Лілія ЛИШЕГА

 «Якщо тобі, мандрівнику, якось випаде подорож до Станиславова, затримайся, скрасивши свою подорож відвіданням славного колись нашого міста». Так запрошував туристів до Тисьмениці (Тисмениці) в 1930-х роках у своїй книжечці «Dzieje miasta Tysmienicy» Домінік Хіровський.

 

 

І зустрічало тоді місто подорожнього старими церквами, костелами, синагогою, «панським домом», великими й малими будинками, склепами (крамницями), забитими різними товарами, магазинами (складами) баранячих шкір і жвавим багатоголоссям ринкової площі. Тут добре себе почували українці, поляки, вірмени, євреї. Кожен народ, який проживав у цьому місті, вносив свою частку у життя Тисьмениці. Місцева українська мова нагадувала калейдоскоп, в якому оберталися українські, польські, німецькі, єврейські (ідиш) слова, тим самим утворюючи кольоровий узор тисьменицької говірки. Напевно, тоді нікому не бра́кло слів у розмові.

 

 

Минали роки. Слова, які прийшли до нас разом із поляками, вірменами, євреями, для яких Тисьмениця була рідним містом, з часом стали забуватися. Вересень 1939 року, що «ощасливив» наші землі, запровадив «нові порядки». Депортації та націоналізації розчистили своєю страшною червоною мітлою місто для всеохопної совєтизації. Не оминула ся (ця) гірка година й мову. У ній оселилися русизми, матюки та слова-паразити. Матірщина стала чергуватися «тіпами» й «капєцами», «блінами» й «мусором». Якщо колись іншомовні слова були звичайними й робили мову багатою, колоритною й цікавою, то від засилля брудних, принизливих і агресивних російських матюків вона якось збля́кла (вицвіла) й спростилася. Але, як колись казали тисьменицькі кушнірі, «мой, мой, не вернути вже ті часи». Інколи ще й сьогодні можна почути від старших людей незрозумілі для сучасників слова, яких було досить багато в 1970-х роках. Спробуємо повернутися, чи як тепер кажуть, «зробити віртуальну подорож» у ті, вже далекі часи (кінець XIX – середина XX століття) й пригадати такі різні й дивні, а інколи й смішні слова й вирази, якими тоді розмовляла Тисьмениця.

 

 

Ще маленькі знали, що, зайшовши до темних сіней й заледве намацавши клямку (дверну ручку), потрібно було спершу запу́кати в двері (постукати в двері), а тоді вже ввійти до хати й привітатися. Віталися по різному: «Слава Йсу Христу», «цілуй ручки», «се́рвус» (привіт), а якщо хотіли, щоби хтось із малечі підбіг і цмокнув у щоку, то казали: «Дай бу́зі!» (безе – з французької «поцілунок») чи «Дай цьом!».

 

 

У ті часи хати будувалися на дві половини й, здебільшого, мали два входи. Спереду був парадний вхід через ґаночок, який тримався на двох білих круглих колонах, далі йшли сю́нки (маленькі сіни), а потім – сіни, якими хата ділилася на дві половини. Перед ґаночком в горо́дчику росли кущі пахучого я́зьміню (жасмину), бо́зу (бузку), цвіли туліпа́ни (тюльпани), півонії, левкої, ґірґо́нії (жоржини), різнокольорові мальви, квіти Діви Марії – білі лілії (з ними йшли діти до першого прича́стя) й обов’язково матійолька (матіола), що своїм ароматом наповнювала літні вечори й давала знати хлопцям, що саме в цій хаті є дівчата. Зазвичай заходили до хати з тильної сторони, з подвір’я, де ще вздовж цілої будівлі могла бути й дерев’яна ґалє́рія (веранда, тераса).

 

Хату старалися якнайкраще пристосувати для життя, більша частина якого, напевно, у всі часи минала в кухні, а вже різні святкові й урочисті події відбувалися в покої (світлиці). Саме тут, снігової й морозної зими, за великим столом, накритим білим ди́мовим (вид тканини) обрусом (скатертиною), заставленим дванадцятьма стравами, під потріскування кольорових свічечок, на прибраній бальо́нами (ялинковими прикрасами), ангелочками, «золотими» горішками й червоними яблуками ялинці, при солодкій куті збиралася вся родина на Святий вечір.

 

Цвіклі

 

 

Навесні за цим же столом смакували Великодніми дарами: свяченим червоним яєчком і паскою, оздобленою великим крученим хрестом, запашною ковбасою й шинкою, росо́лом (юшкою з курки), присмаченим грибовими ма́ґґами (приправою «Maggi», відомою у Європі з кінця XIX століття), начиненою куркою (що пізніше перетворилося на тисменицьку страву під назвою начинка), гижка́ми (холодцем) з цві́клями, голубцями, вином з пози́чок (порічок) чи вишнівкою й солодким печивом.

