РОЗМОВА ЧОТИРНАДЦЯТА: БЕЗКОРИСЛИВА ВІРА
(попередню частину див. тут)
Ю.Т.: «Бог іде назустріч людині». Цей заголовок одного із розділів «Катехизму»¹ повинен стати пропозицією Церкви на третє тисячоліття. Ми, Яцеку, розмовляли про Бога, котрий є любов’ю…
Я.Ж.: …котрий творить надію…
Ю.Т.: …і котрий у людині будує Боже спадкоємство. Також ми розмовляли про християнський погляд на гріх. Окреслилися якісь величезні перспективи і водночас суперечності, які постають перед людиною. З одного боку – боговбивство. З іншого боку – двоноге створіння, нещасне, сліпе, кульгаве, перед яким раптом відкриваються великі перспективи…
Я.Ж.: Ми розмовляли про суперечності між великою перспективою, яка завдяки об’явленню стає шансом для людського життя, і образом світу, в тому числі й християнського, який, попри все, досить похмурий – як це випливає із наших попередніх розмов.
Ю.Т.: На цю суперечність між великою ідеєю та гідністю Божої дитини і своєю власною слабкістю людина відповідає не бунтом, а звичайним досвідом скромності. Запитує: що вам від мене потрібно? Каже: дозвольте мені жити звичайним життям, прожити своє життя в людських радощах і смутку. Хтозна, чи сучасна світськість не полягає власне у тому, що людина прагне бути просто людиною.
Я.Ж.: Бо ми нездатні піднятися понад власні слабкості? Із тих розмов, які ми провадили останнім часом, висновується доволі песимістична теза, що Об’явлення так і не змогло виправити помилки сотворіння. Чи так?
Ю.Т.: Може, й так… Але воно й не мало виправити помилки гріхопадіння умить. Тут існує перспектива на майбутнє. А сьогодні виринає запитання, чи цього вистарчить на третє тисячоліття.
Я.Ж.: Тобто чи новий катехизм двигне тягар викликів?
Ю.Т.: Власне! Перед нами постало драматичне запитання: чи християнство закінчується разом із проминанням тих двох тисяч років – чи, може, воно ще навіть і не починалося?
Я.Ж.: Чи воно сповнилося, чи воно не справдилося?
Ю.Т.: Чи вичерпало воно вже свої можливості? Поглянь на книжки у цій великій бібліотеці. Це здобуток тих двох тисяч років. Хоча б оця книжка: «Augustini barbarose de oficio et potestate episcopi. Pars tertia» («Про урядування і владу єпископів. Частина третя»). Себто є ще дві подібні! Чи це якийсь коментар до Євангелії? Цю книжку слід читати як провіщення сутінків чи як провіщення завтрашнього світанку? Для мене сьогодні істотним є питання: чи християнство вже проминуло, чи воно лишень гряде?
Я.Ж.: Інакше кажучи: ти запитуєш, чи історичний час, що минув від народження Ісуса Христа, оті дві тисячі років, є лише миттю в тому експерименті – чи, може, це час експерименту, який не вдався?
Ю.Т.: Іван-Павло II пропонує нам іспит совісті стосовно всіх діянь Церкви за ці дві тисячі років. І не виключено, що цей іспит буде негативним. Тоді виявиться, що всі ті течії, суперечки, протистояння в християнстві були лиш експериментами на бездоріжжі. Якщо ми вчитимемося на власній історії, то зможемо сказати: бездоріжжя закінчилися, відтепер перед нами лише пряма дорога.
Я.Ж.: Але можливе й таке розуміння цієї ситуації, що Блага Вість направду блага і несе великі цінності – але ті цінності людям просто не пасують, вони якось не вкорінюються на ґрунті людського сумління. Якщо так – може, потрібно чекати ще кращої новини?
Ю.Т.: В Євангелії є чудове порівняння із посівом зерна, коли зернини падають на родючий ґрунт, на каміння, на вщент суху землю…
Я.Ж.: То, можливо, зерно Благої Вісті впало на якусь цілком неврожайну скелю?
Ю.Т.: Ти запитуєш, чи є якийсь інакший ґрунт, ніж скеля?
