«Оскільки те, що в даний момент відбувається в США, є життєво важливим для Заходу, замість того, аби цікавитися постійними вибриками Трампа, уважно спостерігаймо за формами опору супроти нього: ось де вирішується доля США і наша»
Англійський філософ Карл Поппер вважав, що великим достоїнством демократії є не те, що вона гарантує обрання найкращих керівників, – а те, що їх можна позбутися у чітко визначену дату, відому заздалегідь. Це перевага демократичних конституцій супроти деспотизму, в якому альтернативою є природна смерть чи вбивство, аби до влади прийшов наступний тиран. Тож вистачило б почекати трохи менше чотирьох років, аби позбутися Трампа. Чи не багато це часу, враховуючи непередбачуваний характер цього діяча? Залишається імпічмент. У США він дуже політизований, про що свідчить той факт, що жодного президента ніколи не було усунуто з посади; Ричард Ніксон, аби уникнути цього, волів укласти угоду про свою відставку в обмін на юридичну амністію. Вчинки, за які засуджували Клінтона, були неморальними, але не мали серйозних наслідків, через що його супротивники навіть відмовилися усувати його з посади.
Республіканська партія ще не відмовилася від Трампа, а міцне ядро електорату підтримує чинного президента, попри всі його шаленства – чи, ймовірніше, через них. Отже потрібно буде чекати чотири роки до наступних президентських виборів або щонайменше два роки, доки в парламенті з’явиться ймовірна демократична більшість, аби Трамп пішов? Тут і надалі ми припускаємо, що цей президент настільки порушуватиме конституцію і змішуватиме свої особисті інтереси з державними, що підстав для імпічменту не забракне. Уявімо, що за два роки навіть найпалкіші прихильники Трампа виявлять, що той лише помножив багатства надбагатіїв і довів до злиднів країну в цілому через заходи, вжиті ним проти вільної торгівлі та вільного руху людей. Це оптимістичний сценарій – чекати два роки не так тяжко, як чотири, якщо тільки Трамп не спровокує якийсь військовий чи громадянський конфлікт. Залишається проміжна гіпотеза: нездатність управляти державою, яка записана в конституції. Рішення про цю нездатність може бути прийняти в будь-який момент кабінет, що його призначив президент, потім його має підтримати конгрес. Однак здається, у конституції йдеться радше про безсумнівну фізичну нездатність, аніж про розлад особистості, на який страждає Дональд Трамп. Якщо ця «нездатність» чи «імпічмент» не відповідатимуть строго законодавству, американці з ними не змиряться, що неминуче призведе до заворушень, бо – нагадаймо – прихильники президента озброєні. А це – опріч безпрецедентного випадку Трампа – ставить під питання функціонування будь-якої демократії.
Занадто часто постають питання про вибір належного «кандидата», але в наш час соціальних мереж традиційні фільтри, які відбирали прийнятних державних мужів, уже не працюють. Політичні партії, що готували кандидатів, також не беруться до уваги, апелюється напряму до народних пристрастей. Треба визнати, що ці партії вже небагато мають що сказати про сучасні турботи. Тож ми тут пропонуємо поставити з ніг на голову звичне міркування про вибір найкращого кандидата. Відштовхнімося від гіпотези, в якій модель Трампа була б нормальною: у нас є філіппінський Трамп – Родріго Дутерте; угорський Трамп – Віктор Орбан; польський Трамп – Лех Качинський; ми могли б мати французького Трампа – Марін Лє Пен і голландського – Герта Вілдерса. Позаяк в дану мить ми не знаємо, як зупинити цю хвилю популізму, поміркуймо про опір, що його громадянське суспільство могло би протиставити трампізмові. Мені здається, що громадянський опір – більше, ніж конституційні тексти – є найкращою заслоною проти тиранії. Так свобода преси, навіть в Інтернеті, сприяє викриттю тиранів, розкриттю – через просочування інформації – зловживань владою і корупції. Цього не досить, тому що тиран-популіст може використовувати собі на користь медійне переслідування, якого, як він стверджуватиме, зазнає, – саме це робить Трамп. Тому потрібні інші форми опору: чорношкірі в США в 1960-х, як свого часу індіанці проти британської колонізації, змогли наполягти на своєму, лише використовуючи методи Махатми Ганді. Сидячі демонстрації дозволяють нині паралізувати місто і нейтралізувати поліцейське придушення. Також, схоже, є дієвим використовувати прийоми американської Чайної партії, яка на даний момент знаходиться при владі, а в часи Барака Обами переслідувала своїх супротивників, роблячи неможливим проведення будь-якого публічного зібрання. У всіх країнах, які перебувають у руках популістів – від США до Польщі – ці рухи опору прагнуть організуватися і координуватися; у цьому випадку популісти залишаються при владі, але їхня влада стає формальною і не має впливу на реальне суспільство.
Правда, громадянський опір можливий лише в правових державах, де сам деспот знає, що не може йти занадто далеко, тому що в Росії чи Китаї методи Ганді – як і він сам – не мають сенсу.
Махатма втратив здоровий глузд, коли в 1938 р. радив євреям застосовувати пасивний опір проти нацизму. Пасивний опір діє лише тоді, коли народ і деспот поділяють ті самі цінності – як-от, наприклад, бажання Трампа бути визнаним у шоу-суспільстві, що ним є США. Оскільки те, що в даний момент відбувається в цій країні, є життєво важливим для Заходу, замість того, аби цікавитися постійними вибриками Трампа, уважно спостерігаймо за формами опору супроти нього: ось де вирішується доля США і наша.
Guy Sorman
Cómo deshacernos de Trump
ABC, 27/Feb/2017
Зреферувала Галина Грабовська