Исторична повістка Василя Чернецкого, пароха з Сїльця белского.
Красні були Великодні свята 1858 року. З огляду на близькій свобідний час від шкільної науки, зібралось нас перед святами більше галицких і угорских студентів з осьмої кляси ґімназії унгварскої і стали радити, чи не можна би зробити прогульку в яке місце по-за містом Унгваром. До проєктованої прогульки не привязували ми нїякої наукової цїли; се була лише студентска цїкавість розпізнати охрестність Унгвара, а менї тогдї не прийшло на гадку, що о тій прогульцї по трицять і трох лїтах я буду згадувати.
Згодившись в засадї на прогульку, стали ми дальше радити над двома предложеними внесенями: чи маємо удатись до дальшого від Унгвара міста Токая, чи до близшого Мункача? Довша і оживлена велась дебата. "Токай — казали одні товариші — положений в земплиньскім окрузї, де ріка Бодрог допливає до Тиси, він посїдає руїна старинного замку та славні в світї виноградні сади, достарчаючі дорогих і знаменитих вин. Чи-ж не варто-б оглянути згадані сади, напити ся правдивого токайского вина, придивитись крутій Тисї та охрестности Токая?" — "Се правда, — відозвались другі товариші, — але по що нам осмотрювати звалища токайского замку, коли в Мункачи можемо побачити також старинний а добре дохований замок. Маючи в Унгварі виноградні сади, ми не цїкаві на токайскі, а сли вина унгварскі не можуть різняти ся винами токайскими, то причина сего лежить в кліматї та плодороднїйшій земли."
Позаяк мимо довшої дебати трудно було дійти до ладу і пристати на одно внесенє, рішилась остаточно спірна справа в той спосіб, що ми подїлились на дві партії, на токайску та мункацку, і предприняли в двох противних напрямах проєктовану прогульку. Партія мункацка, до котрої і я прилучив ся, оглянувши Мункач і єго охрестність, повернула по кількох днях весело домів. Ми не жалували трудів, бо прогулька зовсїм нас вдоволила. У партії-ж токайскої зайшли над берегом крутої Тиси під впливом токайского вина непорозуміня і товариші повернули до Унгвара невдоволені і в лихім гуморі.
До подорожи не робили ми великого приготованя. Заосмотривши ся в добрі чоботи, наповнивши свої подорожні торбочки тютюном, паприкованим провіянтом та хлїбом, ми вирушили з Унгвара ранком в красний день при співах словацких пісень, а любуючись в дорозї прекрасними видами околицї, окруженої горами і горбками, порослими буйними лїсами, станули ми по двох днях нефорсовного ходу в Мункачу. В часї відпочинку в гостинници в містї, ми познакомили ся з урядником з замку, а сей пізнавши в нас студентів-туристів, запросив до себе, опровадив по комнатах замкових, розказав цїкаве про старинність замку, угостив сердечно та й постарав ся о вигідний для нас нічлїг, за що ми єму сердечно подякували.
Місто Мункач, положене над рікою Ляторча, не велике анї симетрично збудоване. Назва ріки Ляторча — як голосить переказ — має походити з-відти, що Коли Мадяри під Арпадом увійшли в Угорщину і заняли 894 року замок унгварскій, не був в силї оборонити сего замку князь Ляборець, длятого став утїкати від Унгвара на захід. Мадяри, дігнавши князя над рікою, повісили єго. Від имени повішеного князя названо ріку "Ляборча", а пізнїйше назву сю перемінено на "Ляторча".
Супротив Мункача, по правій сторонї Ляторчи, стоїть на горі званій "Чернек" величавий монастир оо. Василіян. Сей монастир з церквою під візванєм св. о. Николая оснував 1360 року князь литовскій Теодор Коріятович, внук великого литовского князя Ґедимина. По причинї спору з Ольґердом, заключив Коріятович договір (1354 р.) з королем угорским Людвиком II., а сей відступив єму Мункач, Маковиска і 30 сел охрестних. Князь Коріятович, осївши в Мункачи, випосажив монастир Василіяньскій селами, грунтами та виноградними садами, і в згаданім монастири приспособив собі ще за житя гріб. З монастиря Василіяньского в Мункачи вийшло 21 руских епископів, котрі, мешкаючи в Мункачи, завідували епархією мункачівскою, поки епископ Андрей Бачиньскій не перенїс епископского престола з капітулою з Мункача до Унгвара 1777 р. Напротив монастиря Василіян оснувала Доминика, жінка князя Коріятовича, женьскій монастир для Василіянок. По тім монастири полишились румовища. Поляки в походї на Угорщину 1660 року спалили єго а монахинї розійшлись по других монастирях.
Недалеко від міста Мункача посеред урожайної рівнини взносить ся самотна скалиста гора, а на нїй стоїть обширний замок. Сей замок збудовано 1359 р. і він прославив ся в часах нападів турецких та в домових війнах Мадярів о свободу народну. За-для тяжкої людскої працї — по мадярски "munka" — при будові замку на високій скалистій горі названо замок "Мункачем" а від замку перейшла назва і на місто, яке з часами стало при замку. По-під замком плине ріка Ляторча; она крутить ся по рівнинї, лучить ся чотири милї від замку з рікою Бодрогом і обі впливають до широкої, крутої Тиси. З замку мункацкого пречудний вид на далеку охрестність та виноградні сади, що продукують не знамениті, бо квасні вина.
Величавий замок не истнує в першім станї, — о тім свідчать порозкидані румовища, порослі корчами та хоптою. Однакож хотяй при пізнїйших реставраціях і будівлях богато перемінено в замку, то таки можна ще бачити деякі старинні комнати, башти, вали, фоси, місця на зводні мости, глубокі добре переховані пивницї, котрі колись служили на арешти та склади вин.
Замок мункацкій набрав більшого розголосу в світї, коли замешкала в нїм княжа родина Ракочих, займаюча межи шляхтою мадярскою видатнїйше місце. Ракочи посїдали на Угорщинї великі добра, кілька сильно укріплених оборонних замків, а з них переховав ся в найлїпшім станї замок мункацкій. Коли-б руїни розпавших ся замків Ракочих були в станї промовити, они, яко наочні свідки, знали би богато розповісти, яку тяжку судьбу пережила родина Ракочих в тяжкій та довгій борбі о свободу мадярского народу. Рід Ракочих вигас уже давно на Угорщинї, але про них знав оповідати кождий Мадяр, гордить ся именем Ракочих, а няй буде в смутку і утомлений, а зачує "Шарма Ракочого", то мов-би огонь втриснено в єго жили, забуває на сум та утому і єго лице випогоджуєсь. І не дивно, що имя Ракочих жиє і жити буде в памяти Мадярів, бо Ракочі, яко горячі патріоти, жертвували свої маєтки й житє, борючись до 200 лїт о свободу свого народу, опираючись мов тверда скала розгуканим филям та орканам.
Королївство угорске повстало від разу; оно ширилось постепенно, як сусїдні землї лучили ся з ним під зарукою своїх реліґійних та національних свобід, конституція з 1222 р. дана королем Андреєм II. угорскому народови, була дуже принадна для сусїдних немадярских народів, і она лучили ся з короною св. Стефана, а тим самим, як сказано, причинялись до розвою королївства угорского. Коли в битві Мадярів з Турками погиб під Могачем (1526 р.) в торфовистих багнах молодий бездїтний та послїдний король Мадярів і Чехів Людвик ІІ., виступив Фердинанд ІІ., шурин Людвика ІІ., яко претендент до мадярскої і ческої корони. Чехи узнала Фердинанда без опору королем у себе, значна же часть маґнатів мадярских не хотїла єго узнати королем і оголосила на зборах в Токаю Ивана Заполію, воєводу семигородского, королем мадярским.
Про той вибір счинила ся межи Мадярами сварня і она тим скінчилась, що Ивана Заполію прогнано з Угорщини, а Фердинанда окликано королем. Щоб удержатись при тронї, удав ся Заполія о поміч до могучого цїсаря турецкого Солимана II. Сей, впавши з сильним войском до Угорщини, заняв богато міст, підійшов аж під Відень (1529 р.), але за-для браку поживи та появившої ся межи войском епідемії мусїв назад вертатись. В поворотї в Туреччину спустошив він охрестність Відня, вимордував велике число христіян, оголосивши в Будинї Заполію королем мадярским. Кілька разів являв ся Солиман з войском в Угорщинї, нищив австрійскі краї, поки не постигла єго смерть при облозї міста Сигета 1566 р. По Заполіях провадив Стефан Бочкай, воєвода семигородскій, при помочи Турків дальшу війну против Австрії про трон угорскій. Коли Бочкая отроєно в Кошицях а наступившій по нїм князь Жигмонт Ракочій скоро помер, бороли ся против Австрії дальше завзято Юрій Баторій і Бетлєн Ґабор. Після смерти Бетлєна Ґабора (1624 р.) отроєного — як кажуть — єго жінкою Катериною Брандебургскою, коли їй не удалось удержати ся при тронї, вибрано князем Семигорода Юрія Ракочого І. Починає имя Ракочих займати в исторії мадярскій голоснїйше місце.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 16.03.1892]
(Дальше.)
Цїсар Фердинанд II, хотячи по силї умови з Бетлєн Ґабором заняти трон семигородскій, вислав против Юрія Ракочого армію під проводом ґенерала палятина Николая Естергазого. Під Ракомачом стрітились обі армії. Ракочій побідив армію Естергазого і в наслїдок того цїсар Фердинанд узнав Юрія Ракочого князем семигородским, полишаючи заразом свободу Семигородови вибирати собі в будучности князя. По короткім спокою счинили ся межи цїсарем Фердинандом а Ракочим на ново непорозуміня, а скінчились мирним, в наслїдках важним договором в Лінцу 1645 р. В тім договорі обовязав ся цїсар Фердинанд в имени своїм і наслїдників, що не нарушить ся конституція надана Мадярам королем Андреєм II., войско нїмецке уступить з краю, уряди будуть надавані лише Мадярам, добра коронні не сміють заставлятись, свобода реліґійна буде шанована та без відомости і уповажненя мадярского народу не можуть заключатись нїякі договори з сусїдними державами.
