Чи справді нема розуміння, в чому полягає принципова різниця між е-декларуванням чиновників/політиків і представників НДО, вже не згадуючи про учасників протестних акцій? Чи це просто журналістський прийом — закинути провокаційне запитання, щоб отримати змістовну відповідь?
Ok, в будь-якому разі варто, думаю, відповісти — бо, глянь, комусь і справді не зрозуміло...
Є два тісно пов'язані аспекти цієї проблеми.
Держава — це монополіст в області насильства. Це означає, що вона може нікому нічого не пропонувати, а просто відбирати власність підданих, як їй заманеться — чим вона, власне, і займалася більшу частину своєї історії й досі займається в більшій частині світу ("природна держава" за Нортом і Вейнґастом). Звичайно, як показав ще Мансур Олсон, "стаціонарний бандит" зацікавлений (з суто егоїстичних міркувань) створювати ще й деякі суспільні блага. Але його первісна мета — все-таки грабіж, рекет.
Тому держава — що ґенезу свою веде по прямій лінії від картелю первісних рекетирів чи від завойовників — "у нульовому наближенні" ("за замовчуванням") ворожа людям, і тільки деякі відхилення від цього правила роблять її чимось корисним і навіть необхідним. Ну, хоча б для захисту від інших, ще більш хижацьких, держав. Аджемоґлу і Робінсон назвали це "екстрактивними інституціями" — як ви думаєте, чому?
Така держава та її представники дуже хочуть — о, звичайно — якомога щільніше контролювати громадян, особливо активних, здатних на протест: для того, щоб їх зручніше було грабувати і тримати в покорі. Зокрема вона хоче бачити їх доходи, оцінювати їх "непрямими методами", мати можливість виставляти напоказ — на поталу заздрісникам і т. д. Все це зміцнює екстрактивні інституції.
При цьому всі причетні до держави — політики, чиновники, співробітники силових структур і контролюючих органів — безпосередньо чи опосередковано причетні і до державного насильства, а тому можуть збагачуватися — і збагачуються — за рахунок інших, залишаючись невразливими для них. У цьому їх принципова відмінність від тих інших, у тому числі членів НДО, "ґрантоїдів", бізнесменів і навіть кримінальних бандитів, яких держава все ж має переслідувати.
Суть будь-якої революції (на відміну від простого бунту чи перевороту) в тому, що вона ставить державу під контроль громадян. Формально інститути залишаються дуже подібними, але підзвітність громадянам змінює їх сутність і перетворює, образно кажучи, "можновладців" на "слуг народу". Теж, звичайно, не повністю: мета такої держави "за замовчуванням" — саме надання суспільних благ, але далі йдуть "поправки" вже в інший бік: оскільки насильство нікуди не поділося, кожен на своєму місці цілком може ним зловживати, безпосередньо чи опосередковано. І тільки неослабний контроль громадян не дає сучасній демократичній державі скотитися до "натуральної".
Тому все, що допомагає громадянам краще контролювати державу та її представників, працює на благо; а все, що помагає державі контролювати громадян — потенційно проти. Так, дійсно, в країнах зі зрілою демократією, де державу досить міцно поставили під контроль і вона може, в першому наближенні, вважатися захисником і виразником суспільних інтересів, можна допустити дещо більше контролю за громадянами. Хоча це теж дуже і дуже дискусійно і підлягає постійному моніторингу. Але в ситуації України, де революція тільки розвивається і до підконтрольної громадянам держави ще дуже і дуже далеко — ніяке посилення контролю держави за громадянами, у тому числі через розкриття персональних даних, цілком, абсолютно неприпустимо. Це знаряддя контрреволюції.
Другий аспект проблеми полягає в тому, що прозорість і законність ніколи не встановлюються одночасно у всьому суспільстві і, тим більше, ніколи не розвиваються "знизу вгору". Спочатку жити за новим законом повинна еліта, а потім цей приклад поширюється вниз — тому дуже правильно підмічений Віталієм Портніковим факт, що «народ хоче, щоб еліта жила за законом, а він сам при цьому — "за поняттями"» — це цілком природний, необхідний, закономірний і прогресивний етап розвитку. І що важливо: перш ніж законність поширюється "вниз", суть законів має змінюватися — з "екстрактивних" на такі, за якими більшість готова жити і вважати їх корисними.
Нацьковуючи обурених бідних, пограбованих (переважно, звичайно, ще Гопником — але, на жаль, не тільки) людей на середній клас, корумповані "верхи" вбивають одним пострілом двох зайців: відводять гнів від себе і послаблюють тих, хто становить для них найбільшу загрозу. На жаль, ця самовбивча для нинішнього уряду і президента тактика чітко простежується в багатьох інших справах — про що я вже не один раз писав.
Таким чином, звітувати перед суспільством мають ті і тільки ті, хто або живе на гроші платників податків, або може, за своєю посадою, зловживати державним насильством — тобто довірою, якою їх наділило суспільство. І на цьому все. Жодні приватні структури (ані НДО, ані бізнес – ніхто!) нікому нічого не винні, окрім своїх співзасновників чи донорів. Якщо вони хочуть щось публікувати – це їхнє право, але в жодному разі не обов’язок.
А будь-які спроби перевести увагу від "верхів" на "низи" або на середній клас — це #зрада. Стосовно даного питання цю технологію дуже добре описав Євген Бистрицький, і, наприклад, спроби подати спрощену систему оподаткування головним злом — також з тієї ж серії. Точно так само великі гравці, залишаючись у тіні (ну, насправді, не проявляти ж їм своїх справжніх намірів публічно?) висувають наперед в якості "корисних ідіотів", ймовірно, цілком щирих і добромисних людей, що благодушно вірять у добромисну ж державу, яка існує для загального блага, і щиро обурених з приводу "підривних елементів", спонсорованих незрозуміло ким. Самовіддані, але недостатньо зрілі, недостатньо обізнані або недостатньо критично мислячі ідеалісти завжди були і будуть знаряддям реакціонерів — від української корумпованої верхівки до ІДІЛ.
Втім, нічого дивного: так само, як у сфері податкової політики "наїзди" на спрощенку активізуються завжди, коли виникає загроза справжнім великим "схемам", цей "наїзд" на антикорупціонерів означає, що велика риба відчула реальну небезпеку. І це тішить.
25.03.2017