 

Бульйонний куб Maggi

 

 

Кімната, яку називали покій, справді виправдовувала свою назву. Тут було гарно, просторо, спокійно й ясно, навіть відчувалась якась урочистість. На вікнах висіли світлі маркізетові з ру́жами (трояндами) на сітці фіранки́ ручної роботи, а у шиби (шибки) зазирали червоні й рожеві мушкательки (герань). Напасто́вана (натерта мастикою) й напуцо́вана (відполірована) до блиску підлога була встелена тканими во́вняними доріжками. Дерев’яні ліжка накривалися парчевими ка́пами (покривалами) й викладалися вишиваними бордовими ру́жичками (трояндочками) я́сіками (маленькими подушечками). Над ліжками на стінах розташовувалися у великих гарних рамцях (рамках) весільні портрети господарів, а у головах висів потемнілий від часу образ, на якому стояв на сторожі коло дверей Ісус Христос. Ще в українських хатах були портрети Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка й Івана Франка. Щодо останнього, то треба зауважити, що не всі на той час у Галичині прихильно ставилися до Франка через його соціалістичні погляди. По обидва боки ліжок, як вартові, стояли нака́слики (тумбочки), на яких могли бути кро́плі (краплі) на спаннє́ (для спання) чи книжки й часописи. Читали «Нову хату», «Історію України Руси», «Кобзар», сільськогосподарський календар, молитвенник, Wiek nowy, Plomyk, Ojczyznu w pismie i pomnikach. На сторінці останньої ще в часі першої войни (Першої світової) вирішив залишити згадку про своє перебування в Тисьмениці якийсь кубанський козак і розписався: «На добрую и долгую память козакъ станицы Семикаракорск. Хутор Слободской».

 

Ясіки

 

 

При стіні, між вікнами, стояла пси́ха (велике дзеркало, трюмо). Перед нею завивали у льо́ки (кучері) волосся, смарувалися (намащувалися) кремом «Nivea» (вироблявся у Європі на початку XX ст.), пахтилися водою кольо́нською (одеколоном), призиралися (приглядалися) до прищиків на носі, штрамува́лися (чепурилися) й любувалися своєю красою – як жінки, так і чоловіки. Оскільки цей мебель мав ще цілий ряд шуфлядо́к (шухлядок), то там завжди можна було знайти цілу купу різних дрібниць: гребінці, грана́длі (великі шпильки для волосся), при́пинки (приколки), кляме́рки (заколки), папільоти, стрічки, кокарди (банти) і багато іншого дріб’язку. А ще покій заповнювали такі меблі: шафа, на верхній поличці якої, під відрізом анґє́льського ше́вйоту, був сховок для грошей, плюшева оттаманка (диван для сидіння), фо̀тель (м’яке крісло), машина «Зінґєр» (швейна машинка), а у декого – навіть фортѐп’ян (піаніно).

 

 

Маленькі діти спали у гарненькій колисці, яка була шедевром лозоплетіння. Пізніше колиску замінювало бамбукове ліжечко з перильцями. Середину кімнати прикрашав великий стіл, накритий «гачко́ваним обрусом» (в’язаною гачком скатертиною), а на ньому – фля̀кон (квіткова ваза) з цві̀тами (квітами). Поруч з покоєм була невеличка кімнатка, що мала назву ваньки́р. Там стояло ліжко і можна було покіма́рити (подрімати) після доброго обіду.

 

Куфер

 

 

Але не треба думати, що всі тоді в Тисьмениці розкошували. Були хати під бляхою, під ґо́нтом (дощечками), під соломою. Так само різнився й внутрішній вигляд кімнат. Багато хатів мали глиняну долівку. Замість шафи там стояла скриня, ку́фер (дерев’яна скриня з опуклим віком) чи висіла же́рдка (підвішена перекладина, на яку вішали одяг), а за ліжко слугували бамбе́тель (дерев’яне ліжко-лавка), прі́ча (високе саморобне ліжко) і піч.

 

Бамбетель

 

Величезною розкішшю тоді було електричне світло. Мало в кого у хаті світилася жарі́вка (електрична лампочка), а тому старалися зробити необхідну роботу за дня. Увечері запалювали нафтову ля́мпу (гасову лампу), перед тим добре випуцувавши (повитиравши) ґазетою від кіптяви шкє́лко (прозорий скляний абажур). По стінах кімнати починали пересуватися величезні тіні, які переломлювалися на межі стіни й стелі і ставали ще страшнішими.

 

 

На той час у Тисьмениці вже був і телє́фон (телефон). Фабрика, де виправлялися (вичинялися) шкіри й шилися кожухи, що містилась на Вербовій, мала телефонний номер 13. Вдова Ізаака Крейніса зі свого підприємства, що займалося ушляхетненням шкір (імітацією під дорогі види хутра), дзвонила з апа́рата телєфоні́чного з номером 4 до Варшави й пропонувала свої вироби польським модницям. Вже й тоді думали, що телефоном можна подзвонити навіть до найвищого начальства й поскаржитися. Трошки дивакуватий (чи від народження, чи від «гарного» життя» – цього вже сьогодні ніхто не пам’ятає) пан Кіршенбаум підходив до телєфонічного слу́па (телефонного стовпа), стукав по ньому і: «Га́льо, гальо, пане Пілсудський!». Але Юзеф Пілсудський був далеко, у Варшаві, і Тисьмениці треба було жити своїм життям.

 

Дверцята від братрури

 

 

Кімната, в якій була вимурувана кухня (тепер у будівельних документах «кухонне вогнище»), мала однойменну назву. Тут завжди було тепло й смачно пахло. Щоби розпалити в кухні (плиті), приготувати сніда́нє (сніданок) й поставити варити обід, мусили, не зважаючи на пору року, вставати раненько. Спочатку гачком вигортали попіл, а потім накладали дрова. Найголовніше – не забути відкрити шу́бер (заслінку на димоході), бо тоді їдкий дим важкими сизими хвилями наповнював усю хату. З бічної сторони кухні (плити) робили брайтру́ру (духовку). Тут випікалися різні пля́цки (солодке печиво), мандибу́рчина (картопляна) чи кукурудзіна баба, а ще там тримали їжу, щоби не вистига́ла (не вихолола). Для теплої води ще спеціально вмуровували у кухню коцьо́лок (казанок).