Здавало ся, що по заключенім договорі в Лінцу запанує на Угорщинї спокій, але войовничому Ракочому трудно було усидїти тихо. Трон семигородскій був єму за малий, длятого, щоб єго побільшити, старав ся посїсти трон польскій опорожнений по смерти короля Владислава IV. Виславши на елєкцію до Польщі своїх повірників значними запасами гроша та приспособлюючи заразом до війни против султана турецкого, котрий домагав ся 10.000 дукатів гарачу, постигла єго несподївано смерть 11 жовтня 1648 р. в замку мункацкім, де єго і похоронено при загальнім смутку. По смерти Юрія Ракочого заняв престол се мигородскій єгo син Юрій Ракочій II. Як вітцеви, так само й синови захотїло ся посїсти корону польску. Не зважаючи на се, що на тронї польскім сидїв король Ян Казимир, узнаний сусїдними державами, Юрій Ракочій II., порозумівши ся з королем шведским Каролем Ґуставом, напав на Польщу і почав провадити війну. Та війна ведена против волї народу, скінчилась для Ракочого дуже нещасливо. Опущений Шведами, мусїв, коли єго войско побито, упокоритись, Яна Казимира перепросити, заняті кріпости з Польщи віддати, кошти воєнні в сумі 200.000 зр. заплатити, а при тім стягнув на себе ще гнїв султана турецкого, котрий, виславши хана татарского з войском до Семигороду, постарав ся о те, що Ракочого скинули з престола, а на єго місце вибрано Франца Радая. Попавши в прикрі обставини, рішив ся Ракочій просити о поміч свого противника цїсаря Леопольда І. Леопольд вислав войско на Угорщину, обсадив деякі до Ракочих приналежні замки і наказав Мадярам не мішати ся в справу Ракочих та не давати єму нїякої помочи. Ракочій, не зражуючись противностями, звязав ся з воєводою Молдавским, напав з войском на Семигород і заняв трон княжій, з котрого Фр. Радай уступив. Розлючений таким поступком султан турецкій приказав Татарам палити і рабувати Семигород. Нарід приведений до крайности мордами та рабунками Татарів, просив Ракочого з слезами в очех, щоби уступив з престола, і він пристав. По короткім відпочинку став Ракочій на ново воювати о трон семигородскій, але й тепер не дописало єму щастє. Зібравши невелику армію, підступив під місто Германштадт, а щоб вибраного на єгo місце князя Барчая скинути з престола. Позаяк Барчай віднїс ся до султана турецкого о поміч, прийшло межи войском Ракочого а Турками під Клявзенбурґом до кровавої битви, де Ракочій попав ся в турецкі руки. Тяжко раненого, ледво живого спровадили Турки до Великого Варадина і він там 8 червня 1660 р. помер, проживши 40 лїт. Єго тїло від везено до Мункача і похоронено в родинних гробах з войсковими гонорами.
По смерти Юрія Ракочого II. вибрано, по усуненю грізного і зненавидженого Барчая, на княжій престол семигородскій Ивана Кеменього, позаяк син Юрія Ракочого II. Франц Ракочій І., котрому краєві стани призначили наслїдство престола, був ще за молодий.
Франц Ракочій І виховував ся в замку мункацкім під надзором вдовицї-матери Софії з роду Баторих, реліґійної, енерґічної і розумної, строгої і гордої матрони. На перекір родинній традиції Софія старала ся по смерти мужа навязати дружні відносини з двором віденьским — і се їй удалось. З сеї причини віддала она добровільно цїсареви Леопольдови І. два комітати мадярскі відступлені давнїйше Фердинандом II з правом наслїдства Юрію Ракочому І., подарувала єму два замки приналежні до єї малолїтного сина — і просила Леопольда, щоби він обсадив нїмецким войском належачі до Ракочих оборонні замки Токай, Овод, Фесе і Патак. Цїсар пристав на се радо, завіривши Софію о своїй вдячности. Гнївно дивились маґнати мадярскі на дарунки і поступок Софії та бояли ся, чи не зведе вдовиця-мати свого сина з дороги предків і не відчужить для народної справи. Софія не зважала на гніви і не зражувалась. Она хотїла, щоб єї син, опертий о приязнь з двором віденьским, заняв колись приналежний єму трон княжій. Софія, зашкарупившись в замку мункацкім, зірвала зносини зі світом, не приймала навіть близьких сусїдів в комнатах замкових, займала ся вихованєм сина, при чім старанно надзирала, щоби по-за мурами замку з нїким не зносив ся та не вмішав ся в які небезпечні заговори против Відня, бушуючі тайно в краю. Патріоти мадярскі старали ся через посередників, мимо високих мурів і зводних мостів, тайною дорогою порозуміти ся з молодим Францом Ракочим та єго для своїх заговірних плянів приєднати, — а що не удало ся намовам, то удалось любови.
Весело бавили ся маґнати мадярскі в лїтї 1666 р. в купелях тренчиньских, де их зїхалось богато. Що дня устроювано нові забави, лови, проїздки по окрестности, концерти, танцї і пири, словом Тренчин був незвичайно оживлений. Ті забави лише маскували заговір, якій маґнати тайно умовляли. До Тренчина приїхала і Софія з сином Францом Ракочим та численним двором з мункацкого замку. При забавах познакомив ся Франц Ракочій з Єленою Зріні, дочкою ґрафа Петра Зрінього, горячою мадяркою-патріоткою, всесторонно образованою та незвичайно красною панночкою. Не дивота що 21-лїтний молодець залюбив ся в 17-лїтній панночцї. Не радо дивила ся Софія на любовні зносини межи Францом і Єленою, но коли Франц рішучо висказав матери, що наміряє конечно вінчатись з Єленою, не було для Софії другого виходу, як на се супружество пристати і женихів поблагословити. Дуже гучно і виставно відбуло ся вінчанє при довших бенкетах в замку мункацкім, а гостї-маґнати мали нагоду дальше порозуміватись, як би то прогнати из замків нїмецке війско та поставити Угорщину яко самостійну независиму від Австрії державу.
Після вінчаня новоженцї проживали на переміну в Мункачи і Маковици, а Єлена не залишила защепляти свої патріотичні погляди в душу чоловіка. В рік по вінчаню, коли межи маґнатами було вже все приспособлене до повстаня, помер напрасно підчас обіду ґраф Веселіні, муж славної патріотки Марії Сечі, голова заговору, у власнім замку Мурані, отроєний стравою. На місце Веселінього вибрано головою ґрафа Петра Зрінього, а сей втягнув у заговір свого зятя Франца Ракочого, з чого Єлена тїшила ся. Софія, дізнавшись о заговорі, плакала, просила і заклинала сина, щоби відлучив ся від повстанцїв, віщувала повстаню сумний конець, та коли се не помагало, гнївалась і сердилась на сина, що своїм поступком нaражуєсь на гнїв цїсаря і втручує себе в неохибну пропасть.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 17.03.1892]
(Дальше.)
Не слухаючи представлень матери, Франц попращав загнївану матір і молоду жінку, виїхав з Мункача з численною службою до свого тестя ґр. П. Зрінього перебуваючого в укріпленім замку в Чакатурнї. В тім замку, де було повно нагромаджених воєнних приборів, збирали ся повстанцї, орґанізувались між собою і відбували воєнні наради. Ґр. Зріні, навязавши ще тайні переговори з Агафим князем Семигорода та з Турками в Царгородї, в цїли приєднаня их помочи, розпочав під своїм і Фр. Ракочого проводом в двох напрямах воєнну акцію против Австрії.
В початках щастило ся повстанцям. Франц Ракочій, на котрого поклик горнулись Мадяри під воєнні хоругви, здобув в короткім часї укріплені замки Онод і Сарос Патак, прогнавши нїмецку залогу. По сїй побідї, він приступив до облоги Токая. Запросивши підступним способом до себе на обід коменданта замку, ґр. Старенберґа з другими офіцирами, казав их по обідї увязнити, але мимо того єму не удалось посїсти замок токайскій за-для сильної оборони. Ґр. Зріні, получивши ся з шурином Франгипаном, заняв замок Мурани, коли цїсар Леопольд, дізнавшись о повстаню, вислав против Фр. Ракочого ґенерала Спорка з 10.000, а против Зрінього ґенерала Спанкава з 20.000 войска, щоби повстанє в зародї придушити. На саму чутку о вступленю сильної австрійскої армії в Угорщину, налякались повстанцї, рекрутовані з різних верств суспільности і, не зважаючи на тілько-що зложену присягу вірности під воєнними хоругвами, стали утїкати домів, про що знов другі упадали на дусї і деморалізували ся. Ґр. Зріні побачивши, що єму трудно буде оперти ся австрійскій армії, здав замок Мурани під надзір енерґічної вдови по Веселінім [Марії Сечі], цофнув ся до свого замку в Чакатурнї і вислав з-відтам до Відня свого повірника, патра Форстелля, монаха чина Августинів, до всевладного міністра Лобковича з предложенєм, що хоче ворохобню понехати, з двором віденьским примиритись та на будуще жити в згодї. Лобкович, принявши і вислухавши повірника патра, заявив тому, що єсть за приміренєм з ґрафом, але лише під осьякими условіями: 1) ґр. Зріні має вислати свого одинака сина Бальтазара яко заложника у Відень; 2) ґр. Зріні пришле через сина аркуш чистого паперу з власноручним підписом ґрафа, а на тім папери подасть єму міністер условія, під якими прийме угоду; 3) ґр. Зріні напише і вишле лист до свого зятя Фр. Ракочого, щоби сей безпроволочно зложив оружіє і піддав ся на ласку й неласку цїсаря.
Ґраф Зріні, окружений в Чакатурнї автрійским войском, не мав в своїх сумних обставинах другого виходу, як пристати на предложені єму міністром условія. По сїй причинї написав він лист по мисли міністра до ґр. Ракочого, — вислав у Відень сина Бальтазара з чистим аркушом паперу, виправивши з сином заразом свого повірника-патра, щоби той привіз єму списані міністром условія. По кількох днях повернув повірник з Відня і доручив ґрафови такі міністром на доставленім папери списані условія: Ґр. Зріні має безпроволочно передати замок Чакотурн австрійскому войску, має подати до відомости міністра имена всїх знаменитших повстанцїв з плянами повстаня і сам лично явити ся у Відни для оправданя. На такі тяжкі і понижаючі условія не міг ґраф в нїякій спосіб пристати, а позаяк трудно єму було дальше замок обороняти, то, порозумівшись з шурином, Франгіпаном, опустив в ночи тайним виходом замок і стали утїкати. Ґенерал Спанкав, дізнавши ся о утечі проводирів, вислав шпігунів на всї боки, щоб их піймати. Здобувши замок, котрий опісля войско зрабувало, Спанкав увязнив ґрафиню Анну, жену Петра Зрінього, забрав конї, повози, збрую, меблї та переховані в замку дорогоцїнности, при чім сконфіскував заразом і всї добра, приналежні до заможної родини Зрініх. Увязнену ґрафиню відставлено з кінцем липня 1670 року, не зважаючи на єї ревматичну недугу, під войсковою ескортою до Граца і тут їй визначено: кілько і якої одежи має взяти з собою. Тут уміщено єї під острим надзором в женьскім монастири Домініканок, де не вільно було виходити по-за мури монастиря. Ґрафиня Анна побирала из сконфіскованих дібр 1200 зр. річної пенсії на удержанє своє і доданої їй служби, прожила в вязници монастирскій в Градци три роки і тут умерла 1673 року.
