Розмова з шевченкознавцем Леонідом УШКАЛОВИМ

 

Перед 203-ми народинами Тараса Шевченка «Видавництво Старого Лева» надрукувало новий арт-бук зі серії абеток-енциклопедій про видатних українців – «Шевченко від А до Я». Український літературознавець і письменник Леонід Ушкалов, котрий «розбирав» Кобзаря буквально на літери (спільна робота з ілюстратором Анастасією Стефурак), каже в розмові з Z, що формат арт-буку, попри очевидну затиснутість у концепції, – прекрасний. «Книжка для сімейного читання – що може бути цікавіше!» – арґументує 60-літній Ушкалов, автор роботи «Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання».

 

Пан Леонід відповідає нам не лише на «дитячі» запитання, а й на цілком поважні: чи вдається нам «розбронзовіти» Шевченка і чи прочитаний він «до кінця»?

 

 

МЕНІ ХОТІЛОСЬ ПОДАТИ «ЖИВОГО» ШЕВЧЕНКА

 

– Вам до душі те, як тепер в Україні відзначають Шевченківські дні? Чи зазнало у Ваших очах це свято трансформацій, тобто чи вдається українцям «розбронзовіти» Шевченка й сприймати його більш тепло й людяно?

 

– Чи до душі?.. Правду кажучи, я не надаю особливого значення якимось зовнішнім символічним жестам. Як казав Сковорода: доброму чоловікові щодня празник… Тому День народження Шевченка проходить для мене точнісінько так само, як і мій власний день народження: я працюю. Такий мій стиль життя… У 2014-му, ювілейному Шевченковому році, я щодня подавав на фейсбуці матеріали під рубрикою «Шевченко від А до Я». Тим самим я хотів сказати, що для нас, українців, кожен день – Шевченківський. Але й власне Шевченківські дні, хоч би як вони проходили, я щиро вітаю, бо будь-яке Шевченкове свято – це те, що спрямоване на утвердження нашої культури. Так було, є й буде. Що ж до різних змін… Ясна річ, на віку – як на довгій ниві. А мені вже шістдесят, тобто – порівняно з Шевченком – я вже справжній дідуган. Багато всього було… Хоч я й не думаю, що зміни в нашому сприйнятті Шевченка – це лише стратегія «розбронзовіння». Аж ніяк! Усе значно складніше.

 

– Зрештою, що, на Вашу думку, поганого в «бронзовому» Шевченку? Люди хочуть мати в його образі кумира й пророка, тримати його портрет під рушниками у вітальні. Чи аж так конче їх розчаровувати?

 

– Нічого поганого. Хтось має у вітальні портрет Шевченка під рушниками, а я, наприклад, пишу академічну статтю про місце та роль німецької романтичної філософії у світогляді Поета… І все воно добре на своєму місці. Зрештою, ми вільні люди – кожен робить так, як вважає за потрібне. Головне – щоб це закорінювало нас у буття. Даруйте за високі слова… От в арт-буці «Шевченко від А до Я», який я готував для «Видавництва Старого Лева», мені хотілось подати «живого» Шевченка. Просто тому, що діти, по-моєму, сприймають світ як він є, тобто значно предметніше, ніж дорослі – в усіх його барвах, без символічних конотацій…

 

 

– Абетка ВСЛ «Шевченко від А до Я» – це доволі куций формат. Чи не було Вам затісно в ньому? Чи задоволені результатом? Чи не відчуваєте гіркоти від того, що багато важливого залишилося поза книжкою?

 

– Як на мене, формат цього арт-буку прекрасний. Книжка для сімейного читання – що може бути цікавіше! І я з неабияким задоволенням готував текстову частину. Я взагалі люблю писати для малих – вірші чи щось таке. Дасть Бог, піду скоро на пенсію – буду писати для дітей… А для дорослих пару років тому я підготував доволі велику за обсягом – десь 600 сторінок – книжку «Моя Шевченківська енциклопедія». Там є, зокрема, і ті гасла, що в арт-буці «Шевченко від А до Я». Хотів би на презентації арт-буку у Львові прочитати для дорослих дещо з того, що, як Ви кажете, «залишилося поза книжкою».

 

– Чи можемо ми аж так дуже вільно поводитися з класиками, скорочуючи їх твори, як-от у розмаїтих «Дитячих Кобзарях»? Моя семирічна донька, припустімо, була відверто розчарована «коротесенькими віршиками» після того, як їй довго торочили про велич поета в школі – довелося витягувати з шафи повну версію, аби повернути навіяну вчителями повагу.

 

– Ясна річ, є чимало класичних творів, зокрема й Шевченкових, що їх для дітей варто подавати адаптовано, тобто враховуючи особливості дитячого сприйняття світу. Утім, я погоджуюся з Вами: усе слід робити розумно й коректно.

 

– Наскільки повне є останнє повне видання творів Т. Шевченка? Це до того, що в празькому виданні «Кобзаря» (1876) «Великий льох» починався:

 

Як сніг, три пташечки летіли

Через Субботове і сіли

На похилившемусь хресті

На старій церкві.

