Театр Лесі: Куди йдеш?

Відразу – у цій статті не буде репертуарного огляду театру, йтиметься лише про одну виставу, яка, проте, демонструє певні симптоми, котрі мені видаються аж ніяк не позитивними. І тому вважаю за необхідне акцентувати на них увагу і проговорити цю тему.

В чому проблема?

Отже. Наприкінці листопада у львівському Театрі ім. Лесі Українки відбулась прем’єра вистави для дітей «Золоте курча». Ніби ж факт позитивний, проте з власного досвіду знаю, що коли «дорослий» театр береться за дитячі вистави, це, як правило, аж ніяк не значить, що театр відчув потребу розмови з молодшими глядачами і вирішив проявити про них турботу. Ні, найчастіше «то значить, що йому потрібні гроші, а більше нічогісінько не значить». Тому що дитячого глядача найпростіше привести масово добровільно-примусово, через школи. з дорослими такий номер провернути набагато важче, тому звертання до дітей дає можливість більш-менш гарантовано підзаробити, надто коли на носі зимові свята.

От чому організовані рядочки учнів, котрі я нещодавно побачив біля театру, мене насторожили. Ні, я не проти, щоб театр підзаробив, не проти, щоб ставив вистави для дітей. Не бачу я і суперечності в тому, що театр, котрий претендує на імідж так наче трохи альтернативно-пошукового, береться за дитячі постановки – бо ж виникнення дитячих театрів в епоху розквіту авангарду і було на початках пошуково-експериментальним. Оно Олег Онещак з Курбаса не перший рік займається дитячим театром – і нічого. Я навіть не проти організованого водіння школярів на вистави (хоча колись був проти). Застановляє ось що: на практиці знаю, як легко театру підсісти на голку «організованого глядача» (дитячого чи дорослого), котрий гарантовано дає заповнені зали на пристойний відсоток, і як важко і довго потім з цієї голки злізти, і яких зусиль це коштує. Спочатку починається таке водіння, щоб дати підзаробити театру. Потім, позаяк така схема справді дає прибуток, вистав, розрахованих саме на водіння, стає більше. А, оскільки, на кількість добровільно-примусового глядача якість вистави (її оригінальність, креативність чи просто продуманість) не впливає, достатньо, щоб була не скандальна, а глядача все одно наженуть – втрачається потреба напружуватись, щоб видати цікавий продукт. З часом таких вистав стає все більше, глядач, який приходить сам, перестає бути пріоритетним, бо касу вже робить не він. І театр поступово потрапляє в повну залежність від шкіл та розповсюджувачів квитків. Саме вони починають диктувати, які вистави на їх погляд потрібні театру, а які ні. Ви проти? – то попробуйте самі продати квитки! І це Вам буде справді складно, якщо театр втратив основну масу добровільного глядача.

Організовано школярів водити можна, але для цього театр має виробити імунітет до описаних вище загроз: налагодити регулярне спілкування зі школами, їх керівництвом та вчителями, проводити обговорення, де театр міг би не тільки вислухати побажання та оцінки вчителів, але й висловити своє бачення, а представники шкіл почули б думки мистецтвознавців та психологів. Актори б мали регулярно приходити  у школи, спілкуватись, пояснювати, показувати учням, що таке театр. Тоді б і учні і вчителі приходили б до театру підготовленими, і театру легше було б дбати про мистецьку планку. Словом, потрібен цілий масив додаткових комунікаційних каналів з тими закладами-організаціями, звідки приводять дітей, щоб зробити цей зв’язок повноцінним, різноманітним і двостороннім. Бо інакше, якщо працює лише елементарна схема – «ви нам дітей і гроші за квитки – ми вам  якісь вистави» – невідворотно відбудеться той процес деградації, який я описав. (Варіантами даної схеми ще можуть бути водіння курсантів-солдатів, розповсюдження через профспілки тощо).

Хто?