В голодї і холодї укривались ґраф П. Зріні з Франгіпаном через три днї по полях і лїсах в великій обаві перед строгим Спанкавом, поки не дістались до замку ґрафа Франца Керого. Наколи згаданий ґраф не лиш належав до повстаня, але від довгих лїт проживав з ними в знакомстві і в дружних відносинах, то они думали, що знайдуть в замку приятеля безпечне місце, випічнуть по трудах, та зможуть в спокою порадитись, що чинити дальше. Франц Кepi, побачивши знакомих другів в своїм замку, приняв их, бачилось, дуже радо з отвертими раменами, угостив щиро і плакав разом з ними над судьбою повстаня. Маскуючи приязнь в очи, він вислав тайно в ночи післанця до Відня з повідомленєм міністра Лобковича, що головні проводирі повстаня укривають ся в єгo замку, і з запитанєм: що має з ними почати. Через сю підлу зраду хотїв Фр. Кepi приподобатись міністрови а в послїдках уйти карі, яка єму угрожала, що належав до повстаня. По кількох днях, повернув посланець з Відня з письменним приказом міністра, щоби Кepi увязнив своїх гостей і доставив під сильною сторожею до Відня. Так в одній хвилї перемінив ся друг на ворога. Коли ґраф Зріні з Франгипаном чули ся безпечними під стріхою давного товариша, найшов несподївано ранком з узброєною службою комнату своїх гостей, повязав их шнурами безборонних, всадив силою в приготовану карету і під оружною ескортою відіслав обох міністрови Любковичеви, де их зараз осібно осаджено в закратованій вязници.
Β часї, коли Спанкав здобув замок Чакатурн та слїдив по окрестности за повстанцями, надійшов ґенерал Спорк з войском під замок Мурани, котрий обороняла горяча патріотка мадярска Марія Сечі. Мимо енерґічної оборони піддав ся замок з причини зради. Спорк занявши замок, увязнив комендантку Марію Сечі з єї секретарем Надьїм (Nagy) і другими повстанцями, котрим неудалось утечи завчасу. Згаданий секретар, щоб себе ратувати, зложив в руки Спорка повірені тайні папери, де містились пляни повстаня з списами имен повстанцїв. Ті папери становили основу до увязненя деяких знаменитих маґнатів мадярских а опісля до виточеня им карного процесу о зраду держави. З тих паперів дізнано ся у Відни, що ґр. Зріні і товариші зносились тайно з князем семигородским і цїсарем турецким, щоби війском і грішми спомагали их повстанє против Австрії.
Упоравши cя з замком Мурани, Спорк полишив в замку нїмецку залогу і вирушив з войском в дальшій похід проти Франца Ракочого, котрий стояв табором під Токаєм та трудно єму було се містο здобути. Скоро Ракочій дізнав ся, що Спорк надтягає з сильною армією против всего та Зрініого з Франґіпаном увязнено, замки Чакатурн і Мурани піддались, а тайні папери знаходить ся в руках міністра, надто коли доставлено єму ще письмо з Відня, в котрім Лобкович домагав ся, щоби безпроволочно зложив оpужіє, явив ся у Відни і оправдав ся, він видячи, що все пропало, бо не опресь силї, випустив з вязницї ґенерала Старенберґа з офіцирами, розпустив повставцїв, звинувши табор під Токаєм, і став уходити в Мункач.
Єлена, проживаючи при свекрусї Софії в замку мункацкім, не мала нїякої вісти о своїм вітцю, мужу, рідни, та о повстаню, котрим горячо интересувала ся. Софія держала замок мункацкій в великій неутральности. Єго високі зелїзні брами і звідні мости були рівно не приступні для нїмeцκoгo війска і для мадярских повстанцїв. Се чинила Софія длятого, щоби не наражатись жадній з воюючих сторін. Она не приймала в замкових комнатах гостей, навіть найблизших сусїдів. Жиючи відособлено від світа, обі невісти займались читанєм і ручними роботами. Позаяк Cофія перестерігала, щоби нїхто з по-за брам замкових не приблизив ся до Єлени, ба навіть заказала невістцї о політицї розмавляти, тому сидїли невісти побіч себе по більшій части в мовчаню з противними гадками, які укривали в своїх серцях. Так монотонно минали днї по днях, коли одного разу в пізний вечер дав ся чути голос знова при входовій замковій брамі. Немало здивувались невісти, хто і в якій справі непокоїть иx домашну тишину. Наколи звін відозвав ся другій і третій раз, приказала Софія службі дізнати ся о причинї звоненя. Заким се наступило, отворились несподївано двері і у комнату увійшов мужчина в плащи. Головний виклик здивованя вирвав ся з уст невіст, бо в явившім ся в комнатї мужчинї пізнала Софія сина, а Єлена свого чоловіка Франца Ракочого. Скинувши з себе верхну одїж, приблизив ся Франц до матери, укляк перед нею, a виповівши: "Дорога мати, ратуй мене!" — став зі слезами коротко оповідати, що повстанє скінчилось нещасливо, проводирів увязнено, тайні пaпepи попали ся в руки міністрів, а єгo самого жде процес о зраду держави з сумними наслїдками, наколи мати не умилосердить ся над ним і не возьме єгo в свою опіку та не уратує. Довго Франц стояв на колїнах і благав о милосердіє, поки загнївана мати, накартавши сина за непослух, що против єї волї звїв ся з повстанцями, дала умолитись єгo і Єлени слезам і обіцяла вставитись за ним у цїсаря. І дїйстно, Софія додержала слова. Удавши ся до Відня, она упросила по більших трудах цїсаря Леопольда і всемогучого міністра Лобковича, що Франца Ракочого вимазано з лісти повстанцїв і освободжено від процесу, але під условіями, які Ракочій мусїв поперед заприсягнути що без позволеня і надзору своєї матери не видалить ся пο-за брами мункацкого замку; що не позволить і своїй жінцї Єленї нїгде з замку виїзджати, та що нїколи вже в житю не буде вдаватись в тайні революційні заговори против Αвстрії. Τі заприсяжені условія освободили Франца Ракочого від судьби, яка постигла других єгo товаришів. З огляду на випробовану льояльність Софії нїмецке війско не заняло замку мункацкого; він, як до того часу, полишив ся на дальше під головною командою Софії.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 21.03.1892]
(Дальше.)
Забрані тайні папери в замку Мурани достатчили богато матеріялу против повставцїв і на их основі виточено головнїйшим проводирам повстаня ґpaфaм Зріньому, Франгипану та Надасдому, увязненим у Відни, карний процес о зраду держави. Обвиненим дано до оборони двох найспосібнїйших адвокатів Ейлера і Стреллу, але оборона була трудна. Слїдчі акти, списані під проводом канцлера д-ра Гохера, передано до перегляду судови в Спеєрі, університетам в Ингольстаттї, Тібінґенї і Липску. По признаню провини увязнених запав засуд на утрату голови і правої руки. Ceй засуд змінив цїсар Леопольд на тілько, що подарував засудженим відрубанє правої руки. Дармо вставляла ся цїла Угорщина за помилуванєм увязнених, дармо і папа Климентій X через свого нунція віденьского. Цїсар з міністром Лобковичем не хотїли о помилуваню й чути. Они думали, що через строге укаранє проводирів відстрашать раз на все від бунтів невдоволених Мадярів та тою дорогою заведуть на Угорщинї порядок і спокій.
Дня 30 цвітня 1671 р. виконано в Biнер-Найштадт на увязнених засуд смерти. Згаданого дня о 3-тій годинї рано виведено з вязницї ґрафа Надасдого, прозваного "мадярским Крезом", з хрестиком і свічкою в руках, в супроводї монаха чина Августиньского, до обширної комнати. Посереди комнати, вистеленої чорним сукном, стояло, крісло, також чорним сукном покрите. На се крісло посаджено Надасдого. По відчитаню засуду смерти, котрий був засудженому вже поперед в вязници оголошений, завязано єму хустиною очи, упорядковано волося, розпято під шиєю одежу і при семім клику: "Исус Марія" кат стяв мечем голову одним замахом. Червона кров бризла струєю во комнатї, туловище мерця повалило ся з крісла на землю. В тій хвилї приступили три замасковані слуги до туловища, вложили єго з головою з отвертими очима в відкриту домовину і виставлено єї на мостї при вязници на вид публичний. Там стояла она до вечера, поки єї не перенесено до криптів в костелї Августинів на дочасовий переховок, а опісля переведено мощі в Угорщину і зложено их в родинних гробах.
Для ґрафів Зрінього і Франгипана, з котрими від дня засуду пробувало по трех капуцинів, щоби приспособити их на смерть, були приготовані на подвірю вязницї дві колоди, покриті чорним сукном. По відчитаню засуду позволено перед смертію обом ґрафам в присутности комісії попращатись і розмовитись, але лиш по нїмецки. Коротке та сердечне було их послїдне пращанє. Зріні виведений першій з вязницї з хрестом в руках і відданий хоч недужний катови поводив ся гордо і в послїдній хвили показав холодну кров. Сївши на вказаній колодї, прикликав свого пазя, щоб єго розібрав, упорядкував льоки і завязав хустиною очи, скропленою слезами жінки. Виповівши голосно слова: "Господи, в Твої руки віддаю душу мою!" — дожидав спокійно послїдної мінути, коли прийдесь єму розстати ся з світом. Кат, приблизившись до колоди, оглянув острий меч, піднїс в гору і поцїлив з замахом в шию так незручно, що нещастний порушившись на колодї, крикнув страшно на весь голос. Наколи і другій скоро наступившій удар не вдав ся, кат був примушений голову відрізати, щоб скоротити умираючому терпіня. Потім кат показав присутним відрубану голову. Опісля мертве тїло, з окровавленою одежою завили в чорне сукно і усунули на бік.
