Ранками ув'язнених розбуркував зловісний звук сирени. І тоді виснажені, стомлені люди прокидалися, озираючись, схоплювались з нар, щось нашвидку переснідували й поспішали до вахти на розвод.
Остап Кудря щойно прокинувся на верхніх нарах і хотів підвестися, аж раптом злякано здригнувся, озираючись навколо.
Його два друзі, що так довго звечора шепотіли з ним про далеку Україну, друзі, що так пристрасно мріяли про волю, про своїх дружин, дітей, стали холодні, мертві.
Ще звечора вони обнялися з Остапом, щоб разом було тепліше спати на голих нарах, і так застигли навіки: наче кістяки з шкірою і відкритими очима.
Остапові зробилося млосно, але по хвилині він себе опанував. Він звільнився від задубілої руки, потім звільнив ся від обіймів другого товариша, глянув на їх мертві, з відкритими очима обличчя й тривожно крикнув:
— Дневальний!
Навколо нього відразу скупчились ув'язнені.
Мовчки, похмуро дивилися на трупи.
Хтось у гурті важко зітхнув.
— Що ж, така хвороба!
Смерть у бараці останніми днями нікого не дивувала. Таке траплялося і вдень, і вночі, і в бараці, і на трасі каналу Москва-Волга, де під міліонами кубометрів землі навіки полягли тисячі українців.
Згодом прийшли санітари разом з лікпомом Соломоном Ізраїлевичем, що якось помилково потрапив до таборів.
Лікпом байдуже поглянув на мертвих і гаркаво наказав санітарам:
— Уберіть!
Санітари винесли трупи на переповнену підводу.
Ніхто не міг встановити діягнозу цієї хвороби, що так немилосердно косила на каналі ув'язнених. Лікарів на це не було, з Соломон Ізраїлевич сам мало що розумів і лише старий куховар усіх переконував:
— Це — кривава дисентерія.
Удень Остап почував себе весь час приголомшено — смерть друзів тяжко гнітила його.
Працюючи на трасі, він тягав тачку, і ця тачка видала ся йому тепер занадто важкою. Одноколісна тачка часто скочувалася з промерзлих трапів під укіс, грунт виситися на півдорозі, й бригадир кричав:
— Кудря, посаджу в ізолятор!
Остап стискував губи і мовчки брався до роботи.
Сьогодні він чомусь особливо яскраво пригадав свою дружину Галю, сина — Юрка, студентські роки, свій арешт...
Тоді Юркові було вісім місяців, а зараз...
Зараз йому шостий рік.
Невже він, Остап, більше не побачить України, дружини, свого сина. Невже він так само, як і його друзі, несподівано помре від загадкової хвороби, і Соломон Ізраїлевич, гаркавлячи, вимовить: "уберіть", а старий куховар буде переконувати: "Це кривава дисентерія".
О, невже він ніколи не повернеться на Україну!
Ні. Він мусить жити.
А звечора, геть знетямлений, він лежав на нарах і знову мріяв про Україну, сина...
Іноді йому здавалось, що України немає, а все це є задушний, пошматований сон.
Він лежав, гарячково думав і мучився від болів.
Навколо нього всі вже спали, тільки він один ні.
Ніч була така довга, холодна.
На ранок, коли знову моторошно завила сирена, коли ув'язнені хутко почали схоплюватися з нар, у бараці хтось тривожно крикнув:
— Дневальний!
Знову задубіли двоє... Прийшли лікпом, санітари. Соломон Ізраїлевич віддаля подивився на них і прогаркавив:
— Уберіть мьортвих.
Остапа взяли за ноги й, тягнучи з нар, впустили на підлогу.
Він напружив усі свої сили й ледве чутно вимовив:
— Товариші, я живий. Я живий!
Але на це прозвучала суха, незаперечна відповідь:
— Нє врі, лєкпом лучше знаєт.
15. І. — 1942 р.
[Львівські вісті]
15.03.1942