Іноді треба говорити просто й однозначно. Бо проводив якось я вечір Миколи Рябчука. І, звичайно, рано чи пізно розмова мусила звернути на нашу з ним улюблену тему одної чи двох (чи двадцяти двох) Україн. І Микола, звичайно, у двадцятидвотисячний раз спробував пояснити, що йому йдеться не так про географію, як про два антагоністичні проекти України, кордон між якими проходить по наших головах. Хоча, додав із багатозначною усмішкою він, певна кореляція між місцем проживання і вмістом голови все-таки існує. А кореляція – слово не дуже просте. Тож декотрі люди розходилися після того вечора трохи збентежені. Ясно, думали люди, що доведеться корелювати. Але як? Де? Ще можна по Дніпру чи вже й по Збручу запізно?
Тому іноді треба простіше, однозначніше. Наприклад: я ще не зустрічав у житті аж такого ідіота, який би стверджував, що на Донбасі чи, навпаки, в Галичині всі люди однакі. Або що на Донбасі людей хвилюють одні соціальні проблеми, а в Галичині – зовсім інші. Тож, коли під час дискусій наші, сказати б, соборники в нападі гуманізму починають розчуленими голосами доводити, що Волга впадає в Каспійське море, тобто, що хороші люди і погані обставини трапляються в кожному реґіоні, я завжди дивуюся: кого вони намагаються переконати? Хто з присутніх, шукаю поглядом я, наважиться засумніватись у цій універсальній істині? Власне, в істині настільки універсальній, що вона вже рівною мірою охоплює не лише Львів і Донецьк, а й, приміром, Францію, Бразилію і Буркіна-Фасо. Але, продовжую шукати поглядом я, може, водночас знайдеться і хтось, хто пояснить мені, який стосунок ця істина має до формування, по-перше, національної самосвідомості та, по-друге, чуття єдиної державної родини? Підозрюю, що більшість тих-таки французів, як і ми з вами, відчуває потребу в їжі, питві, сексі, одязі, житлі та інших необхідних для життя і продовження роду речах. Але чи саме з цієї причини вони є французами? І – беручи ширше – європейцями?
Одне слово, якщо говорити просто й однозначно, Україна в її нинішніх кордонах не має жодних шансів. Те, що вона не має шансів стати Європою, – це ще півбіди. Біда – що вона й шансів стати Україною не має. Інакше – ще простіше – кажучи, йдеться не про потреби, а про цінності. А кажучи ще однозначніше – про Росію. Не здійснивши глибоко усвідомленого вибору, не сформувавши власну ідентичність, не ставши собою, Україна може стати лише пародією на Росію. Яка і сама – з європейського погляду – є тотальною пародією і на державу, і на суспільство. То що вже казати про пародію на пародію? Аж таке жалюгідне явище взагалі не має права на тривале існування.
Важливий момент: я тут не оцінюю, чи сама по собі Росія є «хорошою», чи «поганою». Цілком можливо, що для себе, для більшості свого населення вона якраз така, як треба. Зрештою, мене це не дуже обходить. Натомість її вплив на Україну обходить дуже й дуже. Бо вплив цей для досі ембріональної української ідентичності є смертельно небезпечним. Причому, ще невідомо, чий конкретно вплив є для нас гіршим – Петра І, Леніна й Путіна чи, наприклад, Гоголя, Толстого й Достоєвського. У сенсі – котрий із них більше відриває нас і від самих себе, і від Європи.
Так, велика російська література справді була великою. Що не заважало їй бути свідомо антиєвропейською і мимохідь антиукраїнською. У процесі свого становлення ця література на рівні форми переймала європейські традиції, але на рівні змісту запекло їм протистояла. У результаті постав дивний гібрид, в якому зовні все нагадує Європу, але внутрішньо (за нечисленними виразно прозахідними винятками) її ж абсолютно заперечує. Літературі це, мабуть, пішло на користь. Та чи пішло на користь самій Росії? У кожному разі, від Петра І починаючи, Росія – як і її література – раз у раз про стороннє око приміряє на себе європейський одяг, сутнісно залишаючись тим, чим вона є. Тобто невідомо чим, але аж ніяк не Європою з її раціоналізмом, логікою, етикою, правами людини і власності та рештою занадто дрібних для «широкої російської душі» цінностей.
Наслідки? Концептуальний поет і дотепний колумніст Лев Рубінштейн якось зауважив цікаву філологічну особливість російської влади. А саме – її постійне жонглювання омонімами: «У нашій країні, – каже Рубінштейн, – «партії», «парламент» і «вибори» означають зовсім не партії, парламент і вибори, хоча пишуться і вимовляються так само. Те ж і з судом. Слово «суд» у нашій імітаційній системі може означати все що завгодно, але тільки не суд».
Подібну думку висловлює у книзі «Свята Русь» також дотепний, але ще й по-науковому ґрунтовний Ален Безансон: «Мистецтво брехні, – починає він своє дослідження, – таке ж старе, як сама Росія». Можна би подумати, що це лише ефектна і не зовсім правдива фраза: прибріхували ж різні греки з римлянами ще задовго до того, як майбутні росіяни взагалі говорити навчилися. Однак далі Безансон чітко пояснює, що він має на увазі. Згадане кількасотлітнє накладання європейської форми на загадковий російський зміст (а в часи СРСР і на відсутність будь-якого змісту, на досконалу у своїй безглуздості утопію) перетворило Росію на країну тотальної і до того ж двоповерхової брехні. Перший поверх – це звичайна логічна (себто словесна) брехня. Так бреше, скажімо, мер російського міста мерові міста французького, коли перебільшує свої економічні успіхи. Або – з актуальніших подій – журналістка Дар’я Асламова, коли публікує в газеті «Комсомольская правда» свою маячню про Україну. Така брехня може бути підступною, прикрою, образливою, але нічого специфічно російського (чи російсько-есесерівського) в ній немає.
Зате специфічно російським є другий поверх, який Безансон називає брехнею онтологічною. Приклади саме цього типу брехні й наводить Рубінштейн: російський суд і російський парламент називаються, як і деінде у світі, судом і парламентом, але вони судом і парламентом не є. Так само, як російський мер не є мером, а журналістка Асламова – журналісткою. І, звичайно, так само, як професор Янукович не є жодним професором, а є безграмотним єнакіївським гопником; так само, як Партія регіонів не є ані партією, ані реґіонів, а є мафіозною структурою, що діє в інтересах одного реґіону; так само, як історик Табачник не є істориком, а є кремлівським холуєм тощо. А найгірше – що так само, як Україна вже майже не є сьогодні Україною, бо вже майже є бездарною пародією на Росію.
Відтак на традиційне іронічне, як їм здається, запитання соборників: «ну, і по якій лінії пропонуєте ділити?», – я серйозно відповідаю: по лінії ментальної русифікації. Не кожен «східняк» і не кожен «західняк» мусить знати, що таке омоніми й онтологія. Але відчуття їх не обманюють. Якщо безперечна більшість населення якогось чи якихось реґіонів відчуває свій нерозривний «духовний зв’язок» із Росією і цінує його вище за можливість вибудувати власну – не русофобську, але з погляду цінностей виразно відмінну від російської – ідентичність, то нема ради. Українськими (і потенційно європейськими) такі реґіони все одно ніколи не будуть. А ось посприяти остаточному перетворенню всієї України на простір «онтологічної омонімії» – можуть. Точніше, вже давно сприяють.
Знимка Костянтина Стрільця
23.04.2013