Шотландський економіст краще за всіх пояснив, чому одні країни прогресують, а інші відступають, і якою є справжня грань між цивілізацією і варварством.
Ще до того, як він прославився своєю мудрістю, його знали через його неуважливість. Якось візник диліжанса, що їхав з Единбурґа до Керколді, помітив посеред пустища, за кілька миль від цього містечка, самотню постать. Він зупинив коней і запитав джентльмена, чи потребує той допомоги. Лише тоді останній, здивовано озирнувшись довкіл, зауважив, де він знаходиться. Занурений у свої міркування, він ішов кілька годин (краще сказати, думав). А якось у неділю його побачили – усе ще закутаного в ранковий халат – у Данфермліні, за 15 миль від Керколді: він дивився в нікуди і розмовляв сам із собою. Через роки його сусіди в Единбурґу призвичаяться до того, що він ходить туди-сюди старим кварталом у несподівані години з відсутнім поглядом і мовчки ворушачи губами, той старий відлюдник, якого всі називали мудрецем.
Він був ним, і це одна з небагатьох речей, які ми знаємо про його дитинство і молодість. Він народився у Керколді у 1723 р. Легенда про те, що його викрала ватага циганів, є вигадкою. Він ходив до місцевої школи і, мабуть, йому добре йшли грека й латина, тому що Університет Ґлазго, коли він вступив у нього в 14-річному віці, звільнив його від першого року навчання, який присвячувався класичним мовам. Через три роки він отримав стипендію для навчання в Оксфорді, і про ті шість років, які він провів у Коледжі Бейлліол, нам відомо лише, що він отримав догану, бо тихцем читав «Трактат про людську природу» Девіда Юма (пізніше той став його близьким другом), який проклинала за його атеїзм тодішня реакційна академічна ієрархія. Покинувши Оксфорд, він прочитав кілька знаменитих лекцій в Единбурґу, які відомі нам лише з конспектів двох студентів, що були на них присутні. Відтоді він вважатиметься однією з найпомітніших постатей так званого Шотландського Просвітництва.
Він викладав в Університеті Ґлазго спочатку логіку, а згодом – моральну філософію, і його лекції мали такий успіх, що послухати їх приїздили студенти з багатьох місць Об’єднаного Королівства і Європи; серед них був і Джеймс Босвелл, який залишив яскраве свідчення про елеґантність їхнього викладу. Пана Сміта дуже би здивувало те, що в майбутньому його називатимуть батьком економіки. Він завжди вважав себе моральним філософом, який захоплювався науками та красним письмом і, як усі шотландські інтелектуали його покоління, дуже цікавився системами, котрі підтримували суспільний і природній порядок, а ще був переконаний, що лише розум – а не релігія – зможе врешті-решт їх зрозуміти і пояснити.
Його першою книжкою, яка побачить світ лише по його смерті, була «Історія астрономії». Іншою – дослідження про походження мов. Найбільше в житті йому хотілося з’ясувати, що саме підтримує єдність і стабільність у суспільстві, якщо люди є такими еґоїстичними, впертими і несолідарними, дізнатися, чи історія є послідовною еволюцією та що пояснює прогрес і цивілізацію одних народів і стаґнацію та дикість інших.
Перша його опублікована книжка, «Теорія моральних почуттів» (1759), пояснює той вапняний розчин, що тримає суспільство вкупі, попри його розмаїтість і підривні сили, які у ньому нуртують. Адам Сміт називає симпатією оте природне почуття до ближнього, яке, підтримуване уявою, наближає нас до нього і бере гору над негативними інстинктами і пристрастям, які віддалили б нас від інших. Це бачення людських стосунків є позитивне – він стверджує, що «моральні почуття» врешті-решт завжди здобувають перевагу над жорстокістю і жахіттями, які діються у кожному суспільстві. Це цікава, легка книжка, яка інколи схожа на підручник із добрих манер, проте вона тонко пояснює, як витворюються людські стосунки, що дозволяє суспільству функціонувати, не розпадаючись і не вибухаючи.
Лише одного разу він виїхав з Об’єднаного Королівства, але ця мандрівка тривала три роки – з 1764-го по 1767-й, – як наставник молодого герцога Баклю він відвіз його до Франції та Швейцарії, де познайомився з Вольтером, якого із похвалою цитував у «Теорії моральних почуттів». У Парижі він дискутував із Франсуа Кене та фізіократами, яких суворо критикуватиме в своїй наступній книжці, незважаючи на те, що Кене справив на нього гарне особисте враження і пізніше вони обмінюватимуться листами. Повернувшись до Шотландії, він практично замкнувся у Керколді, де жив зі своєю матір’ю, яку обожнював, і значну частину наступних років провів у своїй чудовій бібліотеці, пишучи «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776). Перше видання розійшлося за шість місяців, на ньому він заробив 300 фунтів стерлінгів. За життя автора вийшло ще п’ять перевидань – третє з дуже важливими виправлення і доповненнями, і Сміт побачив переклади своєї книжки французькою, німецькою, датською, італійською й іспанською мовами. Високі оцінки від початку були майже одностайними, і Девід Юм, переконаний, що ця «складна» книжка не скоро, але завоює читацькі маси, порівняв її – по важливості – з «Історією занепаду та загибелі Римської імперії» Едварда Ґіббона.
Адам Сміт не підозрював, яке першорядне значення матиме його книжка у майбутньому в цілому світі, навіть у країнах, де її читало небагато людей. Він помре засмучений, що не написав трактат із юриспруденції, котрий, як він думав, доповнив би його дослідження систем, які пояснюють людський прогрес. Насправді він був першим, хто пояснив людям, чому і як діє система, яка вивела нас із печер і змусила рухатися вперед у всіх сферах – за винятком, на жаль, моральної, – аж ми підкорили основи матерії й досягли зірок. Проста і водночас дуже складна система, заснована на свободі, яка перетворює еґоїзм на суспільну чесноту. Сміт узагальнив її однією фразою: «Ми отримуємо харчі не через доброзичливість різника, броваря чи пекаря, а через те, що вони дбають про власний інтерес. Ми не звертаємося до їхньої співчутливості, а лиш до їхнього еґоїзму і ніколи не говоримо про наші потреби, а лиш про їхній власний зиск».
Ця книжка зробила переворот в економіці, історії, філософії, соціології. Вона стверджувала, що завдяки приватній власності та поділу праці розвинулися вражаючі продуктивні сили, а конкуренція (на вільному ринку, де нема занадто багато перепон) є механізмом, що найкраще розподіляє багатства, винагороджує чи карає добрих і поганих виробників – і не вони, а споживачі є справжніми регуляторами прогресу. І що свобода – не лише в політичних, суспільних і культурних сферах, але також в економічній – є основною ґарантією добробуту й цивілізації. Капіталізм, суспільство і закони могли дуже змінитися, відтоді як Адам Сміт написав цю нескінченну книгу на 900 сторінок у XVIII ст. Але по суті жодна інша досі не пояснила краще, чому деякі країни прогресують, а інші відступають, і якою є справжня грань між цивілізацією і варварством.
Він був негарний, вайлуватий – лексикограф Семюель Джонсон (якого Адам Сміт в одній дискусії назвав матір’ю) стверджував, що в нього було обличчя «сумного пса». Проте він завжди був скромним чоловіком зі спартанськими звичками, позбавленим марнославства і жадібним до знань. Ніколи нічого не було відомо про його наречену, і, ймовірно, він помер цнотливим у 1790 р.
