаємо новими. Тобто з такого погляду, культурні індустрії сприймалися негативно.

 

Втім, після Другої Світової війни, а потім – після сімдесятих, це почало змінюватися. Культурні індустрії стали наче фетишем: економісти, міністри, всі хотіли мати щось таке у своїй країні чи регіоні. Це – причина парадоксу: ми часто говоримо про своєрідного троянського коня в культурі, адже у нас є артисти, що намагаються бути бізнесменами в «пів ноги». Вони просто хочуть відхопити свій шматок, називаючи себе творцями; використовують якісь механізми підприємництва, просто щоб стати частиною креативної індустрії, економіки, міста. Хочуть дістатися до платформи з можливостями, з певним доступом до фінансування, грантами. І це позування шкідливе для обох сторін – особливо, для мистецької.

 

Більшість культурних менеджерів прийшли в професію через самоосвіту. Тут складно знайти дійсно корисний університет, тому є інший вихід, досить добрий – вчитися у практиків. Багато підприємців у культурі в Польщі – це люди, що роблять фестивалі. У нас океан нових фестивалів, всі міста мріють про власний, тому зараз існує з десяток тисяч ініціатив. Їх інакший, негативний бік – процес фестивалізації культури.

 

 

Публічні інституції, що звикли роками працювати за однаковим розкладом, опинилися під тиском новачків, які одні за одними пропонують свої варіанти послідовності подій. І таким чином нові пропозиції «зміщують» увагу аудиторії. Сучасна людина має обмежений час для відпочинку і культурного дозвілля, і тому може обрати подію на свіжому повітрі замість опери. Втім, такі виклики мають свій позитив: тепер театри виходять на вулицю, вони змінюються, трансформується традиція. Інституції теж влаштовують свої фестивалі – це стосується цілої галузі культури. Зміни стаються через силу розвитку ініціатив знизу.

 

Є кейси, коли маленькі міста цілком змінювалися, розвивалися внаслідок створення там культурного стартапу. Зміни там видно дуже швидко – за умови, що є освічені люди, які готові вкладати в це енергію. В одному містечку у кінці сімдесятих почали робити панк-рок фестиваль. Спершу це був шок. Провінція, фактично, сільська місцевість, і тут тисячі панків та рок фанатів приїжджають до них послухати музику, розбивають табір, ведуть себе дивно, п'ють... Та за двадцять років, коли переробляли бренд міста, фестиваль став його частиною. Люди почали себе сприймати вільними, почали вважати містечко особливим, там почали виникати громадські організації, творитися проекти. І це ціла мікрокультура.

 

Та є наступна умова – щоб це було підтримано і схвалено місцевою владою. Тобто, перша умова – люди: культурні лідери, які наче магніти притягують молодь, щоб вона поверталася після навчання в університеті додому, в рідне містечко, і могла сказати – це мій дім, я не залишуся в мегаполісі, я робитиму щось для свого середовища. Друга умова: згода інституцій, стимуляція, заохочення ініціатив.

 

Багато залежить від грамотності в культурній сфері урядових установ, від розуміння процесів та їх значення. Чи влада розуміє, що жителі потребують не лише інфраструктури транспорту та торгівлі, а й контенту, який може передаватися з покоління в покоління, культурної активності, що є елементом мозаїки, яка складає сенс нашого життя?

 

«Я можу грати різну музику, можу танцювати як дикий, о, я ж завжди хотів дізнатися більше про історію мистецтв, я вільний робити стільки всього...» – і таким чином людина творить свою культурну ідентичність. Це сенс креативного середовища – допомагати людям залишити по собі щось більше за баланс на банківському рахунку чи бізнес. Багато міст прагнуть сьогодні стійкості, стабільності. Та що це таке? Є економіка, є довкілля, та часто не вистачає саме умовного стовпа культури.

 

Бо культура – це ж і є ця тяглість, переємність, сенс життя. Можливо, це і є головний стовп стабільності в житті між роботою та дозвіллям. Як казав Аристотель: ти працюєш, щоб мати вільний час. Тому давайте задовольняти потреби людей. Муніципалітет має дбати про послуги транспорту, вивезення сміття та дороги, але й також про право на цікаве дозвілля.

 

Якщо відкинути популізм політиків, то культура має значення тому, що їй йдеться про життя, а отже це – найбільш людська перспектива. Зигмунд Бауман казав: мистецтво і культура – це спосіб, у який люди борються із смертю.

 

Гадаю, мистецтво є найцікавішим контентом, щоб заповнити прірву між життям і смертю.

 

 

 

 

03.04.2017