Я.Ж.: А може, на цю землю потрібно кидати якесь цілком інше насіння? Чи маєш такий сумнів?
Ю.Т.: Я це виразно відчуваю! І будучи вразливим на власне ці справи, стараюся читати філософів під цим кутом зору. Бо голоси філософів є наче термометром людського організму. Як правило, завдяки філософії найкраще виражається лихоманка цього світу.
Я.Ж.: І ти, філософе, знаходиш у сучасній філософії обнадійливу відповідь?
Ю.Т.: Знаєш, епохою протесту проти християнства були XVIII і XIX століття. Своєрідною кульмінацією цього протесту стала філософія Ніцше, особливо його текст «Антихрист». Народилася пропозиція великої суперечки з християнством. Можна стверджувати, що у цій великій суперечці твориться велика людина. Бо коли суперечка велика, то й людина велика. Натомість у ХХ столітті вже немає такої суперечки. Над ХХ століттям домінує метафора, що походить від Гайдеґґера. Сам він був сином церковного паламаря. Паламар, як відомо, зобов’язаний дзвонити в церковні дзвони – зранку, в полудень і ввечері. І Гайдеґґер каже, що в сучасному світі дзвони і далі лунають, але їх вже ніхто не розуміє. Не тому, що ми не любимо дзвонів, і не тому, що не любимо церков, а тому, що вже не хочемо вплутуватися в ті великі суперечності й великі перспективи. «Я – маленький службовець у великому бюро світу, а ти б хотів, щоб я літав?»²
Я.Ж.: А може, власне такою є правда про нас і наш світ, що коли до світу людей прищепити великий, потужний абсолют, то ми стаємо небезпечними – навіть якщо той абсолют благий?
Ми говорили про те, скільки зла було вчинено в ім'я благого абсолюту. А коли Твій «маленький службовець» відкидає великий абсолют, коли він каже собі, що світ такий, яким є, що важливіша, ніж абсолют, гармонія, рівність не лише людей, а й цінностей, коротше кажучи: коли – як це відбувається наприкінці ХХ століття – ми прямуємо в бік великого релятивізму, в напрямі відречення від великих цінностей на користь незначних, буденних, практичних, приземлених – то, може, якраз тоді виявляється, що той світ, нібито позбавлений «велико блага», стає набагато кращим?
Ю.Т.: Ніцше каже, що «людина стає атеїстом тоді, коли відчує себе кращою від свого Бога». Кращою у тих малих справах, у повсякденних, людських справах…
Я.Ж.: Але тоді людина також перестане вбивати в ім’я великих вартостей.
Ю.Т.: Так.
Я.Ж.: То, може, сам абсолют – попри те, є він надприродним абсолютом чи абсолютом світським, про який ми також згадували, – варто було би відкинути в якості категорії мислення про людські обов’язки і наш земний світ?
Ю.Т.: Маю принципове запитання: як викрити механізм, що фальшує Благу Вість? Як відшукати той механізм, який Благу Вість перетворює на лиху новину? Душа людини також є своєрідним органом травлення. Даєш їй поживу – і вона її перетравлює. Дивовижно, як таке може трапитися, що та людська душа із найкращої новини потрафить зробити новину, найгіршу для деяких людей. Я би хотів підглянути за цим процесом. Між іншим, власне тому я інколи студіюю тексти різних єретиків, філософів, збунтованих проти Євангелії. Чому вони бунтують? А також: що відбувається в тих душах, які з благими намірами звинувачують, прирікають на тортури, на смерть, на муки? Там також діє механізм згубного переінакшування.
Я.Ж.: І що то за механізм такий?
Ю.Т.: Не знаю. Маю лише робочу гіпотезу. Маю дорогу, на якій шукаю. Подивися: Господь Бог любить нас безкорисливо. А ми? Ми Його любимо корисливо. І не виключено, що саме ця вигода фальшує нам образ Господа Бога.
Я.Ж.: Ти думаєш про велику нагороду життя вічного – першу і найважливішу, якої віруючі люди сподіваються від Господа Бога?
Ю.Т.: Я думаю, що гірша та вигода, яку людина хоче отримати від Господа Бога в суперечці з іншою людиною.
Я.Ж.: «Господи, нехай у сусіда корова здохне»?
