Богдан Нижанківський

 

 І.

 

Я ніколи не любив Яська. Але одно мені в ньому подобалося: умів бити. Решта — це піячина. Життя (він казав) пса варте, а якщо й варте чогось, то не більше, як пляшку горілки й троха бійки.

 

Він сам не був сильний. Рамена в нього були вузькі. Між ногами, коли держав їх разом, могла проскочити собака. На грудях можна було замісити тісто. Руки були задовгі, повні жиляків і ґузоватих, важких, як олово мязів. Це здається одне, що заслуговувало на увагу. Миршава чуприна вічно стирчала до гори, а малі очі, як у крілика, ніколи не переставали бути червоні. Між своїми називали його »Червоний Ясько«.| Він з цеї причини не гнівався, а навіть був гордий. Бо треба знати, що між нашою братією, кожний мав друге призвище, що, очевидно, приносило свого роду честь.

 

Той Червоний Ясько був дивний чоловік. Пяний мусів завжди счинити бійку. А що пяний був майже щодня, то цьому вже ніхто не дивувався. По тверезому знову роздумуючи ніколи не міг дарувати собі, що »воно могло бути краще«...

 

Я з ним не любив стрічатися, ні йти вулицею. Я не знаю — але він мені не подобався. Загалом не подобався. Хіба це дивне? Звичайно, коли при кінці праці відкликували »файрант«, я збирався швидко і хоча ми жили при одній вулиці, я йшов сам.

 

Це були добрі часи. На кожній вулиці відновлювали кілька камяниць, будували нові, підтягували нові поверхи. Робітники, так, як ми, всі мали заняття. Гроші, одержані в суботу, могли зовсім добре вистарчати на місяць. Але, як то кажуть: легко прийшло, легко й відійшло. А в Червоного Яська ще легше. По тверезому, чи по пяному, він умів бути веселий. Тямлю, одного разу, стоячи при мені на руштованні, сказав: »Як чоловік не гукне кого в писок, то не знає, що жиє між людьми — а як не випє, то не знає, як виглядає світ«. На кожне явище він мав свою думку, а на кожне спостереження осібне слово. Просто: він був, як то кажуть, »свій варіят«.

 

Очевидно, ніколи не забракло охочих до кумпанії. Столик, при якому сидів Ясько, був повний рук і зачервонілих облич. Тим більше, як все, що було на столі і в шлунках, платив сам Ясько. З кожним був на »ти« і кожному мав право сісти на маму й нарушити фамілію. Кому це неподобалося, міг обурюватися і шукати зачіпки. А це було дуже легко. Міг навіть Яська набити, але це не було доказом, що він при цьому стояв на позір і рахував удари. Потім могли спокійно знову пити пиво й навіть цілуватися. Врешті, це не було нічого дивного й ніхто, хто, хочби половину свойого життя провів в шинку, або під шинком, цьому не дивувався.

 

З Яськом я пив тільки два рази. (Звичайно, як я відчував спрагу, старався йти, там, де знав, що його не буде). Раз на Каналовій у Фелікса, де він самому Феліксові гальбою переломив ніс — а другий раз на Дворецькій у Дзьобатого. Про те я хочу розказати. Там, власне, Ясько зчинив зі мною найбільшу бійку, яку колинебудь хто з нас затямив — разом з її наслідками.

 

II.

 

Це було так: того дня була субота й ми всі дістали виплату. Нас було біля тридцять люда й тому ми поділилися на дві ґрупи. Хто з ким хотів. Одні йшли до Фелікса, а другі до Дзьобатого. Ясько йшов до Фелікса, тому я пішов до Дзьобатого, тимбільше, що в тому часі я трохи підмахувався в кельнерці Марті.

 

Я маю сильну голову й тому, хоч випив від усіх найбільше, держався зовсім поправно. Міг навіть розрізнити котра година. А година була пів першої вночі. Здається, від надмірного курення папіросок немилосердно дряпало мене в горлі. І я був сердитий. За зубами щораз збиралося багато слини. Навіть хтось дотепний сказав, щоби я перестав плювати, бо мало правдоподібним є, щоби між приявними вмів хтось плавати. А за нещастя не трудно. Тепер можу сказати, що де був кепський жарт, але тоді всі сміялися й я казав дати пиво.

 

Потім прийшов Ясько. Сказав, ще мусів дати у Фелікса одному в зуби й тому прийшов. Міг лишитися, але не було треба, бо той, що дістав, пішов домів. Того, що він говорив, я не слухав. Мене страшно пекло в горлі. Ввесь час я мовчав, обережно відкашлював слину й попивав пиво.

 

Але Ясько вже був пяний. Йому це не подобалося. Тямлю, що він сказав перший:

 

— Відчини писок, бо язик зубами відкусиш.

 

Я його послухав. Відчинив, випив ковток пива і зачинив знову. Всі сміялися, навіть Дзюбатий, що переходив біля нас, тряс обвислим черевом і порскав сміхом.

 

Ясько погладив мене по голові.

 

— Бідний, певно мама вмерла...

 

Я сплюнув йому через рамя.

 

— Так, тому тринадцять літ.

 

Всі знову сміялися. Мені самому було смішно й я навіть легко скривив губи. Ясько скривив також.

 

Я бачив, що його червоні очі стали ще більш червоними. Але це було мені байдуже. Щоби Ясько міг до мене братися з руками, я не думав. Одначе в нього це було постановлене. Він говорив далі:

 

— Може би ти зачинив собі знову писок?