При мощах Зрінього відмовив ще ґвардіян Капуцинів голосно молитву, коли на се місце приведено до другої побіч стоячої колоди молодого ґрафа Франгипана. Сей ґраф був так привязаний до житя, що ще в послїдній хвили просив, аби єму кару смерти перемінити на яку будь другу тяжку кару, — але надармо. Коли сїв на колодї і розпято єму одежу по шию та завязано очи, він здер перепаску з очей і став до присутних промавляти по латинї, щоби тілько продовжити собі тим житє о кілька хвиль. Як при Зрінім, так ще більше при Франгипану не щастило ся катови. Два рази зарубав єго кат мечем глубоко. При страшних зойках нещастного лила ся кров струями по земли і аж при третім разї удалось катови упавшому на землю відрубати голову. Мертві тїла Зрінього і Франгипана покриті чорним сукном зложено в домовини і похоронено в костелї св. Михайла, де уміщено на таблици таку в латиньскім язицї уложену напись: "Ту спочивають ґр. Петро Зріні, бан Хорватії, і маркґраф Франц Франгипан, послїдний з свого роду", — они оба, позаяк слїпий провадив слїпого, упали в той гріб. Учіть ся люде з нашої судьби, що треба бути вipним Богу і королю". При реставрації згаданого костела перенесено перед кількома роками на розпорядженє міскої власти мощі покійних на загальний місцевий цвинтар і там до тепер спочивають. На місци, де ґрафів казнено, стоїть величава пивоварня, а меч від котрого они погибли, переховуєсь в музею оружя князя Естергазого в замку Форхтенштайнї.
Смерть дорогих свояків і другів, увязненє их жінок з дітьми, переслїдованє повстанцїв наповнили серця Франца і Єлени Ракочих глубоким жалем та тяжким сумом, то й не одна слеза покотилась тайком по их помарнїлих, поблїдлих лицях. Франц Ракочій почував своє покоренє і встидав ся того, що єго вимазано з листи повстанцїв, а в наслїдку освободжено від процесу, коли тимчасом єго свояки і товариші погибли з руки ката. Почавши від дня заприсягнених условій, доставлених єму до заприсягненя з Відня, проживали Франц з Єленою під чуйним надзором строгої матери в замку мункацкім мов-би у вязници, мусївши зірвати всякі зносини з людьми по-за брамами укріпленого і стереженого замку. Там в поблизькім містї Мункачи був гамір, сакви, вози гуркотали по дорозї, люде накликувались, там була свобода, — а в замку вокруг них все одна монотонність, тишина мов у гробі та зимне лице гордої матери, з яким стрічались на кождім кроцї.
В такій неволи прожив Франц Ракочій пять лїт. Єлена, хоч болїла немало, укривала свої терпіня перед мужем і старалась як могла осолоджувати єму житє. Але грижа підкопувала що-день єго здоровлє, поки не кинула єго на смертну постїль, на котрій розстав ся зі світом дня 8 липця 1676, проживши 31 лїт. Франц Ракочій І. полишив двоє дїтей: Юліяну і Франца Ракочого II. Умираючи, висказав до Єлени слова: "Не плач, що я умираю, але плач, що я жив на світї", — при тім в присутности матери поручив свої дїти ласцї цїсаря і просив, щоби став для них опікуном. Жалібно відозвались звoни з замкової звінницї, коли величаво хоронено Франца Ракочого в замкових криптах побіч предків. В тяжкім смутку минали в замку мункацкім днї молодій вдовици Єленї по смерти мужа. Она, без вітця, матери та мужа, мусїла, хоч не радо, на дальше полишитись з дїтьми при свекрусї, не вільно їй було видалятись из замку. Софія не любила Єлени від першого дня познакомленя в купелях тренчиньских. Взаїмні відносини межи невістами, хоч нїколи не були дружні, ще погіршились, як Софія стала підозрівати Єлену, що то єї впливам і підмовам удало ся Франца, мимо протесту матери, втягнути до повстаня, котре нещасливо скінчилось та приспособило синови передчасний гріб. Жиючи зо свекрухою під одною кришею, в частих суперечках з нею за-для відмінних політичних поглядів прожила Єлена при Софії не одну гірку хвилю і не мало пролила cлїз тайком в комнатах замку. Єдиною потїхою для неї були дїти, котрі дуже любила і старанно виховувала, защіпляючи горячій патріотизм в молоді серця.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 22.03.1892]
(Дальше.)
Рік минув по смерти Франца Ракочого, як дійшла до замку мункацкого чутка, що в Угорщинї орґанізує ся нове повстанє против Австрії. Софія приняла сю чутку до відомости невдоволена, нахмурена, Єлена-ж радістно, з усміхом на устах.
І дїйстно, чутка не була безосновна, бо 1677 року стало орґанізуватись повстанє під проводом ґрафа Николая Веселінього. Знесенє конституції з памятником по придушенім повстаню Зрінього, заведенє абсолютної управи під ґубернатором Нїмцем — все те дало Мадярам похіп до нової ворохобнї, і невдоволені почали громадитись під воєнними хоругвами. Але повстанцї не стояли тепер самотно. Они звязали ся з королем француским Людвиком XIV. і з Михайлом Апафим, князем Семигороду, а ті обіцяли повстанцям поміч войском і грішми. За францускі гроші звербовано в Польщи віддїл охітничій, зложений з 6000 Поляків та Татарів, і він, перейшовши Карпати, злучив ся з повстанцями і розпочалась воєнна акція на кількох місцях. Незабавом появилась повстанцї під мурами мункацкого замку. Відозвались гарматні вистріли, взиваючі Софію, щоби она добровільно передала замок в руки повстанцїв. На се відповіла Софія при вистрілах из замкових батерій, що скорше дасть ся погребати з залогою під руїнами замку, анїж єго віддасть повстанцям. Від сеї хвилї розпочалась завзята боротьба о посїданє згаданого природою і штукою сильно укріпленого замку, як о важну стратеґічну позицію. Софія вела сама оборону замку: видавала залозї розкази, дозорувала на валах розставлену сторожу, уставляла канони, додавала войску духа, а часто випадала в ночи из замку на повстанцїв, забирала в полон і вязнила в замку.
Немало гнївало се повстанцїв, що трудно им було Софію побідити та замок зaняти, длятого зібравшись в більшім числї, стали замок тїснїйше облягати, назираючи старанно, щоби поживи і амуніція не доставлювано в замок. Єлена, хоч сприяла в душі повстаню, не могла повстанцям в нїчім допомогти, а з огляду на гнїв льояльної свекрухи укривалась навіть з молитвами, які з дїтьми слала до неба за повстанцїв. Вижидаючи з дня на день, якій оборот возьме борба, Єлена, сидячи в глубокій задумі при вікнї в комнатї підпершись рукою, або стоячи на високій баштї і вдивлюючись слезавим оком на далекій від замку табор повстанцїв, анї догадувалась, що там з табору вдивляв ся також в замок молодий провідник повстанцїв та думав думку, як-би замок заняти та в наслїдку освободити знану єму з патріотизму нещастну Єлену, що проживала в замковій неволи під надзором гордої і строгої свекрухи. Там провідником був Емерок Текелі.
Отець Емерика, Стефан, маґнат і патріот мадярскій, належав до повстаня Зрінього і погиб про оборонї родинного замку. Коли замок, занятий нїмецким войском, горів, удало ся двом приятелям убитого вітця урятувати молоденького Емерика, між тим, як єго матїр з другими дїтьми забрано опісля в полон і вивезено до Відня. Ті два відважні приятелї приодягли Емерика в дївочу одежу, випровадили посеред рабунку замку і воєнного гамору яко дївчину за брами спаленого замку і привезено до Семигорода і там він у родини під оком спосібних учителїв виховував ся. Яко 19-лїтний молодець присяг Емерик на книгу Матїя Корвина, що цїле своє житє посвятить добру свого народу. Апафі, князь семигородскій, звернув свою увагу на Емерика і не зважаючи на єго молоді лїта, віддав єму провід над войском, яке вислав до Угорщини для помочи повстанцям. Коли Емерик Текелі вступив в Угорщину, обібрано єго головним начальником війсковим і він видав відозву, взиваючу всїх маґнатів до оборони прав народних, загрожуючи заразом кождому смертію, хто би старав ся ухилитись від того обовязку. Та грозьба була злишна, бо всї Мадяри горнулись під єго воєнну хоругов, отже в короткім часї зібрав армію з 20.000 людей.
В початках дуже щастило ся Текельому. Побідивши в кількох місцевостях нїмецке войско заняв північну Угорщину, загрозив Пресбурґови і став здобувати замок мункацкій. Побивши залогу замкову, предложив Софії услівє мира, що відступить від облоги замку, наколи Софія згодить ся на те, щоби він міг посїсти руку Єлени, о яку наміряє старатись. Софія, пересвідчена, що замок за-для браку поживи і амуніції не дасть ся дальше обороняти і напослїдок з неславою мусить капітулювати, пристала радо на предложене услівє і повідомила о тім Єлену. Ся несподївана вість сильно вразила Єлену. Она сказала Софії, що не може рішитись на той крок, доки поперед не побачить ся та не розмовить ся з Текелім, і то без свідків, лише в присутности своїх дїтей. Софія не спротивилась тому.
На чистім поли, в означенім дни і годинї, зійшлись Єлена з дїтьми і Текелі за брамами замку. Обоє молоді, з рівним санґвінічним темпераментом та горячим патріотизмом, бачились по раз першій в житю і розмовились. О чім розмавляли, се полишилось у них тайною. Єлена повернувши в замок, заявила Софії, що она рішила віддати ся Текельому, наколи тілько цїсар на се призволить. Текелі, в надїї посїсти руку Єлени, звинув табор, відступив від дальшої облоги мункацкого замку і відійшов з войском в Семигород. Цїсар Леопольд, котрому навкучилась безнастанна борба з невдоволеними Мадярами, навязав договори о примиренє з Текелім і не лише позволив єму вінчатись з Єленою, але віддав Текельому яко вітчимови і співопікунови малолїтних дїтей по Францу Ракочім, всї их добра з замками Онод, Патак, Токай і Сатмар, з котрих відкликав нїмецке войско.
