Олександр Харчук

 

У сучасного автора – значно більше варіантів для публікації власних творів, ніж було, скажімо, ще якихось двадцять років тому: від особистих сторінок авторів в соціальних мережах до найрізноманітніших інтернет-майданчиків. А втім, кількість охочих видати власну паперову книжку як своїм, так і чужим коштом, неухильно збільшується.

 

Як долучитися до гонитви за літературним визнанням і не зганьбитися? Що для цього потрібно знати? Які книги читати? Про це, та про багато чого іншого, включно з доречними прикладами як з особистого життя, так і з творчої діяльності знаних майстрів слова – у книзі Ростислава Семківа, першому виданні заснованого лише у 2016 році видавництва «Pabulum» – «Як писали класики».

 

 

Як мені видається, для кожного молодого автора першочерговим має бути не питання «Де і як опублікуватися?», а передовсім, інше – «Як навчитися добре писати?». Тому книга має стати у пригоді тим, хто вже твердо вирішив обрати стежку письменства, але ще не знає, що з цим своїм наміром робити далі.

 

Ростислав Семків починає зі слова, яке могло би бути напрочуд промовистим закликом: «Уявіть!». А потім, детально аналізуючи творчість обраної «сімки», розповідає, у який спосіб можна найкраще описати усе уявлене, перетворивши на справжню літературу. Перед читачем, ніби на імпровізованій сцені почергово з’являються: Герцогиня (Агата Крісті), троє Пророків (Орвелл, Бредбері, Воннеґут), Суперпішак (Кундера), Полковник (Варґас Льоса) та Кентавр (Еко). І складається враження, що насправді потрапив у команду супергероїв, які, якщо й не врятують від самотності чи чергової емоційної кризи, то щонайменше, спонукатимуть до скерування своєї енергії у продуктивне русло. А вже від чого вони напевне зможуть порятувати, так це від нехоті та нудьги.

 

Кожен з героїв книги «Як писали класики» (які всі разом, під однією обкладинкою, самі стали такими собі персонажами роману про письмо), пройшов неповторний шлях до становлення своєї творчої особистості. Забуваючи про всіх навколо, вони тікали від нав’язливої реальності у віддалені світи власної фантазії.

 

Бредбері, наприклад, такі подорожі у просторі та часі давались досить легко. Він просто щодня тікав від своєї родини до підвалу університетської бібліотеки, де мав змогу спокійно працювати. Там він орендував друкарську машинку і за тиждень набирав свій шедевр (йдеться насамперед про «451° за Фаренгейтом»). Допоки Рей почав отримувати перші серйозні гонорари, матеріальне забезпечення родини лягало на плечі його дружини Марґаріт. Пощастило, що на літературний успіх не довелося довго чекати, та й він був цілком заслуженим: ще до публікації свого першого роману, Бредбері встиг написати близько трьох мільйонів слів. Згадуючи цей красномовний факт, Ростислав Семків цілком слушно зауважує: навряд чи існує більш дієвий спосіб досягнення літературного успіху, аніж наполеглива праця. Якщо й далі проводити аналогії з подорожами і втечами, то у житті Орвелла вони теж відігравали важливе значення. Тільки от їхня географія була дещо іншою. Спочатку він покинув свою роботу в Бірмі, де служив у поліції, і повернувся до Лондона. Потім вирушив до Іспанії, щоб боротися проти фашистської диктатури…

 

Для своєї книжки Ростислав Семків обирає лише сім письменників, і тим не менше, з їхньою допомогою вибудовує нехай і уявну, проте водночас напрочуд оригінальну літературну конструкцію на фундаменті XX століття, – такий собі «дім письма для тих, хто в темі». Нитки оповіді з’єднують Центральну Європу із Західною, а Північну Америку з Південною… І це, хочеться сподіватися, лише початок.

 

«Як писали класики» – доволі стислий переказ досвіду семи майстрів письма, у кожного з яких був зовсім інший шлях до успіху… і своя невирішена проблема. Агата Крісті уклала парі з сестрою, і через це будь-що заповзялася видати свій перший роман. Орвелл кілька років прожив у найбідніших районах Лондона та Парижа, вивчаючи життя низів. Рей Бредбері всього лиш об’єднав низку своїх оповідань в один роман. Льйоса дошкульно описав рідну країну, перебуваючи за кордоном. Воннеґут пережив бомбардування Дрездена. Кундера був змушений емігрувати. Умберто Еко просто собі запасався терпінням.

