Право померти

Маріо Варґас Льйоса

В Іспанії Конгрес депутатів після шалених дискусій у парламенті й поза ним схвалив евтаназію. Сподіваймося, що Сенат підтримає це рішення й Іспанія долучиться до шести країн світу, які ухвалили схожі закони – попри аргументи на “захист життя”, як кажуть її противники, рекрутовані переважно в релігійних колах, перш за все католицьких.

В одному зі своїх перших есеїв Альбер Камю написав, що самогубство є ключем до відповіді на основоположне питання філософії: ті, хто обирають смерть, дають заперечну відповідь на запитання, чи варто проживати абияке життя. Проте ухвалений закон ані сприяє самогубству, ані заохочує до нього, як це дуже добре пояснив Едмундо Баль у своїй статті “Закон про евтаназію: гарантія свободи” (“Ель Мундо”, 24 грудня 2020 року); він обмежується жахливим випадком тієї меншини, для якої життя є пеклом, судячи з того, як описували його середньовічні тексти, що одержимо наполягали на цій темі; людей, які не можуть самі покласти йому край, бо жахливий закон змушує їх жити, іншими словами – вмирати щодня тисячу разів, доки ці тортури не закінчаться лише тоді, коли вони помруть “природною смертю”. Насправді жертв такої жорстокості не дуже багато, однак таки є десятки чи навіть сотні тисяч в усьому світі, – але те, що це “право на смерть”, невіддільне від “права на життя”, яке обстоюємо ми, ліберали, нарешті буде визнане в Іспанії, є ознакою прогресу і цивілізації.

Я, звісно, маю на увазі смертельно хворих, які знають, що є такими, і також знають, що приречені жити (звучить як заперечення цього виразу), доки “природна” смерть не покладе край їхнім жахливим стражданням.

В ухваленому законі передбачено всі застережні заходи. Ті, хто вирішують попросити допомоги, аби покласти край своїм дням, мусять чотири рази (неповнолітніх виключено) пройти огляд лікарями, які підтвердять їхній стан здоров'я та їхнє рішення. Лише після цього евтаназію санкціонують. Важко, а то й неможливо, аби за таких умов рішення людини покласти край своїм дням було використане чужими людьми, що мають на меті скоїти злочин чи підштовхнути жертву накласти на себе руки.

Захист життя у цьому випадку рівнозначний макабричному жарту, бо прославляти у смертельно хворому радощі життя, якими він ніколи не зможе насолодитися, – такого не варто навіть обговорювати; йому треба лише полегшити відхід – звісно, вдаючись до всіх можливих запобіжних заходів, аби перш за все упевнитися, що жертва прийняла це рішення твердо й невідворотно і єдиною причиною цього є смертельна хвороба. Ухвалений Конгресом депутатів закон встановлює це так.

Однак це питання є значно ширшим, аніж проблема незначної меншості. Чи може суспільство противитися тим, хто не є зломлений хворобою та хоче реалізувати “право на смерть”? Людина, здорова тілом і душею, може вирішити, що життя, яким воно є, не виправдовує існування. Звісно, це не мій випадок, ані переважної більшості. Але є, були і завжди будуть люди, які у смерті бачать розв’язання своїх проблем. У переважній більшості випадків цим жертвам не потрібна допомога, щоб випити отруту, розтрощити авто об дерево чи, як зробив один мій кузен, кинутися з високої кручі в море. Аби допомогти самогубцям, створено таємні чи відкриті товариства (як те, яким опікувався Артур Кестлер, який порішив себе разом із дружиною, коли дізнався, що у нього рак), які допомагають їм, коли вони вирішують покласти край своїм дням. Якою мала би бути позиція цивілізованого суспільства у таких виняткових випадках? Поважати “право на смерть” – невіддільного двійника “права на життя”, яке обирає переважна більшість людей.

У зв’язку з цим пригадую конкурс телевізійних документальних фільмів, що проводився у Монте-Карло, членом журі якого я був багато років тому. Серед інших членів журі фігурувала французька актриса Маріна Владі, яка загадково зникла з екранів, коли перебувала на злеті своєї кар'єри. Там ми дізналися, що вона зробила це через кохання: закохалася в росіянина, одружилася з ним і поїхала жити в СРСР – де, за її словами, була дуже щасливою. Вона попросила нас виключити з конкурсу голландський фільм, який пропагував евтаназію, прийняту в Голландії вже якийсь час. Ми пішли їй назустріч. Вилучили фільм з конкурсу, але нагородили додатковою відзнакою, бо він – на думку решти журі – був найкращим.

Центральний персонаж того фільму, власник бару, який раніше був моряком, дізнавшись, що в нього рак, вирішив, за згодою своєї дружини і лікаря, вдатися до евтаназії. Він та його лікар поклопоталися про це перед урядом, який негайно призначив двох лікарів, аби ті підтвердили його рішення і засвідчили хворобу. Потім йому повідомили, як відбуватиметься та церемонія. Він контролюватиме її до останнього моменту. Гадаю, йому робили укол, який він міг відмінити, подавши голос, чи, якби той йому відмовив, за допомогою моргання чи поруху вказівного пальця. Водночас два лікарі мали вказати йому, коли та смертельна ін'єкція стане “незворотною”. Так усе це й відбувалося, при цьому вмираючий зберігав абсолютний спокій, хоча дружина, яка тримала його за руку, таки тремтіла і в очах її стояли сльози.

Гадаю, жоден з членів журі того фестивалю, подивившись цей документальний фільм, не відчув ані найменшої туги за смертю. Навпаки – ми всі полегшено зітхнули (кінцеву церемонію ми дивилися з особливо натягнутими нервами) і відчули величезну захопленість життям, яку неможливо описати, захват від надзвичайного привілею бути живими і знати, що будемо ними ще кілька або й багато років. Яке це щастя – знати, що життя є тут, довкола нас, і буде ще кілька або багато років, з його їжею, напоями, дружбою, коханням і читанням, усім тим, що змушує нас проводити дні у спокої чи збуреннях, які нас відділяють і віддаляють від смерті і роблять нечутливими до спокус і приваб, які може мати для нечисленних нам подібних вмирання. Те, що вони існують, не конче означає, що на цьому світі все погано, хоча для багатьох це є правдою. Однак відомо, що найрозвинутішим країнам на Землі, як-от Швеції чи Швейцарії, приписують вищий, ніж у решті держав, рівень самогубств; невідомо, чи ця статистика правдива, чи є результатом заздрості, яка діє також у всіх сферах суспільного життя, в тім числі (я збирався написати “передусім”) у цій царині, такій роздробленій суперечками. Право померти не становить загрозу праву жити, воно радше його підкріплює, бо ніщо так не змушує цінувати нескінченні розкоші життя, як згадка про смерть.