Японська утопія

«Якщо ми почитаємо "фашосферу", соціальні мережі ультраправого спрямування, то побачимо, що вони аж рясніють згадками про Японію. Але який зв'язок існує між Японією міфічною та реальною? Чи справді імміграція в Японію заборонена? Чи йде це Японії на користь? Насправді цю утопію можна перевірити: в Японію емігрують, нелегально, і позаяк ця імміграція є недостатньою, економіка йде на дно. Ця нова японська утопія є радше дистопією, але не цілком; насправді, як це часто трапляється, це щось проміжне»

За кожною ідеологією ховається утопія: інший край, радісне минуле чи бажане майбутнє. Найважливіше, щоб утопія була далекою – аби спонукала мріяти, але утруднювала будь-яку перевірку. Томас Мор у 1516 р. став піонером, розмістивши свою Утопію («Край, якого нема ніде») на неприступному острові. Той факт, що Куба є островом, без сумніву, посприяв її утопічній функції. Існує інший острів, радше архіпелаг, який нині виконує цю роль, але для ультраправих: це Японія. Від часу її «відкриття» наприкінці ХІХ ст. Японія зачаровує людей Заходу як край фантазій: еротичних (Мадам Баттерфляй), літературних (П’єр Лоті), естетичних (Мане і його офорти). У 1970-ті її економічний успіх перетворився на вищезгадану утопію для керівників; на цю тему опублікували купу есе, та всі вони втратили свою актуальність, відколи японська економіка застопорилася. Та виявляється, міф повернувся, цього разу в крайній правиці.

Для прибічників Дональда Трампа, Марін Ле Пен і Герта Вілдерса, які є адептами чистої національної ідентичності, Японія – взірець для наслідування, аби заборонити імміграцію і зберегти незайманими національні цінності. Якщо ми почитаємо «фашосферу», соціальні мережі ультраправого спрямування, то побачимо, що вони аж рясніють згадками про Японію. Але який зв'язок існує між Японією міфічною та реальною? Чи справді імміграція в Японію заборонена? Чи йде це Японії на користь? Насправді цю утопію можна перевірити: в Японію емігрують, нелегально, і позаяк ця імміграція є недостатньою, економіка йде на дно. Ця нова японська утопія є радше дистопією, але не цілком; насправді, як це часто трапляється, це щось проміжне.

Клод Леві-Строс, який був великим етнологом, любив говорити, що Японія – це єдина країна, яка досягла синтезу між сучасністю і традицією. Більшість японців так і думають – і решта Азії також, особливо китайці, які пожертвували своїми звичаями заради індустріалізації. Також правда те, що Японія залишається однорідною країною – в етнічному і культурному плані. Це добре для країни чи збіднює її? Японці вбачають у цьому доказ гарного виховання, тому що рівень злочинності низький. Також потрібно знати, що в Азії досі вірять у раси і детерміністський зв'язок між расою і культурою: кореєць чи японець вважають себе належними до корейської чи японської раси і вважають, що їхня поведінка визначена їхнім генетичним спадком.

Ці ідеї, які існували й на Заході, півстоліття тому вийшли з ужитку, тому що є помилковими. Однак вони пояснюють стриманість японців щодо імміграції і змішаних шлюбів. До 1980-х це неприйняття імміграції не мало негативних наслідків; населення збільшувалося завдяки власній народжуваності, а народ погоджувався на будь-яку роботу, навіть найскромнішу. Нині японки одружуються щораз пізніше або взагалі не створюють сім’ї, і зрідка народжують більше однієї дитини, через що коефіцієнт відтворення населення в Японії є найнижчим у світі, разом із Південною Кореєю. Внаслідок цього японське населення щороку втрачає 200 тис. мешканців, третина японців у віці понад 65 років – і вже ніхто не погоджується на роботу низької категорії. Коли активне населення скорочується і старіє, національне багатство зменшується – економіка є настільки простою. В якості альтернативи імміграції, аби компенсувати зменшення активного населення, японки могли би більше працювати, але вони не хочуть – а їхні чоловіки воліють замикати дружин у традиційній ролі домогосподарок. Відтак у Японії присутній обман.

Досить лише навідатися в порт Осака, аби побачити, що докерами є пакистанці, іранці і китайці. У всіх барах Токіо, куди обов’язково навідуються, вийшовши з офісу, офіціантками є філіппінки. Корейці, предків яких змусили приїхати в 1930-ті, керують патінко, електронним більярдом. Найпопулярнішими співачками і спортсменами часто є корейці, але отримати японське громадянство майже неможливо. Оскільки легальна імміграціє заборонена, підприємці часто вдаються до вивертів: трирічних «навчальних практик», які дозволяють наймати китайців, індонезійців і в’єтнамців для робіт, від яких відмовляються японці – у рільництві, прибиранні та догляді за літніми людьми.

Загалом у Японії, мабуть, є приблизно 2% іммігрантів, котрі не мають жодних прав і яких висилають, щойно вони вчинять якусь дурницю. Це той «взірець», якого прагнуть ультраправі на Заході? Але Захід уже є гібридним. А в Японії цієї обманної імміграції недостатньо для того, аби компенсувати біологічне скорочення активного населення.

Тому японці прирікають себе на втрату як у кількості, так і в креативності: відсутність обмінів з іншими цивілізаціями виливається у паралізуючий конформізм і втрату інновацій. Водночас помітно, що молоді японці замикаються в собі; студенти не виїздять за кордон, усе менше їх вчить англійську мову. Японія деглобалізується, і в довгостроковій перспективі японці стануть бідними, але всі разом. Це називається рішенням суспільства, а не утопією.  

Guy Sorman
La utopía japonesa
ABC, 20.02.2017
Зреферувала Галина Грабовська