«Громадськість постійно вводять в оману, і останнім наразі прикладом цього є Дональд Трамп, який пообіцяв американцям темп росту від 4 до 5 %, що є технічно неможливим і до того ж від нього не залежить»
Одним з парадоксів демократії є те, що уряди просять, щоб їх оцінювали за темпом росту економіки, тимчасом як насправді вони мало впливають — чи ніяк не впливають — на цей темп. Розвиток в наших складних, меркантильних і відкритих до світу суспільствах зумовлений майже нескінченним числом параметрів, яких ніхто не контролює і не вміє прогнозувати, навіть в державній сфері. Уряд часом може зруйнувати економіку, і прикладів цього не бракує. Досить лише заміритися на приватну власність, закрити кордони, створити інфляцію через державні видатки, почати перешкоджати інноваціям за допомогою нормативів і замінити угоди корупцією, щоб зростання припинилося. Це підтвердилося не раз: від радянської епохи аж до Арґентини Кіршнерів. Але підвищувати темп зростання — щось зовсім інше.
Росіяни в 1920-х і китайці в 1950-х думали, що вміють планувати розвиток, однак це призвело до масових злиднів, за винятком працівників військових сфер промисловості, якими керувала держава. Пероністська Арґентина після 1945 р., Індія Неру після незалежності та мілітаризована Бразилія випробували автаркію та інфляцію, хоча й безуспішно. У 1970-х під впливом Кейнса й доволі довго після того, як його не стало, думали, що можна буде «перезапустити» ріст створенням валюти і бюджетного дефіциту. На жаль, результати не були переконливими в довшій перспективі; в найкращому випадку кейнсіанські політики є квітками на один день, як-от політика Сполучених Штатів Ніксона, лейбористської Великої Британії і Японії 1980-х. Отож, випробувавши все, уряди всього світу, за деякими екзотичними винятками, віддали перевагу більш чи менш реґульованому вільному ринкові.
І не кажіть мені, що економіка не є наукою! Хай яка недовершена, вона рухається вперед і робить це за науковими методами: економісти розробляють теорії, ті випробовуються — на жаль, на народах – морських свинках, а не в лабораторії — і з цих експериментів добувається наука. Але результати, хай які важливі, не переконують усіх на світі одночасно, тому що економічна наука в цьому аспекті не є винятком. Відколи здобувають докази і аж до їхнього загального прийняття минає якийсь час. Найбільшими обскурантистами з цього погляду є ті, кому найбільше є що втрачати: політичні керівники та їхні гуру. Оті гуру, як в знаменитому театральному творі Едмона Ростана «Шантеклер», де головним героєм є півень, думають, що своїм співом змушують сонце сходити, аж до того ранку, коли Шантеклер встає пізно, бачить, що сонце вже зійшло, і вкорочує собі віку. Наші міністерські півні, які ніколи не зрікаються свого пташника, вдають, що не знають — чи насправді не знають, — що економічне сонце сходить і заходить без них.
Нагадаємо, що головними рушіями росту є еміґрація сільського населення та інновація. Якщо ми намагаємося зрозуміти потужне економічне зростання у Європі в ХІХ ст. чи після 1945 р. і нещодавно в Азії, то він головно зумовлений переміщеннями населення з села в місто, тому що селянин, який стає робітником, підвищує свою продуктивність. Коли еміґрація сільського населення закінчується — зростання зменшується і ніколи вже не досягає попередніх цифр. Натомість інновація є постійною, і саме сюди — лишень трохи — уряди можуть втрутитися: дозволять вони, щоб діяла «креативна деструкція» — коли відмовляються від старого на користь нового — чи ні? Пошук рішення є болісним, тому що в демократії треба знаходити адекватний баланс між економічним динамізмом і суспільним миром. А вони зазвичай суперечать одне одному, позаяк економіка є ефективною, але не обов'язково моральною, у кожному разі не в короткій перспективі.
Гадаю, що приблизно 99 % економістів не заперечуватимуть сказане. Та чи знають це медіа-гуру і політичний клас? Це будить більший сумнів. Ця вирва між знанням і незнанням є тереном улюбленої електоральної гри політичних партій, і це дуже прикро. Громадськість постійно вводять в оману, і останнім наразі прикладом цього є Дональд Трамп, який пообіцяв американцям темп зростання від 4 до 5 %, що є технічно неможливим і до того ж від нього не залежить. Нездужання демократії, фрустрація народів і посилення так званої популістської демагогії породжують цю атмосферу брехні. Ми не можемо нарікати на розквіт популізму й одночасно брехати виборцям про те, що уряд — і опозиція — може чи не може зробити. Альтернатива? Нею могла б стати освіта, та чи можна бути обраним і переобраним, даючи уроки реалізму та скромності? Ми цього не знаємо, бо ніхто не пробує так робити; примушувати сонце сходити є більш привабливим, аж до того ранку, коли ми встанемо занадто пізно.
Guy Sorman
¿Y si probásemos con la verdad?
ABC 09/01/17
Зреферувала Галина Грабовська
19.01.2017