 

Інколи, після того, як зарізали свиню, на верхній частині кухні (плити) сушився свинячий міхур, який дзя́дзьо (дідусь) майже ювелірно надував через соломку. Від теплого повітря ця куля тихо погойдувалася й лопотіла. Пізніше, коли вона вже добре висохла, то ставала гарною забавкою для дітей. Ще цей міхур був у пригоді для курців – в ньому прекрасно зберігався тютюн.

 

 

Кухонного на́чиня (начиння) мали тоді дуже багато. Варили їсти в горнця́х (високих прямих горщиках), горщиках, баніка́х (каструлях), ринка́х (низьких широких каструлях), які були спіже́ві (мідні, чавунні) чи поливані, а смажили на пательня́х (сковородах).

 

Коновка

 

 

Воду для варива приносили з кірни́ці (криниці) або по́мпи (колонки) коновкою (відром). Вже зранку, для запарювання кави чи гербати (чаю), на кухню наставляли чайни́к. Коли закипала вода, то він так свистів, що аж підскакувала покришка (накривка). Вода виливалася з носика чайника на гарячу бляху й шипіла. Малим дітям дуже цікаво було дивитися на шиплячі бульбашки, а тому вони крадькома пробували плюнути на розпечену бляху. Але бабця, зауваживши такі витівки, страхала їх тим, що язик обсиплять прищі. Щоби «відімстити» за такі страхання, тихенько розв’язували ззаду бабці фартушок, і він падав їй на ноги. Тоді чулося навздогін малим збиточникам: «Басам ваше дрантя!».

 

Сальцесон

 

 

Деякі продукти та начиння – сло́їки (скляні банки), та́чівку (качалку), мозді́р з тлу́чком (ступку з товкачиком), сіка́ч, макогін, побія́чку (віничок для збивання), таси́́ (протвені) й інші форми для випікання, ціди́лок (посудину для проціджування), баньки́ (поливані банки, в яких носили молоко), ква́рти, зба́нки, флішки (пляшки), гладу́нчики (гладущики) (глечики) – тримали в спеціальній кухонній шафі, яка для провітрювання мала отвори в дверцях, що нагадували своєю формою великі круглі поцятковані очі. На верхній поличці цієї шафи, у старій шкіряній «туре́пці», зберігалося найцінніше для ґаздині (господині) – пере́писи (рецепти). Тут було записано, як вдати добрий сальце́сон, як спекти чеколядо́вий (шоколадний) чи горіховий торт, що треба додати до тіста, аби тістечка через млинок не порозпливалися, як зробити вино з пози́чок (порічок) та й багато інших розумних рецептів.

 

Креденс

 

 

А ще стояв у кухні кре́денс (буфет) – головна окраса цієї кімнати. Там зберігалися таре́лі глибокі (глибокі тарілки), плиткі́ (тарілки для других страв), таре́льчики (маленькі тарілочки), важкий столовий сервіз з грубого білого фаянсу (бабциний весільний подарунок), полу́миски, кльо́ші (вази для солодкого), креманки (вазочки для крему), кара́фки (графини), кілі́шки (чарки), шклянки́ (склянки), горнє́та (горнятка – кухлики), цукєрні́чки (цукорнички), кохлі (черпаки), лижки́ й виде́льці з альпа́ки (ложки й виделки з мельхіору).

 

Макітра та макогони

 

 

Якщо взяти щось із тодішнього кухонного начиння, то це, як правило, були майже мистецькі витвори. Як гарно був виточений макогін! Бабця забороняла внукам його облизувати. Казала, що будеш лисий сам або твоя майбутня дружина чи чоловік. Дзядзьо, напевно, не слухався своєї мами й малим облизував макогін, бо центр його голови був дуже подібний до цього кухонного знаряддя. Якось навіть коханий онучок пробував порівняти дзядзеву лисину й макогін. Після такого порівняння, почухавшись у голову, дзядзьо тихенько казав: «Пся кров собача».

 

 Млинок для кави

 

 

Казково виглядав і млинок для кави. Здавалося, що досить покрутити його ручку й з дерев’яної хатки посипляться різні дарунки. Бронзовий моздір ніби співав після кожного удару в нього тлучком. Навіть сама кухня (плита) виглядала особливо. Край бляхи, дверці брайтру́ри виблискували бронзовими кульками, глиняні горнці й горщики дивували око корунко́вим (ажурним) плетінням із дроту. Так само можна сказати й про кухонні меблі. Це не були, як тепер, звичайні скриньки із тирсоплити, на яких гарчить пластмасовий кухонний комбайн, а вироби. Бамбе́тлі (дерев’яні лавки-ліжка) й лавки з викрутасами, креде́нси з різьбленими дверцями й кольоровим шклом (склом), столи з ніжками різної форми, крісла (стільці) з гнутими спинками – все це прикрашало тодішню кухню. Можна собі тільки уявити, скільки ж то було тоді різних майстрів. Гу́рма! (дуже багато).

 

А які різні смачні запахи, від яких аж крутило в носі й починала точитися слина, наповнювали кухню! На щодень варили зу́пи (супи). У неділю міщани на обід обов’язково смакували ро́солом (юшкою) з курки й волового (яловичого) м’яса з якнайтоншим тістом (локшиною) і голубцями, до яких давали багато тлустої (жирної) почере́вини, а рільники – борщем і пирогами (варениками). До мандибу́рки (картоплі), яка мала ще кілька назв – барабо́ля, бу́льба, смажили кармана́длі (відбивні) чи шницлі (котлети), або робили сос (м’ясний соус), ґля́сік (поливку).