Ю.Т.: «Господи Боже, допоможи мені перемогти мого ворога». На чому базується ця людська вигода? На тому, що ідеш до Бога з проханням про владу над іншими. Ти хочеш від Нього отримати панування над іншими людьми. Коли хочеш у Бога випросити життя вічне – то, можливо, Богові навіть це любо. Якщо Він тебе любить, то це Йому приємно! Але коли ти підходиш до Господа із проханням, щоби Він допоміг втоптати ближнього в болото, то Бог тоді, мабуть, утікає, відвертається й ховається.
Я.Ж.: Чи хочеш сказати, що Господь Бог не для того привів тебе на цей світ, щоб ти морочив Йому голову своїми дрібними проблемами: проханнями про гроші, про зброю проти сусідів, про миску манни з небес…, а лише для того, щоби випробувати, чи вартуєш ти життя вічного?
Ю.Т.: Для того, щоб ти пройшов випробування любов’ю! А візьми історію християнства. Скільки разів воно шукало в Богові для себе вигоди? Я говорю про християн, про багатьох віруючих людей. І на історію Польщі це також накладало свій відбиток. Скільки разів християни шукали в Бога допомоги, аргументів, щоби здобути владу над іншими людьми?
Я.Ж.: Отже через дві тисячі років після народження Христа наша ментальність, по суті справи, все ще є ментальністю дохристиянських греків? Також і в міркуваннях про державу – коли ми кажемо: «Вітчизну вільну, Боже, поверни нам»³, коли постійно виспівуємо Господові прохання, що стосуються земного світу.
Ю.Т.: А тепер маєте вітчизну вільну – і все ще не знаєте, що з нею зробити!
Я.Ж.: Бо коли Господь Бог поступиться і виконає людські прохання – хоча б повертаючи вітчизну, – виявляється, що до щастя все ще далеко.
Ю.Т.: Так. Яку ми маємо на це відповідь? Вимальовується одне слово: безкорисливість. Так само, як цілком великодушно любить нас Господь Бог, і Господа Бога треба любити великодушно.
Я.Ж.: Себто ні про що не просити?
Ю.Т.: Тут важливо не це. Інколи варто попросити. Коли любиш когось, то не боїшся прохати.
Я.Ж.: Але якщо той хтось нас любить – а ти кажеш, що Бог нас любить, – то не чекає, коли його попросиш.
Ю.Т.: Але в правдивій великодушності є щось глибшого. Великодушність любить тебе вже тому, що ти існуєш. Що ти такий, яким є. А ми у тих вічних іграх, у які постійно бавимося, вже повністю відучилися безкорисливості. Навіть знань ми не ковтаємо безкорисливо, а лиш вчимося для того, щоби здобути звання магістра, доцента чи ще гірше.
Ми розмовляємо в камельдулів, у монастирі, населеному людьми, котрі не мають інтересів у цьому нашому світі. Можливо, в тому є певна перспектива і для нас… Коли я так думаю про те наше християнство – чи воно ще попереду, чи вже позаду за нами, – то в глибині душі виринає мені переконання, що воно, однак, попереду.
Я.Ж.: А те християнське майбутнє, чий проект Ти бачиш у новому катехизмі…
Ю.Т.: Є також вислів св. Івана Богослова, який – так мені здається – відкриває перспективу третього тисячоліття, оскільки розповідає про Бога і про гріх, існування якого дуже сильно наголошене в християнстві. Цей вислів звучить так: «Бо коли винуватить нас серце, то Бог більший від нашого серця та відає все»⁴.
_____________________
¹ Точніше, це назва глави 2 розділу 1 (офіційний переклад катехизму).
² Дослівний переклад рядків із вірша Константи Ільдефонса Ґалчинського "Нотатки з невдалих паризьких реколекцій".
³ Рядок з неофіційного "Гимну за благополуччя короля" Алоїза Фелінського.
⁴ 1 Ів. 3.20, переклад о. Ів. Огієнка; в перекладі о. Ів. Хоменка: «Коли б нас обвинувачувало серце: Бог більший, ніж наше серце, і Він усе знає».
Переклав Богдан Панкевич
Редактор перекладу Андрій Павлишин
25.03.2017