Так відчинились і зелїзні брами замку мункацкого перед Текелім, здобуті не гарматами, але любовію. Дня 19 мая 1682 р. відбулось в згаданім замку вінчанє Ємерика з вдовою по Ракочім, Єленою, а єї лице росили по довших лїтах неволї і смутку тихі слези щастя.
Лиш кілька місяцїв проживали новоженцї після вінчаня в спокою і щастю в замку мункацкім, бо на ново почалась війна межи Мадярами а Австрією, длятого Текелі був примушений опустити Мункач і розстати ся з Єленою.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 23.03.1892]
(Дальше.)
Маґнати мадярскі, порозумівши ся з Текелим, хотїли подїлити цїлу Угорщину на віддїльні княжества і віддати их під опіку Турції — і се була причина до війни. Мадяри думали, що их плян удасть ся тим більше, що цїсар Леопольд примушений був вислати головну войскову силу против Франції. В виду грозячої небезпечности вислав Лєопольд ґрафа Камрару до Царгорода, щоби заключив договір з Турками та відвернув грозячу війну. Але до договору не прийшло, бо Турція ставляла тяжкі услівя, на які Австрія не могла пристати. Турція домагала ся, щоби Австрія збурила граничні кріпости, віддала їй землю, межи Вагою і Тисею, платила гарач, поставила Емерика Текелього королем горішної Угорщини та ще в додатку відступила єму важні стратеґічні місцевости Коморно, Рабу, Мурани, Тренчин і Нітру. В часї, коли ґpaф Камрара тратив час на переговорах з міністрами, не могучи дійти до послуху у султана, Текелій, порозумівши ся в Будинї з везиром Кара-Мустафою і заключивши договір з Турками, став воювати против Австрії. Прогнавши нїмецке войско з міст Пряшова і Кошиць, появив ся, злучившись з Турками, під сильно укріпленим замком Филек, котрого боронив австрійскій ґенерал ґраф Когарі. Мимо сильної оборони мусїв замок піддатись, по рабунку спалено єго і з красної єго будови і полишилось лиш румовище. Взятого в полон ґрафа Когарого казав Текелі під сторожею відставити до Мункача і замкнути в підземній вязници.
Вість про збуренє замку Фалек, пійманє ґрафа Когарого та побіду австрійского войска, принесену висланим курієром від Текелього в замок мункацкій, приняла Єлена дуже утїшно, але льояльній Софії она прискорила гріб. Софія не могла переболїти і пережити того, що віроломний Текелї, получивши ся з нехристами, став воювати против христіяньского цїсаря Леопольда, котрий за посередництвом Софії не лиш позволив на вінчанє Текелього з Єленою, але віддав єму добровільно всї до родини Ракочих приналежні замки і села. Софія, дізнавшись дальше, що султан Магомед IV наміряє поставити Текелього королем угорским, прикликала Єлену до своєї смертної постелї і тут, висказавши їй велике невдоволенє та предсказавши Текельому, їй і єї дїтям, послїдним потомкам Ракочих, сумний конець, гнївно розстала ся з ними при відходї до вічности.
І дїйстно, незадовго по смерти Софії, і по пишнім єї в мункацкій замковій каплици похоронї, відбуло ся величаве торжество при війсковій парадї в турецкім таборі в Ессеку, де в присутности Єлени, старшини турецкої і численно зібраних маґнатів мадярских доручено Текельому дарунок султаньскій — дорогоцїнну шаблю з вишиваним золотом кафтаном, при чім при вистрілах гарматних окликано єго королем угорским. Але Текелї не приняв титулу короля, лиш титул князя та ґубернатора Угорщини. По відбувшім ся торжестві повернув Текелі з Єленою до Мункача. Хоч він дуже любив свою жену і повірницю в добрій та лихій доли, то не міг тої любови перенести на єї дїти, особливо на пасерба молоденького Франца Ракочого. Текелі знав о тім добре, що наколи Франц виросте і стане повнолїтним, то Текелі мусить уступати не лише з красного замку мункацкого, де прожив не одну щасливу хвилю, але мусить віддати єму і всї другі місцевости приналежні до Ракочих, котрими завідував за час єго малолїтности. З тої причини зродилась в серци Текелього зависть і ненависть, і він став обходити ся з молоденьким пасербом остро, ба навіть нелюдяно. Не зважаючи на молоді лїта Франца, Текелі наражував єго на велику небезпечність при кінних їздах, польованях, войскових походах і т. д., — все вказувало на те, мов-би він хотїв позбутись пасерба з сего світа. Коли по довших утяжливих маршах розложилось войско табором в поли, Текельому же приспособлено догідний намет та доставлювано здорову поживу, молоденькій Франц Ракочій мов-би належав до служби Текелього, мусїв стояти на зимнї і слотї, спати на земли під голим небом, та голод зносити. Єлена не знала о тім, бо як Франц не жалував ся перед матерію, так заказав він і свому прибочному слузї Кеуркочому повідомляти матір о поступках вітчима. Текелі посунув ненависть до свого пасерба до того степеня, що хотїв єго навіть отруїти, але вірний слуга Ракочих Кеуркочи, назираючи старанно за Францом, спас єго від тої великої небезпечности, а заразом пoвiдомив Єлену і она від сеї хвилї берегла сина не спускаючи єго з очей. Провидїнє Боже не дало Францови загинути. Загартований від молодих лїт в тяжкій школї житя, виріс він на здорового і красного молодця.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 31.03.1892]
(Дальше.)
Не довгій час після торжества Ессецкого проживав Текелі при Єленї в спокою в зaмку мункацкім.
Настав 1683 рік. Текелі, зібравши 60.000 війска, опустив Мункач, а получивши ся з Турками, вирушив на Відень. В виду великої небезпечности навязав цїсар Леопольд договір в елєкторами баварским, саским та з королем польским Иваном III. Собіским. Зєдиненим христіяньским войскам удало ся 12 вересня 1683 року побідити Турків, а в наслїдках освободити Відень від турецкої осади. З причини, що везир Кара-Мустафа звалював цїлу провину неудачи під Віднем на Текелього, мусїв Текелі удатись до Царгорода оправдатись з клевети у султана, — і дїйстно оправдав ся. Повернувши від султана, воював Текелі дальше против Австрії без додатного успіху; єго стало опускати воєнне щастє. Оклеветано єго перед султаном в-друге, що порозуміває ся тайно з Леопольдом против Турції. На підставі тої безосновної клевети увязнив Текелього паша будиньскій, відослав увязненого до Царгорода, а там єго замкнено. Цїлий рік пересидїв Текелі без протоколярного слїдства в тяжкій турецкій вязници, далеко від Мункача, в чужинї, але той рік був дуже нещасливий і для Турків. Того року втратили Турки дуже важну стратеґічну позицію Будин, котре то місто посїдали 145 лїт.
Утрата Будина та увязненє Текелього мали ті сумні наслїдки для Турків, що мадярскі війска, позбавлені головного начальника, стали недовіряти Туркам, відлучуватись від них та переходити під хоругви австрійского фельмаршала Карафи, котрому опісля почали піддаватись і міста. Турки пізнали свою похибку і старались направити єї, але було за пізно. Випустивши Текелього з гонорами з вязницї, віддали єму назад головне начальство над войском, але Текелі не був уже в силї нїчого зробити, бо часть єго армії піддалась Австрії, а друга розбіглась. За войском і містами почали піддаватись Австрії і укріплені замки, — один лиш замок мункацкій, мов непорушена тверда скала, що опираєсь розгуканим филям та орканам, опирав ся Австрії.
Комендантом замку мункацкого була звістна з енерґії та патріотизму Єлена, жена Текелього. Щоби заняти замок, надтягнув під Мункач фельмаршал Карафа з войском і гарматами. На візванє фельдмаршала, щоби замок піддав ся, відповіла Єлена вистрілами з валів замкових. Карафа, порозумівши по кілька невдалих штурмах, що трудно єму буде замок заняти, осадив усї поблизькі місцевости вийском, аби поживи та амуніції не впущено до замку. Єлена не лякалась того, бо замок був запровіянтований на час довшій. Пять місяцїв стояв Карафа в таборі під замком, вистріляв не мало пороху, а не поступив на крок на перед. Приведений до крайности, що годї єму побідити невісту, котра затемнює єго воєнну славу, заприсяг їй в душі месть. А Карафи було чого лякатись! Сей строгій, нелюдяний фельдмаршал, котрого котрого дикість наповняла цїлу Угорщину перестрахом, виправив 1687 р. на маґнатах Мадярах, що брали участь в революції Текелього, страшну різню в Пряшеві, звану в исторії "macellum Eperiesiense". На місци тої різнї стоїть до тепер в Пряшеві побіч лютераньского [давнїйше єзуїтского] костела камінний памятник, від котрого відвертають ся люде. Карафа завізвав Єлену по раз другій, щоби піддалась, але надаремно. Она тим енерґічнїйше обороняла замок, коли дізналась, що Текелього випущено з вязницї царгородскої, a й запровіянтований мала замок ще на пять місяцїв. Она тїшила себе, що в тім часї надїйде Текелі з войском під замок мункацкій та освободить єї від сусїдства неприязного Карафи. І хто знає, чи Текелі, ставши орґанізувати нову армію, не був би старав ся прийти Єленї в поміч, наколи б підла зрада не була приспішила капітуляції замку.
Радич, капітан залоги замкової, і Абсалон, повірник Єлени, з боязни предложили пo-зa єї плечима Карафі условія, що они постарають ся наклонити Єлену до капітуляції, скоро буде им дарована провина участи в революції Текелього. Карафа пристав дуже радо на предложені условія зрадників і почав з ними тайно порозуміватись. Коли Радич деморалізував залогу замкову, представляючи їй, які кари ожидають від старого Карафи кождого, хто не зложить оружія, Абсалом знов марнував в нечуваний спосіб поживу переховану під єго зарядом в замкових маґазинах, а амуніцію закопував у землю. Мов грім з чистого неба поразила Єлену несподївана страшна вість, коли єї з уданим смутком Радич з Абсалоном повідомили, що за-для браку поживи і амуніції вже деморалізована замкова залога не буде в силї над три днї держатись відпорно. Трудно висказати, в яких великих моральних страстях прожила Єлена ті три днї в замку мункацкім. Через ті три днї стояла она з сином Францом на найвисшій вежи замковій, вдивлюючись слезними очима в даль, чи не надходить яка поміч від Текелього, — але надаремно. Як далеко досягла єї льорнета, білїли долини і горбки покриті снїгом, лиш ту й там по-за табором Карафи проходили пікети войскові, грузнучи в високім снїгу.