 

 Палюшки

 

 

З картоплі завжди можна було приготувати дуже багато смачних страв. З тертої бульби смажили те́рчники (терченики, пляцки) (деруни), в брайтрурі пекли картопляну бабу з цибулькою й шкварками. З вареної та тертої сирої картоплі робили кне́длі (книдлі), а з вареної – палю́шки (ліниві вареники) та пироги (вареники).

 

Cвиняча ки́шка, начинена тертою картоплею й запечена в брайтрурі

 

 

А якою смачною була свиняча ки́шка, начинена тертою картоплею й запечена в брайтрурі! Свинячий котнє́к (кутнєк) (шлунок) начиняли лівером й головою, варили, а потім клали під прес і виходив сальцесон, з м’ясного фаршу пекли за́яць (хлібець), а з тонких кишок, що так ніжно називалися струнєнки́ (струни), робили ковбаси й кров’янку. Десертом слугувала кукурудзяна баба з черешнями чи труска́вками (полуницями).

 

Свята не були святами, якщо на стіл не подавали гижки́ (холодець). Це все присмачувалося цві́клями (тертими вареними бурячками з хріном), мізе́рією (салатом) з огірків. Для малих, а також і старих (бо теж мали проблеми з зубами) варили ґри́сік (манну кашу), а з кукурудзяної муки – куле́шу й чир. До легких страв ще можна віднести за́терку (зварене тісто, яке дуже круто місили, а потім терли на тертці). Запити таку багату їжу можна було квасни́м (кислим) молоком, ко́мпотом, герба́тою, лімо́ном, а як вже хтось, не міг «дати сі на стри́манє» (не міг втриматись) і сильно об’їдався, то мусив колотити собі воду з по́ташом (содою) і оцтом. На свята чи в неділю пекли солодке. Це був або простий пля́цок (пиріг) – медівник, цві́бах (цвібак) (бісквіт), або – з кількох перемащених (перекладених) ма́сою (кремом) бля́тів (коржів). З тоненького цвібаху скручували ро́льку (рулет) й перемащували кремом.

 

 Цвібак

 

 

Частенько в неділю пекли лєґумі́ну з родзинками або яблуками. Приготувати її було нескладно. 150 грамів рижу (рису) запарювали гарячою водою і давали один раз закипіти. Промивали рис холодною водою, заливали 0,5 л киплячого молока, додавали ложку масла й варили до готовності. Зварений рис охолоджували в мисці. Додавали туди цукор за смаком, два жовтки, 50 г родзинок, півложечки цинамону (кориці), перемішували, а на кінець вливали піну з двох яєць. Ще раз перемішували, викладали у змащену форму й пекли півгодини. Так само можна було приготувати лєґуміну, замінивши родзинки на яблука.

 

Пампушки з комфітурами

 

 

Різдво не обходилося без пампу́шків (пончиків) з комфіту́рами (конфітурами) (джемом) всередині. А скільки ще випікали різних дрібних тістечок, то вже й не перелічити. Усі витвори кухарської майстерності, які потребували прохолоди, переховували у спіжа́рці (комірчині). Тут же стояло у бутлях різної величини й вино з позичок (порічок), яке вже відферментувало (відбродило). Майже біля кожної хати завжди росло кілька кущів білих чи червоних позичок, а тому часто робили з них вино. На три літри позичок готували сироп з півтори літри води й одного кілограма цукру. Коли розчинявся весь цукор, і сироп вихолоняв, ним заливали позички й герметично закривали бутлю, вивівши рурку (трубку) у склянку з водою.

 

Потріскування дров у кухні, смачні запахи, пихкання кулеші в баняку, лагідне тепло й муркотіння десь на зви́шках розмореного лінивого кота, а ще можливість прислухатися до розмови дзя́дзя (дідуся) зі його ровесниками, сидячи в куточку і малюючи хімічним олуфком (олівцем) на білій побічниці (спинці) ліжка якихось чудернацьких звірів й тихенько посміюватись із їхніх дивних слів. А говорили вони про часи Франца-Йосифа, про ринські, корони, злоті. Трохи молодші дзядзеві колєґи кепкували зі старших та й казали: «Ая-ая (так, так). За Австрії й глина була ліпша». Але це, напевно, відповідало дійсності. Адже австрійська цегла й по сьогоднішній день зберегла свою міцність.

 

 

Якщо про австрійські часи згадували з ностальгією, то про радянські часи говорили вже зовсім іншим тоном. Не міг ніяк забути дзядзьо, як зрабували (пограбували) його вже перші совіти (радянська влада 1939), бо тоді у Станиславові на стації конфіскували у нього два вагони зі шкірами кримки (каракулю).

 

 

Минулося… Давно вже нема ні того муркотливого кота, ні дзядзя, ні його ровесників. Залишилися у пам’яті їхні розповіді.

 

Треба завважити, що тоді не тільки добре варили їсти, але й смачно та влучно вміли свого кривдника назвати, обізвати й посваритися. Якщо теперішня сварка зводиться до матюків, то тодішня більше подобала до театральної вистави, яку навіть було слухати досить цікаво й весело. Особливо творчо підходили до цього жінки. Інколи свої слова вони навіть підтверджували відповідними жестами. Могли обернутися й показати своєму ворогові зад, а були такі, що йшли ще далі – задирали свою широку спідницю і вже наповал «вбивали» цим суперницю, додаючи до цього «посилання»: «На! Поцілуй мене в с…ку».

