Спогади про батька

Ірина ЖУКОВСЬКА (Париж)

Коли у січні цього року відзначали 95-річчя видатного буковинця, колишнього голови НТШ у Європі, професора Аркадія Жуковського, «Збруч» відгукнувся на цю подію біографічною публікацією Наталії Фещук. Доречним продовженням того серйозного тексту може стати публікація спогадів його доньки Ірини (Ірен), які дозволяють глянути на особистість провідного діяча української Франції крізь суто гуманістичну призму, крізь призму humani nihil a me alienum puto.

Аркадій Жуковський з донькою Іриною (70-ліття вченого)

Мої батьки – Аркадій і Тереза, завжди жили в Парижі, в 20-му окрузі, на вулиці Pyrénées 55. Своїм відвідувачам вони завжди визначали метро Maraîchers, оскільки вулиця Pyrénées є другою з найдовших вулиць у Парижі – після вулиці Vaugirard [Вожирар. – Z], і, крім цього, існує також станція метро Pyrénées. Якщо випадково якийсь гість виходив на цій станції метро замість Maraîchers, то він повинен був тоді пройти приблизно 3 кілометри.

Мої батьки мешкали у трьохкімнатній квартирі, на четвертому поверсі у будинку, побудованому 1960 року. Але потрібно знати, що моє дитинство (від народження і до 14 років) є складнішим, ніж хтось може собі уявити… Я не жила з моїми батьками, але жила за 20 кілометрів на схід від Парижа – у моїх бабусі та дідуся. Я лише коротко могла бачитися з мамою і батьком по суботах і неділях. Батько дуже побоювався мого викрадення через його політичну заангажованість щодо українських справ… Ось чому я більше можу розповісти про останні роки батька, коли я була поруч, але менше про дитинство… Так само 17 років я з чоловіком жила у Німеччині.

Тереза й Аркадій Жуковські

Після смерті моєї мами 23 лютого 1998 року Аркадій Жуковський сказав мені, що більше ніколи не одружуватиметься. Тоді йому було 76 років і він був у повній формі. Йому, який мав репутацію просто навіженого трудоголіка, це дало поштовх ще більше працювати. Живучи один, оточений своїми собакою Фостіком і кішкою Білою, він починав свій день приблизно о 5-й ранку. Сам готував собі сніданок, зазвичай варив трішки овочів у воді зі шматком м’яса. Охоронець будинку приходив прибирати квартиру.

Протягом 1998-2010 років Аркадій Жуковський був, як “юний студент”, оскільки на кожен свій день народження він мені казав: ”Я почуваюся на 25!”. У батька був такий стиль життя, що все повинно було робитися швидко: в ресторані, коли ми збиралися разом, у чергах у супермаркетах, де він робив покупки і де голосно обурювався на інших клієнтів, які стояли перед ним і не квапилися. Він завжди повторював, що це втрата дорогоцінного часу, який він міг присвятити роботі і дослідженням про Україну. Робота для України – це була справжня одержимість для нього.

Ірен Жуковська з дітьми, лютий 2017 року

Батько дуже цінив наші недільні обіди, коли я приходила чи то сама, чи з дітьми Тібу та Кароліною. Однак це не повинно було затягуватися, оскільки “дідусь повинен працювати”. Він нам казав: “Найважливіше в житті – це працювати”. Його робочий стіл завжди був завалений книгами і списаними від руки аркушами, навіть на підлозі лежали книги. Я повинна була пояснити дітям, що їхній дідусь не був таким, як інші дідусі, що він їх дуже любить, але він повинен виконувати свою важливу місію для його Батьківщини, України. І діти це розуміли. Те, що мій батько дуже цінив у своїх внуках, – це те, що вони відмінно спілкувалися трьома мовами, вільно володіючи французькою, англійською та німецькою. І він додавав: “Коли-небудь ви вивчите й українську”…

Аркадій Жуковський дуже любив тварин. Він завжди мав рис у своїх кишенях для голубів , яких він регулярно годував. Це заборонено у Парижі, і він часто мав через це проблеми зі сусідами й навіть із поліцією. Я навіть писала листа в комісаріат поліції, аби залагодити неприємність, і просила батька бути розсудливішим. Коли він виходив із дому, голуби вже літали довкола нього, десь із двадцять. Це було дуже красномовно! Тоді він ішов на маленьку вулицю біля свого будинку і там потайки їх годував. Адже це його так забавляло...