Третього дня вечером, по цїлоденній горячій молитві переплїтаній плачем, по третім завізваню Карафи до піддачи, Єлена, утративши всяку надїю на поміч людску, зійшла з вежі, а прикликавши свої дїти Юлію і Франца до просторої комнати в північній баштї замковій, так до них промовила: "Присягаю перед Богом, мої найдорожші дїти, що я все зробила, аби спaсти сей замок, ваше родиме гнїздочко. Aлe Богy сподобалось инакше, тож піддаю ся судьбі. Присягни менї, мій Франце, що маєток та цїле своє житє посвятиш для добра народу, не забудеш нїколи в житю на теперішну хвилю, a коли по лїтах постараєш ся здобути сей замок, то війдеш в сю комнату, станеш на тім самім місци, де стоїмо тепер, і вискажеш слова: Моя мати! Я пімстив тебе! Я вже не буду тогдї жити, але мій дух буде тут гостити, почує твій голос і поблагословить тебе!" — "Присягаю, дорога нещастна мати!" відповів Франц. По тих словах уклякла Єлена з дїтьми на помостї, стала молитись в глубокій покорі — і молилась довго. В комнатї панувала мов гробова тишина, часами переривана куряницею снїжною, що потрясала вікнами високої башти.
Вставши від молитви Єлена поблагословила і уцїлувала свої дїти, а взявши их за руки і висказавши слова: "Xодїть, підпишемо на себе засуд смерти!" — зійшла з башти на долину і тут приказала Радичеви повідомити Карафу, що она рішилась підписати услівя капітуляції замку. Предложені Єленї услівя забезпечували їй повну особисту свободу з движимим приналежним їй маєтком, котрий позволено їй з собою забрати з замку. Маєток приналежний до єї мужа Текелього мала Єлена передати в руки Карафи, а заразом віддати свої дїти під опіку цїсаря — на основі полишеного тестаменту покійного их вітця Франца Ракочого І. За блїдим лицем, з слезним оком, дрожачою рукою підписала Єлена услівя капітуляції мункацкого замку, а наколи се сталось, глубокій жаль стиснув єї серце, она охнула, омлїла і безпритомна упала на землю. В комнатї настала замішанина, дїти плакали, прикликаний прибочний лїкар очутив зімлїлу.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 01.04.1892]
(Дальше.)
Дня 16 сїчня 1688 року отворились тяжкі зелїзні замкові брами. Фельдмаршал Карафа увійшов в замок мункацкій і обсадив єго нїмецким войском. З маєтків Текелього, котрі гадав Карафа застати і забрати з замку, не було й слїду. Знайдено лиш ордери Текелього, єго дорогоцїнну шаблю з турецким кафтаном, — і се відослано до Відня. Уоруженє войска, оборона замку, потрібна пожива і амуніція для замкової залоги — вичерпали навіть Єленині матеріяльні средства до того степеня, що на рахунок цїсаря Леопольда постарано cя о повіз і кошти подорожи оплачено, щоби Єлена з дїтьми могла дістатись до Відня.
Другого дня по підписаню условій капітуляції, 16 сїчня, попращалась Єлена з дорогим єї серцю замком мункацким, котрого по лихій доли не мала вже нїколи більше оглядати, і виїхала з дїтьми в далеку чужину.
По довшій, утяжливій зимовій подорожи приїхала Єлена під прибраним именем з дїтьми до Відня. На даний знак адютанта Карафи, приданого Єленї нїби то для єї оборони в подорожи, затримав ся повіз перед високою брамою муром окруженого женьского монастиря Уршулянок. Адютант повідомив при поклонї Єлену, щоби висїла з повозу з дїтьми та заняла призначені їй комнати на мешканє в монастирі Уршулянок, поки цїсар розпорядить що на дальше. Єлена, покликуючись на запоручену ѣй особисту свободу, не хотїла з повозу висїсти, але коли адютант загрозив силою, піддалась тяжкій судьбі. З укритим гнївом і жалем увійшла героїня Мункача у вказані комнати, де все було приспособлено на єї приєм. Прочуваючи, що скорше чи пізнїйше постарають ся розлучити єї з дїтьми, стала она давати им пepecтороги і науки на дальше житє.
Незадовго отворились двері і в комнатї явив ся старшій віком кардинал Колонич, окружений кількома монахинями. Поклонившись і представившись Єленї, заявив на вступі, що з припорученя цїсаря він має обняти опікунство над дїтьми Єлени та представити их цїсареви. Навязалась довша розмова межи кардиналом і Єленою. Мимо протесту Єлени, що не хто другій, лиш она, яко мати, має в першім рядї опікувати ся своїми дїтьми, забрав кардинал Юлію і Франца з собою, полишивши матїр саму в комнатї. При пращаню з дїтьми, она відвернулась до стїни, щоб они не бачили при відходї єї слїз, а опісля стала голосно нарікати і плакати. Плакала довго. Кардинал Колонич, умістивши дїти Єлени побіч себе в повозї, відїхав дальше. Дїти немало налякались, коли постерегли, що кардинал, замість представити их цїсареви, розлучив их з собою, впровадивши Юлію в женьскій а Франца в мужескій монастир. Кардинал давши игумени тайне поученє, щоб она старала ся впливати на Юлію і приспособляти єї на будучу монахиню, комнату Франца заосмотрив в книжки і забавки для розвеселеня єго і попращав ся з ними. Франц, розглянувши ся по відїздї кардинала по комнатї і побачивши закратовані вікна, порозумів від разу, що єго увязнено по розлученю з матерію і сестрою. З великого жалю не приймав він через три днї подаваного харчу, заявивши прилюдно, що не прийме єго так довго, хоч-би мав умерти, поки не освободять єго з вязницї та не дозволять бачитись з матерію. З огляду на таку незвичайну постійність Франца, кардинал рішив ся спровадити хлопця до матери, побоюючись, щоб ослаблений голодом Франц не умер, а опісля щоб не розказувано в світї, що кардинал достойник церковний та опікун, заморив повіреного єму цїсарем вихованка молодого князя Франца Ракочого.
В глубокім смутку прожила Єлена розлучена з дїтьми, не знаючи, що з ними стало ся, три днї в монотонних монастирских мурах. Третього дня рано явив ся у Єлени кардинал з Францом. Єлена, повідомлена кардиналом, що зайшло з харчем у Франца, наказала єму їсти, і син без найменшого опору приняв подану єму поживу з напоєм из рук матери. Жаль стиснув серце Єлени, коли в розговорі з кардиналом дізналась, що порішено Франца вислати в Прагу в колєґію єзуїтску для дальшого єго образованя. Розсудна Єлена порозуміла від разу тайні наміри кардинала і зробила єму острий докір, що він, яко опікун, стремить до того, щоби Юлію зробити монахинею, Франца монахом, а єї саму похоронити в монастирі Уршулянок. "Ви хотїли би — казала дальше Єлена, — щоби рід Ракочих вимер в монастирях, як вимер рід Зріних на шафотах з руки ката!" Позаяк Франц мав скоро відїздити до Праги, Єлена просила кардинала, щоби могла без свідка попращати ся з сином. Кардинал, хоч не радо, пристав остаточно на се. Тяжке, дуже тяжке було пращанє межи матерію і сином. О чім они розмавляли, Богу лиш звістно. А розмавляли і пращались слїзно по послїдний раз, не передвиджуючи, що тяжка судьба не дозволить им більше зійтись та бачитись.
Вість о увязненю голосної патріотки мадярскої, княгинї Єлени, з єї красною дочкою Юлією та осадженє их в окремих женьских монастирях розійшла ся скоро по Відни і найвисша нїмецка аристократія стала відвідувати их в монастирях і виказувати им своє сочувство. Ті відвідини були якби протестом, що й нїмецка шляхта не похваляє шафотів та пряшівскої різнї, виправленої строгим Карафою на Мадярах. Цїсар Леопольд дізнавшись о відвідуваню увязнених, котре відбувало ся все в присутности монахинї, не спротивляв ся тому, а наказав лише, щоби нїколи не говорено о політичних справах. Мимо даної невістам свободи зносити ся з людьми з-за монастирских мурів в призначеній годинї в гостинних комнатах, кардинал наставав то лично то через монахинї на Юлію, щоб она таки приймила монашій габіт. Юлія приймала се від монахинь а навіть від кардинала кпинами. За те карано єї постами, довгими молитвами та спанєм без постелї на земли. Юлія зносила кари терпеливо, повинувалась у всїм монахиням, лиш о монашестві, яке їй предкладано і вихвалювано, не хотїла й слухати.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 11.04.1892]
(Дальше.)
Молодий Франц, проживаючій від чотирох лїт в єзуїтскій колєґії в Празї, не знав о вінчаню своєї сестри з Аспормонтом, о відїздї матери до Семигороду, бо єму не вільно було писати анї відбирати листів, а при тім назирано старанно, щоби нїяка вість о родинї Ракочих та о полїтицї не доходила до него. Як на Юлію наставали монахинї, так само наставали на Франца езуїти, щоби приняв чин монашій. Кардинал Колонич, часто відвідуючи свого вихованка в Празї, представляв єму в перспективі високі церковні достоїньства, жезл з инфулою а навіть кардинальскій капелюх, наколи виречесь грішного світа і станесь монахом, але Франц висказав кардиналови і єзуїтам рішучо, що не чув в собі званя до монашого житя, то й не може стати монахом. Хоч рішучість Франца не подобалась опікунови і єзуїтам, але трудна була рада.
В часї перебуваня Франца в Празї добрами Ракочих завідувач кардинал. Коли раз відїхав на Угорщину за-для люстрації дібр свого вихованка, Аспермонт постарав ся через міністра Стратмана у цїсаря о те, що Францови дозволено опустити єзуїтску колєґію в Празї і переселитись до Відня. Радістно з отвертими раменами та слїзми, повитала Юлія брата в своїх комнатах, не бачивши ся з ним так довго. Франц, зєднавши собі велику прихильність на цїсарскім дворі, постарав ся в часї свого чотиролїтного проживаня у Відни у цїсаря Леопольда о грамоту повнолїтну. По салї сеї грамоти, надаючої Францови повну личну свободу, віддано єму заразом всї єго добра на Угорщинї і освободжено раз на все від опіки кардинала Колонича.