 

Сварки, як правило, здебільшого виникали через побутові дрібниці. Десь забігли сусідські кури в город, хтось при оранці чи сапанні зачепив межу – і тут уже можна було показати весь запас «красномовства». Для підтвердження своєї правоти зденервовані (знервовані), червоні, розпашілі бігли до хати, виносили ма́пку (план) й тикали пальцем, де має бути межа й якої ширини. Проходив час, забувалася сварка (а може розумнішали), і йшли перепрошуватися. Найкращою нагодою для перепросин був час великого посту, запрошення на весілля чи ще якась подібна оказія.

 

За совітів (за совєтської влади) часто сварки виникали в чергах, які були характерними для тих часів. Тоді на тих, що пхалися без черги, казали: лізуть на ґра́нду, роблять ґранду.

 

Після таких емоційних сварок і прокльонів можна було й заслабнути. Хорували (хворіли) тоді, як і тепер. Якщо була якась легка слабість, то ратувалися (рятувалися) народними засобами, а вже в складніших випадках кликали до́хтора (лікаря), аби зба́дав (послухав) і виписав реце́пту (рецепт), а як треба, то й зробив за́стрик (укол).

 

В а́птиці в будь-яку пору доби можна було купити піґулки, порошки́, кро́плі (краплі), йоди́ну (йод), га́зу (марлю, бинт), масть (мазь), пля́стри (пластирі) – все, що мало помогти слабому.

 

Садова зелепу́га (недостигла садовина) дуже часто спокушала дітей. Тоді в серди́ні (в животі) зачинало крутити й нападало розвільнення (діарея) з бігункою (розладом шлунку). Молоді жінки, які були в тяжі́ (вагітні), часто мучилися від того, що їх увесь час млоїло (нудило) й тягнуло на квасне́ (кисле). Але найбільше, напевно, й тоді боялися дантиста (зубного лікаря). Хорували на сухоти (туберкульоз), ти́фус (тиф), цукрицю (діабет), діставали пропу́клину (грижу), робили шкро́банку (аборт), мали горє́чку (температуру), грипу; дро́жило (морозило), рума́тизм (ревматизм) крутив коліна, обсипали чиріки́ (чиряки), а шкліроза (склероз) не одному потроху відбирала пам'ять. Одним словом, колишні сла́бости (захворювання) зовсім не відрізнялися від теперішніх.

 

Слабість слабістю, але гарно виглядати, файно (гарно) вбиратися (одягатися) любили всі, ріжнилися (різнилися) хіба що тільки за стилем одягу. Жінки-рільнички подобали на пишні кольорові квіти. На них були широкі шаліно́ві (вовняної тканини) в квіточки спідниці (могло бути їх і кілька ), а поверх них – фартушок з фальбанка́ми (дрібненькими застроченими внизу складками), талію підкреслювали вишневі оксамитові шнурівки́ (корсетки), а шию прикрашали кілька шнурків червоних коралів з дуката́ми (кількість дукатів залежала від статків родини).

 

 

Інакше виглядали міщанки. Вони були вбрані в сукєнки́ (сукні) чи ко́стюми, відповідно до віденської, варшавської чи львівської моди. На ногах, обтягнутих шовковими панчохами, мали ме́шти на французькім обцасі (підборі), голови їх прикрашали фризури (зачіски) й різні капелюшки, а на руці висіла туре́бка (турепка) (дамська сумочка).

 

 

Чоловічий одяг не був такий барвистий, як у кольорі, так і в кількості його елементів. Рільники на щодень одягали полотняні штани, поверх яких була довга сорочка, підперезана поясом. Міщани ж замовляли собі у кравця у́бранє (костюм), а про свята чи до фотигра́фії (фотографії) вбирали фрак, а до нього ще й метелик.

 

 

Жінки в усі часи старалися гарно виглядати. Вже тоді вони завивали льоки (локони) руркою (плойкою), робили папільо́ти (закручували волосся на смужки тканини чи паперу), вправно вміли підкоригувати своє личко пу́дером (пудрою), шмі́нкою (губною помадою), напахтитися водою кольо́нською (одеколоном), знали й про чудодійний омолоджуючий засіб – кольд-крем.

 

Отак, визбирані (прибрані) й напахчені вибирались тисьменичани в неділю після Служби Божої й доброго обіду на шпа́цер (проходжування). Прогулювалися попідручки по місті, йшли на ста́цію (вокзал) зустріти поїзд зі Станиславова, чи до когось у гості, а, може, на весілля чи на фести́ни або заба́ву.

 

Станція Тисьмениця. 1898

 

 

Це були часи, коли старалися сповідувати здоровий спосіб життя. Фестини зі спортивними номерами, котильоно́візабави з танго́, «ломаним через коліно», коли під час танцю шлярки (оборки) єдвабних (шовкових) суконь тріпотіли, як якісь великі му́тилі (метелики), чеколядо́ві бомби (шоколадні цукерки) для вподобаної панни, прошу… перепрошую… цілуй ручки…

 

Де це все поділося? Розказують, що тоді за ціле весілля випивали лише три літри горілки, зате багато співали, танцювали. Рільницька молода (наречена) своїм народним одягом, а особливо великим зеленим миртовим вінком, нагадувала русалку, міщанська – у довгій сукні зі шлейфом, у вельо́ні (фаті), з великим бу́кєтом паперових білих руж (троянд), подобала на якусь княжну. А ще були уродини (дні народження), імяни́ни (іменини), що теж давало можливість гарно відпочити, повеселитись, а ще й на додачу отримати пре́зент(подарунок).

