(Картка з записника).
Шостий місяць сидїв я на альпейських скелях. Мав свій барак, де крім мене мешкало ще двох товаришів. На Новий Рік лишили ся ми вдома, хоч запрошено нас у доли, в товариство. По полуднї волочили ся на скелях, а ввечері один сидїв і читав, а другий щось підспівував, коло ½9 год. опинив ся в "ліжку" й читав якусь книжку.
Нараз почули ми в сїнях дуже непевні голоси, якісь уваги в московській і українській мові. Відчинили ся двері й показав ся "фельдфебель" з прибраною кольоровим папером і патронами смерічкою, а за ним всунуло ся непевним кроком дванадцять полонених Москалїв. Ми здивували ся, вони виповнили маленький простір нашої буди; найстарший з них, як опісля показало ся, російський цуґсфірер Никола Николаєвич з курської ґубернїї задириґував дванадцяткою яко справжній дириґент "Многая лїта". При тім на акомпанїямент свистав один з полонених таким прошибливим голосом через зуби, що менї пригадали ся звуки якихось диких татарських свиставок. І дїйсно був він десь з Туркестану. По "Многая лїта" заспівали на московську мельодію "Ой, ходила дївчина беріжком", а в її такт трьох з них зачало перед нами гуляти козака. Як побачив я таких чесних гостей, злїз з моєї причі, ввійшов між них і далї співали ми вже разом. Один з моїх товаришів, Чех, незлий скрипак, зачав до того потягати на скрипцї й наша буда гудїла, наче відбувало ся яке чортівське весїллє. Другий мій товариш, мадярський Румун з Араду, витягнув зпід лїжка дві фляшки сливовицї, щоб колядників відповідно прийняти, й вишукав папіроси. Аж тодї зачали вони на добре співати. Одна пісня за другою.
Никола Николаєвич, що випив від одного замаху два поважні стакани сливовицї, виказав справдї дириґентський талант. Сам співав, присїдав і кричав, махав руками, що аж небезпечно було коло нього стати, бо високий 6ув, мабуть на два метри, а кремезний, як дуб. Сливовицю пив, як воду.
Я спитав ся, чи є між ними Українцї. Було чотирьох. Як побачили, що я знаю по українськи та що з ними разом співаю, втїшили ся дуже та стали сміливійші. Лиш Николу Николаєвича здивувало се дуже, що я по українськи знаю. Як побачив, що я говорю з одним з колядників з полтавської ґубернїї, розложив руки й крикнув: Дивіть ся, той хахол і той хахол!
Як уже з годину поколядували, доволї сливовицї випили та й закурили, виступив один з них і дяківським голосом з незвичайною повагою крикнув: "Його благородію, нашому командантови пану поручникови многая лїта!" Співано се щораз вищими тонами, а "многая лїта" було певно високе "h" або "с". Тодї всї підхопили мельодію "многая лїта" й кождого з нас підносили до гори, а сей, що знав свистати через зуби, видавав прошибливий звук, який в ухах лишив ся на кілька днїв.
Ще заспівали кілька пісень, а опісля знову найстарший з них заспівав тим самим поважним, церковним голосом: Його Високости, цїсареви Франц Йосифови — "многая лїта", а за ним незвичайно поважно разом з нами цїлий хор. Ми подякували їм за се, а вони втїшені співали ще жовнїрські й народнї українські та російські піснї.
Коли прощали ся, десь коло 12 год. в ночі я подарував Українцям одного Кобзаря, декілька книжок "Союза" та примірники "Українського Слова", чим вони дуже втїшили ся. Цїлий вечір був дуже веселий і повний ориґінальности.
[Вістник Союза визволення України]
14.01.1917