Іенові уроки

Концерт одного з найвидатніших рок-проектів усіх часів і народів «Jethro Tull by Ian Anderson», який відбувся 9 березня в Києві, приніс, окрім одностайної ейфорії присутніх на ньому сотень неймовірно вдячних глядачів (до речі, з цілком різних вікових категорій), важливий побічний ефект у вигляді розлогого інтерв’ю лідера проекту.

За цю прекрасну журналістську роботу – моя окрема подяка інтерв’юерові.

Іен Андерсон – не тільки великий музикант. Він інтелектуал і глибокий знавець багатьох складних соціально-культурних процесів та явищ. Його унікальна гра на флейті, незабутній тембр голосу (який, на жаль, поступово втрачається), особлива пластика рухів і міміка – все це, звісно, є найпомітнішою стороною його особистості. Але є ще й думки, оцінки, культурно-політична заанґажованість, громадянський темперамент, що ними артист охоче ділиться, починаючи з часів, коли на чолі свого тодішнього «Jethro Tull» пробився в зірки британської та світової рок-сцени. Тобто з кінця 1960-х.

У своєму київському інтерв’ю Андерсон привернув мою особливу увагу двома-трьома моментами, на які захотілося прореаґувати – в міру параметрів цієї публікації.

По-перше, дивовижно вичерпна і влучна, передана кількома реченнями, характеристика актуальної соціальної ситуації в нашій країні. «Київ насправді тепер виглядає як дуже велике справжнє європейське місто», – відзначає Андерсон, і тут варто додати, що попереднього разу він був у столиці 2005 року, невдовзі після Помаранчевої революції. «Але, – продовжує він, – як мені здалося, бутики стоять порожніми майже весь час, те ж саме – з готелями». І трохи далі: «З огляду на стан української валюти, переважна більшість українців може хіба що повитріщатися крізь вітрину на ті товари, які продаються в бутиках. Хто може це купити? Напевно, якісь корупціонери або ділки чорного ринку. Жадібний, безконтрольний капіталізм – ось що я тут бачу. А не прагматичну, соціально орієнтовану економічну модель. Тому дуже багато перспективної, добре освіченої молоді воліє виїхати з країни – це сумний факт».

Цей сумний факт, на жаль, – таки факт і таки сумний. Що, дорогі українці, з ним робитимемо? Ех, запитати б Іена, що він на це порадив би. У нього напевно є цікава відповідь. Але йдемо далі.

Бо другий момент інтерв’ю, який здається мені особливо для нас важливим, – це оцінка нинішньої Європи, що її Андерсон визначає як, «по суті, три різні Європи». Тож Європа-1 – це найбагатші «стабільні, високопродуктивні країни, які платять левову частку європейських податків». Європа-2 – це ті, кого, як Італію, «дуже сильно трясе». Крім того, Європа-3 – «по-справжньому бідні європейські країни: Румунія і Болгарія не в кращій формі, Греція – в жахливій».

І нарешті – підвішений додаток до трьох Європ з жирною крапкою на наших євроустремліннях: «А є ще країни, які хочуть приєднатися до ЄС, і їхні економіки в дуже поганому стані – їм просто нема що запропонувати. Хто буде за все це платити? Німці і британці не в захваті від необхідності платити за всіх».

Тут хочеться підкреслити: цей вислів належить не бездушно-прагматичному брюссельському євроурядникові чи правому євроскептичному популістові, а великому, широкої душі, митцеві, який, щоправда, разом зі схилом свого віку відчутно схилився до консерватизму. І все ж – поставмося до цього як передусім до чудової научки, сформульованої нашим видатним сучасником. А суть її в тому, що інтеґруватися до Європи під гаслами типу «бедная мать и обосранные дети» вже неможливо. Нас так і триматимуть на безпечній відстані через цю тотальну бідність на тлі дорогих і порожніх бутиків та готелів. Іншого виходу, крім як ставати самодостатніми й багатіти, в нас немає. Запитати б Іена, як цього досягнути – він точно щось порадив би.

Окремої уваги заслуговують, звісно, й пасажі Андерсона про особу «містера Путіна». Тут його характеристики робляться взагалі безжальними. До такої міри, що не без їхнього впливу мені кілька ночей тому приснилося, ніби, згадавши Вікіпедію та Ґуґл як чинники, що їх «містерові Путіну» слід боятися навіть більше власної смерті, Іен Андерсон раптово додає: «Як і дзеркал».

У своєму сні я розумію це так, що у Кремлі нині повно дзеркал, зроблених спеціально для Путіна. У них він не може бачити себе реального – себто оту начинену ботоксом потвору, яку бачимо ми і яка існує насправді. Сам Путін натомість бачить когось іншого. Наприклад, молодого й худорлявого, хоч уже і з першими ознаками облисіння, гебівського офіцерика, перед яким усе ще довге-предовге життя і цілий світ, що його треба поставити на коліна.

«Йому краще зовсім не дивитися в ті дзеркала», – каже Іен Андерсон наприкінці мого сну.