Аркадій Жуковський був дуже активним в середовищі української діаспори в Парижі і навіть цілої Європи. Кожен недільний ранок він вирушав на Службу Божу у православну церкву, розташовану в 19-му окрузі Парижа. Він їхав туди автобусом. Аркадій Жуковський завжди і всюди був пунктуальним, спеціально приходив за 15 хвилин до початку і не любив людей, які запізнювалися.

У 1998 році він увійшов до складу офіційної делегації, що супроводжувала президента Франції Жака Ширака у його офіційному візиті в Україну. А в 2005 році завершив редагування другої, оновленої версії своєї праці “Історія України” французькою мовою.

Візит Блаженнішого Патрарха Йосипа Сліпого до осередку НТШ у Сарселі, 1981. На світлині: А.Жуковський, дружина В.Кубійовича Дарія, В.Кубійович, Й.Сліпий.

Як голова Наукового товариства ім. Т.Шевченка, Аркадій Жуковський кожного ранку їхав у Сарсель, де містився офіс товариства. Сарсель розташований за 25 кілометрів на південь від Парижа. Проїзд у транспорті тривав півтори години. Щоби туди дістатися, він їхав на метро від станції Maraîchers о 6 годині ранку. Потім потягом до одного з вокзалів – la gare du Nord. І насамкінець – автобусом, який довозив його у Сарсель.

Коли Аркадій Жуковський їхав у Сарсель, він завжди був завантажений. Віз на візочку свій рюкзак, що важив приблизно 10-12 кілограмів. В ньому, крім кількох книг, був корм для численних котів, що мешкали в Сарселі (приблизно з десяток), і він їх годував. Батько мені розповідав, що в транспорті завжди зустрічав одних і тих самих людей, і що вони допомагали йому нести його рюкзак, коли він ішов. Дорогою до Сарселю він завжди читав українські та французькі газети. Завжди передплачував видання “Le Monde” і “Le Figaro”.

У жовтні 2010 року в Аркадія Жуковського стався серйозний напад, коли він повертався зі Сарселю. І це зумовило те, що він мав поступово відмовлятися від громадської діяльності і залишатися вдома, де разом з ним жила ще кішка Біла. Але батько продовжував зберігати свою енергію і стиль життя: прокидався десь о 6-й, працював зранку, обідав, дивився годину телевізор. А потім знову працював до 18-ї. Лягав спати о 22-23 годині, та й то не засинав відразу.

Кішка Біла була для Аркадія Жуковського справжнім охоронцем і покровителькою. Як тільки я відчиняла двері, вона вже була позаду мене. Зі мною вона завжди була чемною. А сторонніх приймала не всіх.. Під час першого візиту медичного працівника, той поклав своє пальто на стілець. І Біла залізла в рукав пальта, зробивши там свій туалет… Цим вона продемонструвала, що не поважала його. Виявилося, це було не просто так, бо цей медичний працівник потім повівся з батьком не зовсім коректно.

Мій батько завжди велику увагу приділяв своїй зовнішності. Він був свідомим своєї старості, однак намагався зберігати гідну поставу: завжди носив сорочки з довгими рукавами, навіть влітку, і просив, щоби я його коротко стригла. Кожного ранку голився сам, і закінчував цю процедуру одеколоном на руки і голову.

Після нападу у 2010 році, я придбала для батька візочок на трьох колесах, щоби він міг безпечно пересуватися вдома і щоби не впав. Після того, як він погодився на цей візочок, він вже більше ніколи з ним не розлучався. А вже з осені 2010 року Аркадій Жуковський відмовився виходити з дому, навіть на візочку… Він був свідомий свого похилого віку. Йому було 88… Схуднувши і ослабнувши, в такому вигляді не хотів з’являтися на людях. Він не ходив більше ні до церкви, ні деінде. Його зовнішність важила для нього багато, і він не хотів, щоби на нього дивилися як на старця, який залежить від інших. Він краще погодився би на те, щоби його розглядали як людину похилого віку, сповнену мудрості.