 

Члени читальні "Просвіти" передмістя Заріка. 1930-ті роки

 

 

Читальні «Просвіти», що були на передмістях Тисьмениці, підтримували український дух. Там сперечалися на політичні теми, говорили про господарство, слухали лекції про кооперацію, садівництво, хвороби, можна було послухати навіть радійо (радіо), взяти почитати книжки, а ще й на додачу – поспівати й потанцювати. «Союз Українок» навчав жінок, як доглядати маленьких дітей, шити, вишивати. Особливий наголос робився на етичному вихованні молоді. Вчили куховарству, бо найкращий і найкоротший шлях до коханих чоловіків у всі часи пролягав саме через смачну їжу.

 

 

Тисьменицькі пластуни́ (скаути) влітку вибиралися з походом у Карпати. Любителі спорту, а особливо фо́тбалю (футболу), з пара́солем (парасолею), який брали на випадок літнього дощу, та газетою під пахвою (на ній сиділи) йшли дивитися меч (матч). Вболівали кожен за свою команду. Українці мали «Скалу́» (червоно-чорні), євреї – «Гасмоне́ю» (біло-блакитні), а поляки – аж дві: «Бялоску́рню» (біло-зелені) і «Стше́лєц» (біло-червоні).

 

Український Народний Дім: ліворуч – світлина 1920 року (згорів у 1926 р.); праворуч – світлина 1930-х років

 

 

Шанувальники прекрасного завжди могли відвідати Народний дім, де виступав місцевий хор «Боян», приїздив із хором Дмитро Котко, подружжя Колчанів ставило різні українські вистави. Вперше тут показали кі́но (фільм). Хтось на са́лі (в залі), коли з’явився на екрані поїзд, крикнув: «Тікайте, бо переїде». Перші ряди зчинили паніку, а решта дістала можливість від душі посміятися.

 

Товариство "Боян"

 

Не забували тисьменицькі християни й про спасіння своєї душі. Ходили на прощу до Пого́ні, Лисця́, їздили фірою до Зарвани́ці, а дехто й до Кальва́рії (Старосамбірщина).

 

Від літньої спеки тисьменичани рятувалися на річках – Воро́ні та Стри́мбі. Тоді ці річки ще вільно дихали своєю чистотою й свіжістю. До плюскотіння води на броді додавалися цвірінькання пташок у лозах і лунке ляскання пра́ника (видовженої дерев’яної лопатки для прання вибиванням) десь на че́рпалі (облаштованому місці на березі).

 

Кажуть, що навіть найсмачніший росі́л був саме з річкової води, а фасолі́ (квасолю) обов’язково замочували в такій воді, щоби швидше зварилися. Кожна компанія (українці, поляки, євреї, міщани, рільники, гімназисти, малі діти, великі, хлопці, дівчата) мала свої улюблені місця на обох річках. Йшли на річку майже на цілий день, брали з собою ко́цик (маленький коц) та ще й якусь пере́куску. Малим дітям дозволяли хляпатися на броді. Там вони будували собі з камінців греблю, робили маленькі озерця, в які тихенько запливала дрібна рибка, а тато показував, як плескатим камінцем пускати цюці-ба́бку (підскакування камінця по водяній поверхні).

 

Таля́паючись (хлюпаючись) у воді, боялися зустрітися поглядом із жабою. Казали, що, як таке станеться, то помре твоя мама, а цього ж ніхто ніколи у світі би не захотів. Дівчатка збирали в траві псюрки́ (кульбабу) і плели з них віночки, а зі стебел-трубочок робили ланцюжки. А ще можна було зірвати стебло дикої моркви і зробити дудочку.

 

Трошки більші, які вже вміли плавати і йти ну́рка (пірнати), бавилися (гралися) в ла́панки у воді, веселили тих, що були на березі різними витівками. Не всі (з підлітків) мали тоді можливість придбати плавки, а тому купалися голими. Найпопулярнішим їхнім трюком було показати для тих, що були на березі, «яка година» (пірнути й показати голий зад). А ще треба було бути на сторожі, щоби тебе збиточники не «посолили» – не намастили синьо-зеленою глиною з дна річки.

 

Великі хлопці мали серйознішу забавку. Вони прив’язували на дереві шнур в місці, де була глибока вода й найсміливіші, розгойдуючись, скакали з нього у воду. Інші відчайдухи скакали «на щупака́» (головою вниз) зі ско́чні (трампліну), якою слугувало зігнуте дерево чи високий беріг. Накупавшись, хлопці бігли в корчі (кущі) сушити шві́нки (труси) за відповідною технологією. Взявшись вдвійко за труси, крутили їх кожен в протилежний бік, а потім ще цей скручений джгут розтягали, але мусили дуже вважати, щоби не порвати, бо як вийдеш тоді з тих кущів? Дівчата-підлітки купалися в сорочках. Серед дорослих тоді вже були й такі, що мали купальні костюми – жіночі купелівки́ й чоловічі плавки із зав’язками по боках.

 

У річках тоді було повно різної риби. Можна було злапати (зловити) велику, маленьку рибу – щупака́ (щуку) чи ба́бку, а поляк пан Смулка виходив до міста на шпа́цир (пішу прогулянку) з видрою на ланцюжку.

 

Ще за́темна вибиралися з дому затяті грибники. На якісь там голубінки́ (сироїжки) чи печериці й т. п. уваги не звертали, брали, в основному, справжні (білі) й козарі́, а восени ще й підпеньки (опеньки).