Ставши повнолїтним, захотїв Франц Ракочій побачити дальшій світ. Постаравшись у цїсаря о відпустку, попращав ся в двором і знакомими та виїхав з Відня за границю. По довшій подорожи приїхав він до Кольонії і там, задержавшись довше, познакомив ся з 18-лїтною Амалією, дочкою ляндґрафа Кароля Гессеньского, а оженив ся з нею 1698 року.
Після вінчаня повернув до Відня, щоби представити жену родинї та в дворі. Двір віденьскій приняв вість о вінчаню Франца дуже нерадо, а се з причини, що Франц не просив передше о позволенє цїсарске. Сей крок почитано єму не лиш за обиду цїсаря, але навіть ношено ся з гадкою уневажнити єго супружество. Франц Ракочій надармо покликував ся на цїсарску грамоту, надавшу єму повнолїтність та личну свободу. Хто знає, як була би скінчилась та справа, наколи-б сам ляндґраф не явив ся лично у Відни та не відвернув хмари зависшої над головами новоженцїв, і так вкінци признано заключене супружество за важне. Від тої хвилї почато недовіряти Францови, окружено єго шпігунами, котрі слїдили єго слова й поступки та тайною дорогою доносила міністерству. Франц, невдоволений зимним принятєм, якого дізнав у дворі, виїхав скоро з Відня на Угорщину а замешкав з женою не в замку мункацкім, бо сей був занятий нїмецким войском, але в Шарош-Патаку.
Маґнати мадярскі довідавшись, що князь Франц Ракочій, потомок славного роду та син неустрашеної героїнї мункацкої, явив ся в своїх добрах, почали до него зїзджатись і скоро оживив ся замок шарош-патацкій співами, танцями, їздами, стрілянями та другими забавами, — при чім не полишено й політики на боцї, позаяк невдоволені Мадяри стали на ново потайно бунтуватись.
Ще в часї проживаня Франца Ракочого у Відни дав єму до пізнаня францускій амбасадор Віхляр, що король Людвик XIV радо удїлить помочи Ракочому та Мадярам против Австрієї, наколи покаже ся потреба. Осторожний Ракочій, принявши до відомости се заявленє, не навязував з амбасадором нїяких дальших переговорів. Осївши-ж на Угорщинї та порадивши ся з другими маґнатами мадярскими в тій справі, рішив ся він вислати свого друга до Франції з письменним запитанєм у короля: чи може Угорщина на випадок повстаня числити на поміч Франції. Тим другом був Лонґеваль, австрійскій капітан при ґарнізонї в Пряшеві, що жив від давна на дружній стопі з родиною Ракочих. Постаравшись о довшу відпустку під плащиком важних справ родинних, капітан приняв на себе тайну місію, присягнувши Ракочому, що тайни не зрадить, а в випадку небезпечности спалить повірене єму письмо.
Між тим друг-зрадник, проживаючій з-давна в дуже злих матеріяльних обставинах, обдумав в дорозї, що повірений єму лист може полїпшити єго матеріяльний бит та ще піднести єго на щабель висших достоїньств. По сїй причинї — замість удатись до Парижа, він вступив до міністра Еттінґена у Відни і відкрив єму тайні пляни Ракочого. Міністер, відкопіювавши лист Ракочого, відкопіював так само і відповідь короля, яку капітан в поворотї з Парижа одвітно до умови вложив в єго руки.
Сердечно і радістно повитав Ракочій в своїм замку друга-капітана по поворотї з Франції з королївским письмом, не знаючи о тім, що друг повірник перемінив ся в зрадника. В короткому часї вислав Ракочій другій раз капітана з тайними письмами до Франції. Капітан вступив знов до міністра у Відни, і тут по відчитаню листів увязнено, нїби то случайно, капітана в Лінцу, і відобрано у него письма компромітуючі Ракочого.
Франц Ракочій забавляв ся весело з товаришами-маґнатами в своїм замку, не знаючи о зрадї, — коли одного дна вечором явив ся в замку курієр з Відня з листом від Юлії. В листї повідомляла сестра брата, щоби чим скорше утїкав из замку, бо ґенерал Солярі дістав приказ увязнити єго на підставі зради повірника-капітана, котрий передав в руки міністра тайні письма. Ракочій не вірив словам сестри, але незадовго пересвідчив ся о правдї. Третього дня, 29 мая 1701 р., дїйстно явив ся ґенерал Солярі з войском в Шарош-Патаку, осадив замок, увязнив Ракочого і висказав єму, що при найменшім опорі має порученє на місци єго застрілити. Ракочій не опирав ся силї, попращав ся з недужою женою та відїхав з ґенералом під войсковим конвоєм до Пряшева, де й осаджено єго в вязници. Опісля повязнено і других маґнатів мадярских, котрим не удалось завчасу утечи.
Два місяцї пересидїв князь Франц Ракочій без слїдства у вязници пряшівскій а потім вивезено єго до вязницї в Найштадтї і осаджено в тій самій сумній комнатї, де сидїв перед 24 роками єго прадїд Петро Зріні, заким не передано єго в руки катови. Знов два місяцї сидїв Ракочій в тій тяжкій вязници мов у гробі без слїдства, не маючи нїяких зносин зі світом, нїякої вісти о родинї. Наконець допро сив ся у цїсаря ласки, що заряджено карне слїдство.
В часї слїдчої пересправи дізнав ся Ракочій з немалим смутком, що єго друг і повірник капітан Лонґеваль став ся дїйстно не лише зрадником та причиною єго тяжкої вязницї, але ще за-для єго навіть безосновних доносів увязнено богато маґнатів мадярских невинно. Супротив відкопіованих та оріґінальних листів сталась оборона Ракочого тим труднїйша, коли в міністерстві віденьскім порішено зробити Ракочого нешкідним раз на все, щоби мати на Угорщинї спокій. За-для грозячої Ракочому небезпечности, щоби, як єго предки, не пострадав на шафотї житя від ката, вставляла ся за ним у цїсаря і у міністрів родина з численними князями нїмецкими, але надармо. Що не осягли горячі заходи і труди родини та князїв, се осягла любов.
Після увязненя Франца Ракочого в замку шарош-патацкім увязнено і єго жену Амалію, вивезено єї до Відня і уміщено в тій самій комнатї в женьскім монастири Уршулянок, де мешкала через довшій час Юлія, сестра Ракочого. Скоро отець Амалії дізнав ся о єї увязненю, поспішив скоро до Відня і постарав ся у цїсаря, що Амалію випущено з вязницї під тим услівєм, єсли отець забере єї з собою. Третього дня по відїздї з Відня, Амалія встала підчас нічлїгу тихонько, зібрала ся, полишила спячому вітцеви лист, а казавши запрягти конї сїла в повіз і поїхала до Найштадта, де єї муж сидїв у вязници. Винаймивши собі на передмістю маленьку комнатку, Амалія дізналась, що єї увязненого мужа пильнує капітан драґонів Лєман, по народности Прусак. Познайомивши ся з добродушним капітаном она постаралась о те, що капітан позваляв їй ночима бачити ся з мужем. Але Амалія не вдоволялась бачивами; она хотїла освободити мужа з вязницї. За умовлену грошеву уплату 30.000 зол., обовязав ся капітан бути помічним Амалії, котра по цїлих днях і ночах горячо молилась о щасливу удачу.
Після обдуманого пляну удалось в ночи 1-го падолиста 1701 р. перебраному за драґона Ракочому опустити тяжку вязницю та дістатись по-за високі єї мури. При домі Амалія сидїв на кони причаєний до стїни ґраф Берзевичій, великій друг Ракочих, тримаючи по-при собі другого осїдланого коня. Ніч була темна, студена і слотна. В комнатї Амалії не світилось світло, щоб не зранитись. Она стояла побіч Берзевичого в великій обаві, мов мертва, з напряженим слухом, вдивляючись в темноту нічну. Сильний вітер сїк в лице Франца одїтого в драґоньску одежу, коли поспішним кроком наближав ся до дому Амалії. Не було часу вступити в комнату, не було часу стиснути долоню вірній, готовій до пожертвованя женї. Франц, скинувши з себе войскову одежу і перебравшись в одній хвили в другу, сїв скорше на коня і шепнувши: "Будь здорова, дорога Амаліє!" — пігнав з Берзевичим поспішно на конях в темряві за місто. Амалія, повернувши в комнату, впала на колїна і сердечно дякувала Богу за удалий ратунок мужа.
Франц Ракочій уйшов щасливо з вязницї, але острі кари постигли тих, котрі єму допомогли до свободи. Заким Ракочій опустив вязницю, перепиловано зелїзні в комнатї крати, привязано до них шнурову драбину, — буцїм тою то дорогою він дістав ся на волю. Але тому не дано віри. В зарадженім слїдстві потягнено до одвічальности в першім рядї капітана Лємана. Капітан звиняв ся, як міг, але коли єго взято на тортури, визнав цїлу правду, хоч не зрадив участь Амалії. Після запавшого на Лємана карного засуду відрубано єму праву руку, потім голову, а почвертоване єго тїло поміщено на чотирох шибеницях. Полишеній родинї капітана виплачено приобіцяну грошеву суму.
(Конець буде.)
[Дѣло, 16.04.1892]
(Конець.)
По утечи мужа Амалія хотїла дістатись до вітця, бо дальше проживанє в Найштадтї не мало для неї цїли. Та по дорозї в містї Раабі схватила єї поліція, доставила до Відня, і тут єї на-ново увязнено в монастири Уршулянок з таким заостренєм, що їй не вільно було з нїким бачитись та розмовитись.
За утїкшим Францом Ракочим розіслано листи, призначивши 1000 зр. нагороди тому, хто би єго живого доставив судови, а 6000 за голову. Заразом переведено заочний против Ракочого процес. Вирок запав такій, що Ракочого засуджено яко головного бунтівника за зраду держави на смерть від руки ката, а при тім сконфісковано всї єгo добра на Угорщинї. Сей засуд не постиг Ракочого. Єму бо — мимо численних шпігунів, що розбігли ся за ним на всї боки, — удало ся дістатись при великій небезпечности і по більших трудах щасливо до Польщі, а там уже був безпечний. Осївши в Варшаві, прикликав до себе вірного друга, ґрафа Берзечанього, навязав дружні відносини з виднїйшими домами заможної польскої шляхти і став з Францією порозуміватись о матеріяльні средства до нової війни против Австрії, — однакож надармо.
