По памятнім бою під Ватерльо 18. червня 1815 р., який був фіналом війн, що кровавили Европу через двайцять лїт, — була порішена дальша судьба европейських держав і народів на некористь тодїшнього керманича полїтичного ходу Европи Наполєона І. та на некористь Франції. Провід в культурних змаганях світа обняла анґлїйська нація, забезпечивши престіж своєї влади на мори вже по битві під Трафальґаром.
Потрясений до підвалини пристарілий устрій Европи перетворив ся та зачав видавати плоди, які проявили ся по лїтах у консолїдації нових державних націй, у демократизації континентальних суспільностий, в новім законодавстві та в небувалім доси розвою промислу, науки і штуки.
Для героя, котрий в значній мірі дав почин до нового житя держав і народів, не стало місця в Европі. Переслїдуваний всїми, мусїв він віддати ся в руки своїх найзавзятїйших ворогів Анґлїйцїв, котрі його вивезли як воєнного полоненого на далекий, океанський острів св. Олени. Тут жив Наполєон під наглядом спеціяльно для сеї цїли ново-іменованого ґубернатора Ґудсона Лєве, чоловіка мало інтелїґентного і злобного, який аж до смерти Наполєона 5. мая 1821 р., не вичерпував всїх засобів і способів, щоби бувшого імператора Франції, першого володаря в Европі, як найбільше ограничувати в особистій свободї.
З цїсарем Франції, котрого Анґлїя велїла тепер називати ґенералом Бонапартом, приїхали на острів як добровільні полонені його невідступні: ґраф Ля Кас, ґенерал Ґурґо та ґенерали Бертран і Монтольон з жінками та дїтьми.
Майже цїлий час свого побуту на острові був Наполєон занятий споминами своїх подвигів, укладаючи їх в форму історичних мемуарів, котрі диктував під перо своїх згаданих товаришів недолї. І так, не могучи конструувати стратеґічні пляни та виконувати їх, творив він лїтературу і снував сим дальше нїмб наоколо власної постатї, переносив його дальше на постать молоденького передчасно помершого сина — на цїлу свою сімю.
Із мук Наполєона на острові св. Олени та із сяйва його мемуарів повстав в Франції культ бонапартизму, який поклав підставу на імператорський престіл, на який засїв по лїтах братанич імператора князь Людвик — як Наполєон III.
Отся історична подїя і велика постать Наполєона пригадають ся нам мимохіть в часї великої воєнної хуртовини, силою своєї нечуваної величі, якої нїколи не закривав нї простір, нї плїснь сотень лїт. Спомини отсих подїй тим більше насувають ся нам на память, що ми переживаємо як раз по сотнї лїт подїї, в грі полїтичних та стратеґічних сил так, подібні до Наполєонських часів.
Мимохіть збирає цїкавість, насуваєть ся бажанє пізнати, які чутя хвилювали в серци сего, на майже відлюднім океанськім острові закованого, великого володаря Франції, що зумів диктувати свою волю цїлому европейському континґентови. Заспокоєнє сего бажаня дають нам спомини ґрафа Монтольона, котрий описує день нового року 1817, пережитого сими надзвичайними виселенцями на острові св. Олени. В тім дни приходили в Парижи до Тілєріїв, щоби віддати поклїн і новорічні бажаня Наполєонови, всї висші представники Франції і дипльоматичні заступники цїлої Европи — тепер не появили ся тут навіть всї найвірнїйші, бо ґраф Ля Кас виїхав 30 грудня 1916 р. до Европи. На ґратуляції, зложені вибраною горсткою, відповів Наполєон, який рано був дуже пригноблений, ось якими словами: "Я тут лежу в гробі, та не маю вже більше відваги празнувати сїмейні свята. Прийдїть всї до мене коло години 4, може на тодї сполошить менї праця гадки ночи."
Точно о год. 4 — пише Монтольон — появили ся ми всї, щоби батькови зложити бажаня, відповідні чутям, які ми що-дня носили в серцях.
"Вірю вам — відповів Наполєон — не жду одначе від долї нїчого більше, як смерти, що би покінчили ся мої муки. Ви бачите, як день в день до давних обид приходять нові. Жалую вас дуже, бо чим більше показуєте для мене привязаня, тим більше мусите терпіти під тягаром мого нещастя. Сподїваємо ся, може пан Гудсон Лєве позволить пройти бодай сегоднїшньому дневи, не завдаючи нам нових мук. Ваші дїти будуть сегодня їсти разом з нами, хотїв би я, щоби їх веселість була цїлковита."
Бажанє і надїя Наполєона не сповнили ся й тут, бо ще того дня арештувала сторожа ґенерала Ґурґо, який мусїв пересидїти в замкненю аж до зміни сторожі. Взагалї положенє Наполєона не поправляло ся в новім роцї, а погіршало ся значно. Ґубернатор зачав шиканувати вязнїв що раз сильнїйше, а невдоволений ґенерал Ґурґо відїхав незадовго до Европи. При Цїсарі лишили ся тільки Бертран і Монтольон із сїмями, яких товариство збільшив своєю особою тільки італїйський лїкар Антомаркі.
Сї не відступили Наполєона аж до його смерти.
[Дїло]
14.01.1917