 

Просто до лісу на прогулянку виходили цілим сімейством. Весна дарувала підсніжники, на які ходили любуватись аж під Клубі́вці, на Стави́щі цвіли плантації збано́чків (рябчика шахового, червонокнижної рослини). Влітку збирали сунички, робили букети з дзвіночків, борщику, волових очок, болотяної лілії. Багато їх було на краю Литвинчишиного лісу. Серед цих квітів і високої трави ховався невеликий сірий кам’яний хрест. Розповідали, що на тому місці був похований чи вбитий графський син (напевно, з Потоцьких). Заходили до лісу й відразу ставало прохолодно. Але ще холодніше ставало від страху, коли доходили до вже давно зарослого рову й ями. Казали, що там ховалися розбійники й мали свою криничку. Зі страху тоді дитяча рука сильніше стискала татову. А він казав: «Дивися, дивися! Маленька дика коза!». І вже дитячий страх перескакував на кізочку й гнав її у зелену гущину. А ще там протікала невеличка й неглибока річка з дивною назвою Унява. Вода в ній була холодна й прозора, а по синьо-зеленому глейовому дну тиха течія рівненько розчісувала водорості.

 

Надходив вечір. В калаба́нях (великих калюжах) радісно співали жаби: «Кум-кума, де бузько? Нема. А де? Помер. Коли? В четвер. А ми раді-раді-раді». Птахи вмощувались на гілках на ночівлю. З приємною втомою від вихідного дня поверталися тисьменичани додому з прогулянок, гостей. У прохолодних вечірніх запахах матійолки пливли у дрімоті на теплій татовій шиї маленькі діти. Уже вдома вони міцно засинали під розповіді про паню, що сховала золоті ключі, про Івана-Побивана, що сам звоюва́в (переміг) ціле чуже во́йско (військо). Потроху стихали співи в різних кутках міста, лише запах матійольки (матіоли) ще тримався до самого ранку.

 

 

Прекрасними були колись і зими в Тисьмениці. Снігу було повно, мороз розмальовував дивними гілочками віконні ши́би, і треба було добре похухати на шкло, щоби через проталину побачити, як там надворі. Річки тоді замерзали на десятки сантиметрів, а тому й у зимовий вихідний день можна було розважитись. Любили зробити собі на на́ртах (лижах) про́гульку (прогулянку), пограти в го́кій (хокей), поїздити на ли́жвах (лижбах) (коньках). Новорічний «Сильве́стр» щороку збирав польську громаду міста в «Соко́лі», а «Маланка» – українців у Народному домі. Різдво польське, Різдво українське – все перемішалося й весело святкувалося разом. Ходили в гості, колядували, носили шопку, їздили на санях.

 

Польський Народний Дім

 

 

Незалежно від пори року, приходив понеділок і треба було братися за роботу. Для тих, хто не мав бу́дзіка (будильника) піяли когути́ (співали півні) й будили місто. З ко́минів до неба починав крутитися сіро-білий дим, гасилися містові ліхтарі, євреї–водовози з бочками, а водоноси з відрами спішили по воду, в пекарнях замішували хліб, а фабричний гудок сповіщав робітників про початок робочого дня.

 

 

У колисці пробуджувалися найменші й голосно просили га́мати (їсти), більші – збиралися до школи. Як кому виходило по відстані – одні вчилися на Сме́нді чи на Слободі́, а інші – в хлопчачій чи в дівочій школах. А були й такі, що замість йти до школи, сиділи під мостом й ловили щигликів. Навіть таке нехтування шкільною наукою дозволяло вже дорослим тисьменичанам розмовляти польською, трохи німецькою й ідишем.

 

 

Малі школярі вчилися писати ри́сіком (різновидом крейди) на та́блиці (маленькій дощечці), більші – писали п’ю́ром (ручкою з пером), макаючи його в калама́р (калямар) (чорнильницю) з атра́ментом (чорнилом).

 

На перервах бігали, бавилися в ла́панки (ловили один одного), вигадували різні приповідки: «Ми по бока́х – в золотих перина́х, а ви посереди́ні – в свинєчій пери́ні». Інколи примудрялися встигнути хоч трохи побавитися в хо́ванки. І знову в пригоді ставали свині при рахунку, кому треба жмури́ти: «Лізла пані по драби́́ні та й упала ме́жи свині. Не кусайте мене, свині, бо я ваша господині. Цюк, цюк – ти старий пацюк».

 

Гімназисти вже собі не дозволяли ні забави в лапанки, ні у хованки. Вони з книжками солідно їздили поїздом на науку до Станиславова: поляки до польської, а українці до української гімназій. Ще серйознішими були семінаристи, які також вчилися в Станиславові. Маленьких дошкільнят можна було залишити під опікою монахинь в українській чи польській за́хоронці (дитячому садочку).

 

 

Треба зауважити, що дорога тоді до школи була безпечною. Авт (автомобілів) у місті було лише кілька, а фія́кри (фіакри) й фі́ри (підводи) старалися не робити карамболів (дорожніх пригод).

 

Господині наставля́ли (ставили варити) на обід і йшли в оточенні мурчиків доїти корову. З радістю вибігав назустріч ґазді (господареві) вірний сторож ґоспода́рки чорний кудлатий пес Льорд (Лорд). У стайні чекала худоба на свій корм, а свині вже давно звикли ще й до процедури заміряння сантиметром своєї тлустої (жирної) талії. До міста (в центр) з торго́м спішили продавці набі́лу (молочних продуктів), петрушки, кропу та шпі́нату. У склепа́х (крамницях) з шумом піднімалися на дверях жалюзі, знімалися шта́би з вікон і дверей (поперечна залізна планка на вікнах, вхідних дверях ), скрипіли ключі в замка́х – заходьте, прошу пана, купуйте, що треба! А склепі́в тоді в Тисьмениці було багато, і в них було все. Торгували там євреї, поляки, українці, вірмени.