Два роки прожив князь Франц Ракочій безпечно в Варшаві, аж з Угорщини покликано єго до воєнної акції. Околиця Мункача невдоволена новими порядками, які заведено на Угорщинї, — до того причинилась і реліґійна нетерпимість, — піднесла бунт против Австрії. Люд, не маючи провідника, вислав депутацію в Польщу до Ракочого, щоби вернув на Угорщину, став на чолї невдоволених та по приміру своїх славних предків розпочав борбу о свободу і права народні. Ракочій радо приняв депутатів, доручив им кілька воєнних хоругов з написами: "За Бога, свободу і вітчину", але просив их заразом, щоби не починали борби до часу, поки він не постараєсь о войско та не прийде им лично в поміч. Постаравшись у польскої шляхти о гроші і зібравши 7000 кавалєрії, перейшов Ракочій в маю 1703 року границю і увійшов в Угорщину. По дорозї cтpiчaв селян, узброєних в коси, сокири та лихі стрільби. Глянувши на так узброєні товпи, пізнав, що трудна була єму справа воювати з таким войском против добре зорґанізованої і узброєної армії австрійскої. Під мурами мункацкого замку стрітили ся селяне з войском. Оно побило их і розігнало, а Ракочій, не здобувши замку, повернув назад в Польщу.
Постаравшись о гроші та сильнїйшу армію, Франц Ракочій видав нову відозву до угорского народу і увійшов на ново в Угорщину. В початках сприяло єму щастє, коли і маґнати мадярскі почали зброїтись і до него приступати. Зібраши в трох місяцях 50.000 войска, Ракочій завоював більшу часть Угорщини, здобув Кошичі, Пряшів з другими місцевостями та замок мункацкій, до котрого увійшовши, висказав прилюдно слова: "Моя мати! я пімстив ся за тебе!" Коли Ракочій побідив нїмецке войско над Тисою, де богато жовнїрів потопилось в мочарах, — загнав ся ґраф Каролі з Мадярами аж під Відень і спалив та зрабував єго передмістя. На зборах в Сечені (1705) депутати з Угорщини і Семигороду окликали Ракочого "Князем провідником зєдинених угорских держав", піднїсши єго по давному звичаю на щитах.
В тім часї помер цїсар Леопольд, а єго наслїдник Іосиф І. хотїв з Мадярами примиритись. Позаяк Ракочій ставив трудні условія, то цїсар вислав против него сильну армію під проводом ґенерала Гербевіль. Під Зібо прийшло 1705 р. до кровавої борби. Ракочого побито. Гербевіль заняв Семигород і усунув Ракочого з княжого престола. Побіджене войско розбіглось по Угорщинї.
Ракочій, пригноблений пораженєм, ховаючись з кількома товаришами в горах, щоб не попасти в австрійскі руки, cтpітив ся в лїсах з циганом Михайлом Барною, котрий давнїйшими часами грав часто на скрипцї у родини Ракочих в замку мункацкім. Привязаний до родини Ракочих, уложив Барна в честь нещастного побідженого, блукаючого по лїсах князя Франца Ракочого — красну, чувственну мельодію — названу марш "Ракочого". Мельодія тая потрясає серця Мадярів. Князь, почувши першій раз сей марш, виграний на скрипцї Барни, ревно розслезив ся. Барна не опускав князя в нещастю, вигравав єму після обставин то веселі то сумні мельодії, доки не закінчилась война і доки князь не виїхав у чужину. В старости научив Барна грати того марша свою внучку Зінку, а від неї навчили ся другі цигани і лиш цигани грають оріґінальний "Ракочого марш" до тепер.
По довшім часї удало ся Ракочому на ново зібрати свою розбиту армію і розложив ся з нею табором в Найгайзель приспособляючись до дальшої воєнної акції. Цїсар Іосиф І., хотячи примирити ся з Мадярами і Ракочим, позволив увязненій у Відни Амалії виїхати до мужа, щоб она старалась наклонити єго до згоди, а коли-б їй се не удалось, то мала по чотирох днях виїхати від мужа на дозволену курацію в Карльсбад, а по курації повернути до Відня.
В червни 1706 р. приїхала Амалія до табору мужа, котрого спасла пожертвованєм від неохибної смерти, та шість лїт з ним не бачилась. Радістно та з почестями войсковими приняв Ракочій свою дорогу жену. Амалія повідомила єго о цїли свого приїзду і висказала єму, що цїсар хоче надати єму нїмецке княжество і полишити єго при всїх добрах в Угорщинї приналежних до Ракочих, наколи він зложить оружіє та зрече ся права до престола семигородского. Однакож Ракочій висказав рішучо, що на се не може пристати. За богато пролилось крови Ракочих — не в амбітних цїлях, а за свободу і народні права. Амалія, одобривши виводи мужа, поручила єго опіцї Божій, і попращавшись з ним сердечно, відїхала четвертого дня, відповідно даному цїсареви слову, до Карльсбада.
Цїсар дізнавши ся, що не вдалась місія Амалії, казав єї в Карльсбадї увязнити, але їй удало ся щасливо уйти вязницї і дістатись до Польщі. З Польщі покликав єї отець до Нїмеччини до себе і там она й померла, дізнавши в житю не мало горя. По Амалії вислав цїсар до Ракочого в тій самій місії другого посла, звістного єму з молодих лїт ґрафа Братислава, але й єго посольство полишило ся так само без успіху.
Вкінци вислав цїсар третього посла, Юлію, сестру до брата. Ракочій приняв Юлію радо і сердечно. Дізнавшись о місії сестри, повідомив єї, що дасть їй рішучу відповідь в замку Мункацкім, в дорогім их серцям місци. Приїхавши до Мункача, Франц запросив Юлію в обширну комнату в північній замковій баштї. В комнатї було пусто. Єї стїн не украшали родинні портрети, а порозкидані і по части поломані меблї свідчили о тім, що в тій комнатї господарувала нелюдяна рука. Станувши по серединї комнати, промовив Франц до сестри: "Чи тямиш Юліо, коли перед лїтами в тій комнатї на сїм самім місци, де тепер стоїмо, складав я в тяжкій хвили на колїнах присягу перед нашою дорогою нещастною матерію, що не лиш маєток, але й житє посвячу для добра свого народу! Можу-ж я не додержати слова, зломити присягу? Чи можливо менї приняти условія цїсарскі, опустити в тяжкій хвилї посеред борби народну справу, статись нїмецким князем, коли у мене пливе кров Ракочих? Чи маю тебе поучати, яку даси відповідь цїсареви?" — "Не поучай мене дальше!" — відозвалась Юлія, — "я скажу цїсареви, що послїдний з Ракочих остане до смерти своїй вітчинї вірним!" По тих словах приклякли обоє на землю і уцїлували горячо а слїзно то місце, на котрім колись стояла их нещастна мати, а потім в глубокій задумі лишили ту комнату, котрої вже нїколи не бачили. Кілька днїв забавили ще в замку мункацкім, — тяжко було им розстати ся з тим памятним для них місцем, — потім, попращавши ся, розстались. Юлія відїхала до Відня здати цїсареви справу з своєї неудалої місії, а Франц Ракочій повернув до табору пригноблений, мов би прочував, що єго борба з Австрією скінчить ся для него некористно.
І дїйстно, від битви під Тревчином [1708 р.] відвернулось від Ракочого щастє, а рішуча битва під Ромгані [1710 р.] рішилась в єго некористь. Ракочій, хоч посїдав велику симпатію у народу та войска, не знав удержати в карности своїх підвладних ґенералів, котрі, жиючи в зависти і незгодї межи собою, ставались по більшій части в першім рядї причиною, що битви програвав. По побідї під Ромгані скликав Ракочій мадярских сенаторів на нараду до Саланки. Здавши по сїй нарадї начальство над войском ґенералови Карольому і уповажнивши єго до заключеня з цїсарем Іосифом І мира, віддав родимий і дорогій єму замок мункацкій свому канцлерови Стефанови Сенеєви, покинув Угорщину і удав ся до Польщі. Дня 30 цвітня 1711 р. заключено в Сатмарі мир. Мадяри по осьмолїтній кровавій борбі зложили оружіє, узнавши цїсаря Іосифа І королем угорским. Повстанцям дано повну амнестію, а для народу уратовано деякі давні свободи і народні права. Заключений мир в Сатмарі забезпечував і Ракочому особисту свободу з полишенєм родинних маєтків під условіями, що він поверне до трех недїль з Польщі до Угорщини, підпише акт договору, заприсягне цїсареви вірність та прийме в свої замки нїмецку войскову залогу на кошт цїсаря. Ракочій може був би пристав на ті условія, але в тім часї помер Іосиф I, а обнявшій по єго смерти заряд держави цїсаревій Елеонорі він не довіряв, то й не хотїв користати з предкладаної єму амнестії. З Польщі удав ся він до Парижа і там прожив шість лїт. З Парижа переселив ся до місточка Радосто в Бессарабії і там 15 цвітня 1735 р. помер в самотности, далеко від родинної землї, котру горячо любив проживши 60 лїт. Мертве тїло князя Франца Ракочого перевезено опісля з Радоста до Царгорода і похоронено в єзуїтскім костелї побіч славної єго матери, горячої мадярскої патріотки Єлени Зріні. З смертію князя Франца Ракочого вигас славний рід Ракочих, але не вигас в памяти народу.
Після конфіскати дібр приналежних Ракочому сконфісковано і замок мункацкій, з котрого забрано родинні портрети, предмети штуки, книжки і т. и., і все уміщено в народнім музею, замок же самий перемінено на войскові касарнї та на карні вязницї.
Сумно нам було дивитись на ті величаві будови замкові, що розпадають ся в грузи, на красні огороди порослі корчами, на широкі дороги позакидані румовисками, з-під котрих де-не-де виростають дерева і немов промовляють своїм жовтим листєм, що им тут трудно жити. Сумно нам було згадувати про тих селян-Русинів, котрих кости трупішіють під замком мункацким. І они проливали свою кров, допомагаючи Мадярам під Ракочими в борбах о свободу та народні права. А потомки тих Мадярів нинї замикають уста потомкам тих Русинів, не раді тому, щоб они вчили ся азбуки та відмавляли "отченаш" по руски... Так то оно в світї буває!
[Дѣло, 20.04.1892]
20.04.1892