 

І якщо для когось пережита психологічна травма може стати початком кінця, безкінечним жахіттям, яке назавжди позбавить сну, то для письменника це зазвичай лише черговий (можливо, найбільш сильний) поштовх до творчої активності. Кожен з них переживав свої травми та знаходив спонуки до письма в різний спосіб, а власні поради формулювали чи то в окремих книжках (як Варгас Льйоса), чи в публічних виступах (як Воннеґут), чи літературознавчих працях (Еко).

 

Ростислав Семків обирає для своєї книги дуже вдалу структуру, і розглядаючи лише сімох письменників, охоплює практично все XX століття, згадує і про Фолкнера та Маркеса, і про Міллера та Буковскі. Дотримуючись загалом хронологічної послідовності, він, водночас ніби щоразу трохи занурюється в літературний контекст моменту, і неодмінно дістає звідти щось цікаве. Так водночас з порадами до письма, ми дізнаємося про авторів «нового роману», які, свідомо руйнуючи сюжет, лише посилювали бажання читача його реконструювати – і це було, як видається, їхньою справжньою метою: змусити читача визнати свою поразку у битві з безликим автором. Або ж – зауважуємо завдяки Семківу такі доречні випадковості, як-то практично одночасна публікація першого роману Льйоси «Місто і пси» та найвизначнішого твору для Кортасара – «Гри в класики».

 

Кожен розділ книги «Як писали класики» умовно поділено на три частини: біографія, в якій можна знайти те, що підштовхнуло автора до писання; поради від самих авторів; аналіз механізмів їхнього успіху. Поза цим Ростислав Семків ще й додатково виокремлює «Основні правила письма» кожного з авторів, де тезами підсумовує все, про що йшлося в попередній частині. Їх можна сміливо роздруковувати й вішати собі на стіну (до речі, ідея для молодого видавництва!), але найперше – до них варто дослухатися. (Не забуваючи, звісно, при цьому, що саме по собі сліпе наслідування зовсім нічого не гарантує).

 

Мета Семківа здається цілком очевидною, та водночас майже нездійсненною: передача якоїсь істинної та спільної для всіх авторів, універсальної концепції розвитку літератури. Спроба акумулювати та увиразнити найголовніше, те, що знадобиться вже новому поколінню письменників. Колись і вони, у свою чергу, зможуть поділитися секретами фаху – і так процес письма завжди лишатиметься неперервним. Кутзее припускає в одному зі своїх романів: можливо, Бог (існує він насправді чи ні) написав настільки протяжне слово, що ми досі не в змозі його прочитати? Тоді хтось мусить виступати в ролі своєрідного медіатора. Тоді будь-які спроби створити умовний посібник з художнього письма вже самі по собі вартують неабиякої похвали; тим паче, настільки вдалі спроби.

 

Подібних книжок на українському ринку майже немає. Звісно, це нішеві видання; вони потрібні перш за все для того, аби пожвавити літературний процес, сприяти трансляції цінного досвіду. Тож особливо приємно, що нове видавництво стартувала саме з такої книги, зробленої якісно. Це гарний спосіб привернути до себе читацьку увагу, особливо з огляду на основну діяльність організації – літературні школи та тренінги.  

 

Ще на початку книги, у вступному слові, Ростислав Семків обіцяє вберегти читачів «від надміру зайвих деталей», і коли перегортаєш останню сторінку книжки – розумієш: він таки дотримав слова. Його тексти лаконічні і переконливі; він ніби й сам йде порадам тих, про кого пише, і зберігає при цьому свій власний голос – часом сумний, а часом іронічний. Якщо шукати подібностей з музичним мистецтвом, то це схоже на добре виконання сучасним музикантом цілого концерту улюблених класичних творів – інтерпретація з повагою до автентики, і достатньо вільна імпровізація водночас.    

07.03.2017