 

 

Бралися до роботи кушнірі, бо від тодішніх морозних зим рятував тільки добрий кожух. Одні виправля́ли (вичиняли) шкіри самі, інші купували вже готові. Тисьменицькі кушнірі та їхні кожухи були зна́ні (відомі) далеко за межами міста. А кожухи тоді були різні: червоні, білі, сірі, довгі, короткі, оздоблені вишивкою, сап’яном.

 

Тисьменицькі шевці. 1932

 

 

Не відставали від кушнірів і шевці. Вже зранку було чути ко́втання (стукіт) клевця́ (молотка). Взуття шили на замовлення й на ярмарок, а мода диктувала фасон, колір, оздоблення. Кравці й кравчи́ні фастриґува́ли (зметували) до примірки у́браня (костюми) й сукєнки́ (сукні), старалися якнайкраще викінчити свої вироби, аби клієнт був задоволений. У кузнях ковалі роздмухували вогонь, столярі бралися за ги́бель (рубанок), бляхарі скручували ринви́, до млинів під’їздили фіри з мішками збіжжя.

 

Шевська артіль, 1940-і роки

 

 

Кожен ремісник, один з перед другого, старався якнайкраще виконати свою роботу, аби мати побільше клієнтів, бо як тільки зробив щось не так, не дотримав слова, то стаєш партачем і брехуном, і втрачаєш замовників.

 

 

На вулицях звучав цілий хор різних пропозицій. Їздили міня́йлики (збирачі вторинної сировини), ходили дротарі́ (майстри з обплітання горщиків дротом), точильники ножів і ножиць, коминярі́(сажотруси), просився до господарів рубати дрова чи носити воду місцевий «Потира́й» (так називали безхатьків). Різники́ різали худобу, а масарі́ (майстри з виготовлення м’ясних виробів) готували м’ясні вироби до продажу. Помалу до запаху баранячих шкір і хлібної випра́ви додавалися аромати спеченого хліба, вудже́ного (копченого) м’яса. З фризиє́рень (перукарень) пахло кольонською водою, а з цукє́рень (кондитерських) – солодощами.

 

Минали роки, чекали від Різдва до Великодня, від Великодня до Різдва. Не зчу́лися, як замість ходити на весілля, стали частіше бувати на Службах за померлими. Переставали слухатися ноги, стали зраджувати очі, вже не той рух був у руках, все більше стало пригадуватись минуле, серце м’якло і на очах з’являлися сльози. Ще одного дня захочеться піти до лісу. Перейшовши мостиком через Стримбу, а тоді – через штрику, якою колись ще хлопцем їздив поїздом до ґімназії, а потім водив до лісу малого білоголового сина, який безперестанку жебонів: «Татусю, татусю, а що це, а що то…», діставав для нього з болота жовту лілію (болотяний ірис), зрозумів: далі йти – не вистачить сили ногам. Подивився в бік Литвинчишеного лісу та й сказав: «Плакав уже мій ліс». І сам заплакав.

 

Приходив відміряний «час». Забамкав дзвін у церкві – дав звістку на небо, понесли до хати, де вже лежав нарідже́ний (наряджений покійник), сві́тло (спеціальні церковні свічники зі свічками), аби душа померлого бачила дорогу в інший світ. Тяжкий смуток падав важким тягарем на плечі родини. Чорні хустки та шовкова о́паска на лівій руці, чи тасьма на вилогах (лацканах) означали жа́лоб (траур) на цілий рік за померлим. Увечері, після панахиди, збиралися до небіжчика (покійного) на лубо́к. Під голосне потріскування свічок у глибокій важкій тиші старі люди поважно читали Святе Письмо, псалми́. Молодші чоловіки сідали за стіл до гри в карти на гроші, пили по кілішку горілки за померлого – розраджували родину й, напевно, покійника. Спочатку розмова була сумною, згадували покійного, далі стали пригадувати й веселіші трафу́нки (пригоди), не забули згадати й про смішні пригоди у Відні Петри́шина, посла до австрійського сейму, як він у ресторані замовляв собі хрін. Потім вже здавалося, що й небіжчик грає з ними в карти й виголошує: «Дурхмарш сотка!».

 

Після по́гребу (похорону) поминали померлого на консоля́ції (консоляції) (поминальному обіді). Відгорала на вікні біля келішка й шматка хліба свічка у шклянці з пшеничним зерном й естафету життя в цьому світі передавали в руки молодим. Але, на превеликий жаль, з кожною мандрівкою покійного в інший світ відходила й стара Тисьмениця.

 

Ще сьогодні десь там, на подвір’ї, під дощем мокне старий перебасали́джений (перехняблений) (вже без одної ніжки) бамбе́тель. Колись він був у хаті, жив разом із людьми. На ньому сиділи і говорили про мудре й дурне, веселе й сумне, спали, народжувалися діти, помирали старі. Тепер і бамбетель став мертвим – якось не ставало часу, щоби його відвезти на звалище до лісу, чи викинути десь на штри́ці (залізничному насипі) або спалити, як і інше старе тарапа́чє (дрібний непотріб) разом зі знимка́ми (фотографіями), що ще десь сувалися на стри́ху (горищі) старої хати.

 

 

Авторка – директор Музею історії міста Тисьмениці

 

 

 

15.01.2017