 

Я нахилився до його пива.

 

— Не можу, бо перекушу собі язик.

 

Ясько долонею відсунув склянку.

 

— То я тобі поможу.

 

Я цього не сподівався. Під черепом зателінькало мені багато дзвіночків і щось приглушено загуділо. Між очима я відчув болючий відтиск чотирьох чиколодків. Голова моя була під сусіднім столом і я не міг підвестися. Через кілька хвилин мене знова посадили на моє місце. Я хилився на всі сторони й не міг знайти Яська. Потім побачив. Сидів, як перше й дивився на мене. Я пригадав собі, що повинен йому віддати. Мені ніхто не перешкаджав. Я поволі взяв повну до половини пляшку монопольки й кинув Яськові в чоло. Як Ясько знайшовся на дошках, я не бачив — знаю тільки, що пляшка не збилася, бо я опісля допивав з неї рештки горілки.

 

Дзьобатий хотів нас конечно погодити, але він був дурний. Ми не потребували посередників. Хтось з моїх товаришів копнув його в черево й зробив нам місце. Але, мабуть, я був більше пяний від Яська. Кожний мій удар падав у порожнечу, або в таке місце, в яке я навіть не думав міряти. В додатку ноги пленталися між переверненими кріслами й я щораз оббивав собі кістки й коліна. Ясько був зручніший. Кількома наворотами мацнув мене по зубах, а я відчув між зубами харамулю солоної і теплої крови.

 

Решта товариства робила те саме. Спершу взялися до Дзьобатого, а коли за ним обстало кількох посторонніх, лишили його власній долі і завернули до нас. Хтось згасив світло і в цілій коршмі стало темно, мов у шлунку після чорної кави. Бракувало ще тільки тарахкотіння скорострілу. Ціла та велика бійка тривала тільки кілька хвилин. Відтак надбігло кількох поліціянтів і старалися завести лад і спокій. Це їм трохи вдавалося, трохи ні.

 

Бо, як поралися коло мене, то Ясько робив бучу й старався конечно мене досягнути. Як знову його держали між собою, то я піддержував у собі войовничий настрій і не міг зрозуміти, що то вже кінець. Нам обидвом помагав Дзьобатий і решта кумпанів. Одні були за мною, другі за Яськом.

 

В третій годині над раном справу поладнали. Я з Яськом, сціплені разом сталевим ланцюшком, пішли на комісаріят. Побіч, придержуючи нас попід рамена, йшли поліціянти, кілька кроків позаду, галасуючи і вимахуючи руками — товариство.

 

III.

 

Я не міг цього Яськові дарувати. Перше тому, що на комісаріяті просидів цілу неділю, — друге тому,  що Ясько таки побив мене більше, ніж я його. Одначе за нагоду, щоби відплатитися, не було трудно. Найближчої суботи це сталося. Це не була бійка. Столи й крісла стояли на своїх місцях, тільки одне крісло, на якому сидів Ясько, перевернулося й то разом з ним.

 

Пічну від початку. Ясько хотів зі мною перепроситися. Я не хотів. Я був дипльомат і конечно хотів відплатитися. Ми пішли під »Дві грушки« (Соснова 8)

 

значить: Ясько, я і ще кількох. Ясько казав, дати пиво й ми випили. Але воно мені не смакувало. Я пив пиво й дивився на Яська. Він мусів це завважити, бо казав дати ще одно пиво. Це не значило, щоби він був боягуз. Він хотів лише перепроситися. Врешті, це вже так у кожного правдивого мочиморди. Сьогодні я себе не розумію — і те, що я тоді зробив, було свинством. В хвилині, коли Ясько притулив губи до скла, перехилив голову, й допивав пиво, я з усієї сили отвореним пястуком ударив в дно гальби. Гальба, протинаючи обидва лиця, всадилась Яськові по самі вуха. Ясько навіть не крикнув. Розложив руки й горілиць, враз з кріслом, звалився на долівку. Це був кінець. Ніхто до цього не мішався. Я спокійно заплатив за себе і ще спокійніше вийшов. В понеділок до праці Ясько не прийшов, сказали мені, що лежить в лічниці. Крім цього сказали, що за мною питає поліція.

 

IV.

 

Від цього часу минуло чотири роки. Ясько цілий місяць ходив з позавязуваним писком, а я іза важке ушкодження тіла, просидів рік в келії. Щоправда, Ясько старався це »затушувати«, але це нічого не помогло. Своє я мусів відсидіти.

 

Тепер ми з Яськом два приятелі. Дивно. Але так є. Така приязнь найправдивіша. Не вихухана в оранжерії, а на вулиці, в щоденних клопотах і суперництві. Тоді чоловік який є — такий є. І тому ми тепер є разом.

 

І видержимо. Роботи нема — й ми в літі цілими днями перележуємо за містом або підчас торгу нишпоримо по ринку. В зимі сидимо на бараках. Ясько на кожній щоці має дві червоні близни. Часом, як нам збереться на охоту, згадуємо добрі часи, а Ясько говорить:

 

— Але, що не кажи, було добре!

 

Тоді я притакую :

 

— І буде знову! Ні?

 

Я знову притакую й ми сміємося. Сміємося так, як тому чотири роки. Бо ми приятелі. Щирі приятелі.

 

[«Вулиця» (1936), с.36—42]

 

 

02.04.2017