 

Це «похилившемусь» є в Словнику мови Шевченка, є в десятитомнику (похилившомусь) 1951 року, натомість згадка про цей варіант зникла в пізніших виданнях. Чи не пов’язано це з тим, що дієприкметникові форми на -вший, а тим більше на -вшийся визнано невластивими українській мові русизмами (хоч у словнику староукраїнської мови XIV–XV ст. такі форми зустрічаються) – і відповідно вирішили обілити Шевченка, бо не міг же він вживати русизми в поезії?

 

– Остання за часом повна академічна збірка творів Шевченка, як на мене, цілком відповідає приписам сучасної текстології. Цю збірку готували висококваліфіковані фахівці з Інституту літератури імені Шевченка Національної академії наук України – люди, яких я давно знаю, шаную і люблю. Для них ідеали академічної науки – понад усе. Можу лише подякувати їм за чудову роботу. А конкретні текстологічні питання – то спеціальні матерії, часом досить складні.

 

 

– Недавно у «Мовознавстві» описали експеримент: Шевченкову «Марію» надрукували максимовичівкою («Все упованиє моє на тебе, мôй пресвѣтлый раю, на милосердиє твоє, все упованиє моє на тебе, мати возлагаю») і запитали, яка це мова. Тільки 5% сказали, що українська (і тільки одна респондентка з двохсот впізнала Шевченка – це виявилася вчителька української мови). Цей курйоз – це питання суто правопису, чи мову пізнього Шевченка (його варіант «високого стилю») просто вилучили з літературної мови, яка мала базуватися виключно на фольклорній основі?

 

– «Марія» – справді річ неймовірна за силою й величністю. Воно й не дивно, бо Поет хотів змалювати в ній «серце матері за життям Пречистої Діви». Я ризикнув би сказати, що ця поема – справжня «Євангелія від Тараса». А розпочинається вона варіацією на тему кондака Богородиці. Ось слова кондака: «Все упованіє моє на Тя возлагаю, Мати Божія, сохрани мя под кровом Твоим». А ось слова Шевченка: «Все упованіє моє / На тебе, мій пресвітлий раю, / На милосердіє твоє, / Все упованіє моє / На тебе, мати, возлагаю». Тому хоч як писати ці рядки – чи максимовичівкою, чи латинкою, – старослов’янська основа тут цілком очевидна. Так Шевченко сакралізує свою героїню… І це, ясна річ, не питання правопису, а питання самого єства української літературної мови.

 

– Чи можемо ми стверджувати, що Шевченко «прочитаний до кінця»? Чи може з’явитися новий погляд, нове розуміння його творів? Чи є якісь факти з його біографії, які можуть відкритися? (Кілька років тому, наприклад, знову з’явилася інформація, що Шевченка охрестив уніатський священик, була дискусія, яка, однак, нічим не закінчилася).

 

– Прочитати щось «до кінця» може хіба Всевишній. А людина на те й людина, щоб безконечно перечитувати… Десь із місяць тому в Києві вийшла моя книжка «Ловитва невловного птаха: життя Григорія Сковороди»… У ній я пробував написати про те, що істина – це птах, якого ти вічно ловиш без надії колись упіймати…

 

 

– Чи можу просити Вас коротко, буквально по пунктах, назвати те, за що українці не просто шанують, а люблять Шевченка? А також окремо те, за що Ви особисто його шануєте (чи любите)?

 

– На початку арт-буку «Шевченко від А до Я» зринають слова: наш народ поставив Поета «вище за всіх політиків, завойовників і можновладців». Мені здається, що це глибоко символічно. Пам’ятаєте, як змалював українську душу великий шанувальник Шевченка Райнер Марія Рильке! «І в цій землі, де могили – як гори, люди – немов безодні. У їхніх глибинах темно й тихо, а їхні слова – лиш тоненькі хиткі місточки над їхнім справжнім життям. Інколи темні птахи злітають з курганів. Іноді дивовижні наспіви спадають у людей і щезають в їхній глибині, а птахи розчиняються в небі. Усе безмежне, куди не глянь. Навіть хати не рятують від цього безмежжя; їхні маленькі віконця сповнені ним. Тільки в темних кутках стоять старовинні ікони, неначе Божі верстові стовпи, і світло від бляклих лампадок тиняється в них, мов заблукале дитя в зоряній ночі». Хіба це не навіяне Шевченковою поезією?.. Словом, я хочу сказати, що ми любимо Шевченка, тому що він – виразник наших душ.

 

– Ви як науковець багато часу й праці віддали вивченню Шевченка, що Вас у ньому найбільше вразило? Ймовірно, були якісь несподівані для Вас одкровення чи відкриття, гострота яких не зникає. Якщо справді так, то поділіться своїми думками з нами і на цю тему.

 

– Я не наважився б сказати, що в ділянці академічної науки віддав Шевченкові надто багато часу й сил. У нас були і є вчені, які присвятили студіям над Шевченком усе своє життя. Про себе я не можу цього сказати… А щодо відкриттів… Відкриття стосуються радше мене самого. Мабуть, Шевченко є для мене тим дзеркалом, вдивляючись у яке, пробую збагнути самого себе. «Моя Шевченківська енциклопедія» має підзаголовок: «із досвіду самопізнання». І то не просто слова…

 

Розмовляла Тетяна НАГОРНА

 

09.03.2017