Крім мене і моїх дітей, Аркадій Жуковський був дуже наближений до єпископа у Франції Михайла Гринчишина. Хоча він був молодший від батька на 7 років і був греко-католик (батько був православним), протягом багатьох років їх поєднувала дружба. Те, що розповідав мій батько, дійсно свідчило про справжню дружбу між ними. Єпископ Гринчишин запрошував батька регулярно у свою резиденцію у Венсанні, розташовану за 3 кілометри від помешкання батька. Від єпископа батькові щороку приносили пасхальний кошик на Великдень. Коли владика приходив до батька, це була нагода поговорити про Україну, українську Церкву й обмінятися книжками. Мені здається, що вони інстинктивно розумілися, не зважаючи на вік, у них на багато речей були спільні погляди.

Коли єпископ Михайло Гринчишин помер у 2012 році, Аркадій Жуковський втратив друга. З великим задоволенням він прийняв у себе, за моєї присутності, владику Бориса Гудзяка, щойно призначеного на посаду єпископа. Це була нагода для дуже цікавого і сповненого поваги обміну думок між цими двома особами, які дуже поважали один одного.

До Аркадія Жуковського двічі на місцяь приїжджав Серж Готц. Серж був колишнім студентом мого батька в Національному інституті східних мов і цивілізацій в 1970-х роках. Він завжди контактував з нашою родиною й особливо з батьком. Під час навідин Сержа, вони говорили про Україну, оскільки Серж часто навідувався до Києва. Вони обговорювали останні книжкові новинки. Опісля приступали до перегляду вражаючої біблотеки мого батька. На мою думку, ця робота не швидко просувалася, оскільки багато книг вони коментували – як один, так і інший. Проте, завдячуючи Сержу, численні картонні коробки з книгами відбули до Києва, в Інститут Шевченка, і цим опікувався Олександр Кучерук, добрий приятель батька.

Окрім цих візитів, Аркадій Жуковський був у курсі всього, що відбувалося в Україні – завдяки пресі та ТБ. А ще – дзвінкам в Україну. Ці телефонні розмови були важливі для нього, бо це був контакт з людьми, яких він вважав справжніми приятелями. Серед них був і Олександр Кучерук, з яким він познайомився у 1980-х роках, коли той приїздив у Францію робити дослідження для Наукового товариства ім. Шевченка.

Серед різних зізнань батька мені було й те, що паризька діаспора його покинула. Він передусім мав на увазі людей з православної церкви, яку колись відвідував, людей з НТШ, а також тих, кому свого часу дуже багато допоміг. Це були українці, які переїхали до Франції. Цим останнім, власне, він сприяв в отриманні дозволу на перебування у Франції, робочого контракту, помешкання. Завдячуючи йому, ці люди зараз живуть комфортно. З того дня, відколи мій батько вже не міг пересуватися, люди вже його поховали задовго до його смерті – так казав сам Аркадій Жуковський. Проте він не тримав образи ні на кого, можливо, хіба що йому було трішки гірко. Батько додавав, що, мовляв, так створена людина…

Rue des Pyrénées – затишна вулиця Парижа, де мешкали Жуковські.

З осені 2013-го загальний стан батька вимагав все більше й більше догляду, а будинок з маленьким ліфтом, який зупинявся лише на першому поверсі, не дозволяв йому вийти на вулицю. Оскільки мій батько був при повному розумі, лікар запитав його думку щодо притулку для старих. Аркадій Жуковський відповів, що про це не може бути й мови. Тоді ми вирішили продати помешкання на вул. Pyrénées і винаймити сучасніше помешкання поблизу, щоби зберегти ту саму медичну службу, яка опікувалася моїм батьком.

Крім лікаря–геронтолога, доктора Жерома Люрселя, була також 35-річна жінка Сабріна, яка доглядала за батьком і прибирала в квартирі. Батько її дуже цінував, бо вона не говорила з ним як зі старим, а як просто з людиною. І коли він без причини ображався на неї, вона вміла поставити його на місце. Окрім того, були ще два медбрати – Жан-Марі і Федерік, які почергово приходили вранці й увечері. Вони давали йому ліки, міряли тиск, доглядали його, давали сніданок, а також брали кожні два тижні кров на аналіз. Був також кінезітерапевт, який приходив зранку, щоби робити вправи з ногами, і при потребі – дихальну гімнастику.

Цей догляд може здаватися надто важливим в очах українських читачів, але поважний вік є справжньою суспільною проблемою у Франції та й у всіх західних країнах, де не хочуть бачити цю картину старої й немічної людини. Це приховують або ж звільняються від таких людей, ховаючи їх у будинках для перестарілих. Що, як мені здається, не поширено в Україні, де старі люди живуть разом із молодими в одному помешканні.

Лікар Люрсель завів зошит догляду за пацієнтом, в якому кожен, хто приходив, вказували дату, годину і надану послугу. Я також реєструвала свої відвідини і стан батька. Лікар мені сказав, що мій батько міг дожити до ста років, бо, незважаючи на те, що протягом життя у нього були серйозні проблеми зі здоров’ям (туберкульоз під час війни, видалення нирки 1958 року й операція на трахеї), але він дотримувався доброї життєвої гігієни: не був товстим, не вживав алкоголю, крім надзвичанйих винятків, не палив і робив вправи, коли ще міг ходити. Не користуючись автомобілем, він багато ходив – і завжди швидко.

Від 2014 року Аркадій Жуковський мешкав на вулиці Grands Champs 783, в 20-му окрузі Парижа. Це було за 50 метрів від його колишнього помешкання. Двохкімнатна квартира на першому поверсі, в дуже сучасному будинку з дуже великим ліфтом. Починаючи з цього часу, тато завжди робив маленькі прогулянки на вулиці з Сабріною і мною (і, звісно, зі своїм візочком). Він також міг бачити своїх дорогих голубів і дихати свіжим повітрям.

Я повинна була найняти кого-небудь, хто б ночував у нього. За посередництва Сабріни я знайшла Рамзі, чоловіка років 40. Він приходив ввечері о 21-й і йшов зранку о 9-й. Від самого початку мій батько його дуже любив, бо Рамзі багато жартував із ним. Але якось українською тато зізнався, що Рамзі був брехуном і лінивим користолюбцем. І це було приводом розірвати контракт з Рамзі. Я два тижні тоді ночувала у батька. Він був цілком при розумі, і ніколи мене не будив ночами. Я чула, як він молився у своїй кімнаті перед сном. Це завжди був ритуал. З 2011 року він мав медичне ліжко, яке було дуже комфортним, воно могло регулюватися. А ще навколо нього було дуже багато маленьких подушочок різного розміру.

Аркадій Жуковський, незважаючи на свій вік і ослаблене здоров’я, продовжував не здаватися всім тим людям, які його оточували. Він мені розповідав з палаючими очима про те, що відбувалося: що Сабріна йому готувала суп, який він не любив, і він його не їв, що медбрат хотів накинути йому на плечі пуловер, який не пасував до сорочки... Я завжди казала йому бути більш терпимим з цими людьми, бо їх робота не є легкою. А людям, які працювали у нього, я пояснювала, що він має звичку керувати іншими і що потрібно бути терпимим до нього.

Мій батько надзвичайно цінив Сабріну і якось сказав їй: “Ви мій ангел”. А Сабріна мені казала: “Це моя найкраща нагорода, ще ніхто такого мені ніколи не казав”. Він навіть вчив її української, вона була дуже уважна. Вони навіть обмінювалися кількома словами. Доходило до того, що батько співав відомі українські пісні чи цитував Шевченка.

Він щодня слідкував за подіями на Майдані й російською анексією Криму по телевізору. Ми коментували разом, і він сварився на Росію і Путіна, що примушувало Сабріну сміятися, коли я їй перекладала.

У вересні 2014 року батько дуже ослаб. До того ж він був утомлений життям і засмучений перебігом подій в Україні – особливо анексією Криму, (і це незважаючи на новообраного Президента Петра Порошенка). Ще будучи цілком при ясному розумі, він мене змусив поклястися, що, щоби не сталося з його здоров’ям, він хотів би померти у своєму ліжку, а не стати жертвою жорстокої медицини з різними пробірками по тілу, яка за всяку ціну хоче продовжити людині життя.

Я виконала його останню волю. З 30 вересеня 2014 року Аркадій Жуковський вже майже не їв. Він не мав більше ні сили піднятися з ліжка, ні бажання розмовляти. 2 жовтня Сабріна зателефонувала мені і сказала, що батько не вставав з ліжка і не обідав. Коли я прийшла, він спокійно спав у своєму ліжку. А за якийсь час було видно, що він дихає важче. Під кінець дня мій батько перестав дихати… Йому було 92 роки…

Ірен Жуковська