Чомусь Театр Лесі з поміж усіх львівських режисерів (не кажу вже з інших міст), які можуть похвалитись достойними постановками для дітей (Роман Біль, Роман Валько, Ольга Гапа, Олексій Кравчук, Юрій Мисак, Богдан Ревкевич, Вадим Сікорський та ін.) надав перевагу актору Першого театру (колишнього ТЮГу) Роману Скоровському. Важко пригадати якісь його яскраві акторські роботи у театрі; ролі в фільмах – епізодичні, не надто помітні … Яко режисер відзначився він хіба постановками естрадних шоу та аматорських вистав. А також – особливою ініціативністю у співпраці з поляками при створенні фільму «Волинь» (надавав свій кабінет яко один з керівників театру «Просценіум» при ЛНУ для проведення кастингів, сам зіграв роль українського війта-колаборанта). Я б сказав, що для мене загадка, чому запросили ставити виставу саме п. Скровського, але покривив би душею, оскільки знаю, що незадовго до цього на посаду адміністратора до театру Лесі Українки запросили його дружину Наталію Скоровську – колишню актрису львівського ТЮГу, пізніше – актрису театру Лесі в часи керівництва Людмили Колосович. Власне, наприкінці літа 2013 у цьому театрі єдина з колективу Скоровська отримала звання заслуженої. І оце властиво для мене таки велика загадка, бо ні сам не пригадаю жодних її визначних робіт, ні в колег-театрознавців не можу допитатись про такі.  Рівно ж як і те, чому саме п. Скоровську запросили на посаду адміністратора. В будь-якому випадку не можуть бути простим збігом нові рухи керівництва театру в репертуарній політиці щодо освоєння дитячої аудиторії і водіння школярів та прихід колишньої актриси ТЮГу, котра знає ці схеми з попереднього місця праці. Плюс – запрошення її чоловіка режисером.

Взагалі, в творцях вистави зібралась просто команда «тюгівців»: окрім подружжя Скоровських (він – як режисер-постановник, вона – як актриса у виставі),  автором костюмів та сценографії виступила Тетяна Імшенецька (колишня начальниця костюмерного цеху ТЮГу), хореографом – Людмила Пернепесова (начальниця тюгівського радіоцеху).

Що?

За матеріал до постановки обрали п’єсу Володимира Орлова 1980 року – класику всіх радянських ТЮГів, ставлену-переставлену і в дитячих гуртках, і в лялькових театрах і т.д. За нею в Союзі зняли фільм, мультфільм і т.д. У ‘80-х йшла вона і в львівському ТЮЗі з блискучим акторським ансамблем Олександр Дейцев – Маріца Данільєва – Марія Самсонова, – можу похвалитись, що я цю постановку пригадую.  Зараз у Львові за цією п’єсою йде вистава «Мій золотий синочок» в театрі «І люди, і ляльки».

П’єса насправді симпатична, спін-оф «Курочки ряби»: знамените золоте яєчко не розбивається за відсутності мишки, його замислює викрасти Лисиця для довгострокового бізнес-плану – висидіти з яєчка золоту Курочку, котра буде нести все нові золоті яєчка, тобто, забезпечувати солідний прибуток. З цією метою Лисиця мобілізує Вовка, навіть спихає на нього обов’язок висиджувати яйце. Проте план дає збій – вилуплюється, зараза, безтолковий для плану Півник, а не Курочка. І те мале відразу прив’язується до того, кого побачило першим і вважає батьком – до Вовка. Лисиці нічого не залишається, як з’їсти цю непередбачену похибку. Але Вовк, котрий висиджував курча, бачив його народження та перші кроки, і головне, зворушений несподіваною дитячою любов’ю (до цього Вовка не надто любили, аж із жабами намагався спілкування налагоджувати), раптом переживає духовну трансформацію,  проявляє сентимент і міжвидову солідарність, проганяє Лисицю та бере Півника під свою опіку. Така от казочка.

І як?

Інтермедія. Спочатку, як то пасує на свята – святкова інтермедія про Миколая. Традиційно Ангелик-Чорт. Традиційно Чорт (Анна Єпатко) яскравіший і цікавіший за Ангелика (Наталія Скоровська). Дивно тільки, що Заслужена артистка України аж настільки програвала молодій актрисі, не змогла знайти бодай якихось цікавих барв для своєї нехай невеличкої, але ж важливої ролі. Не кажу, що вона мала б привертати увагу, як Джулія Ламберт. Так, Ангелик  – «блакитний образ», але це не означає, що зовсім без колориту, – він же має таки бути антитезою Чортику, і антитезою привабливою. А враження таке, що артистка просто відстояла на сцені, в голові прокручуючи якісь адміністративні питання. Далі – традиційні давньотюгівські забави «масовіков-затєйніков»: запитання до дітей, ігри, витягування їх на сцену. В якийсь момент в хлопчика запитують, які молитви він знає? Звичайно, він відчитує «Отче наш», і це, чесно кажучи викликає сумніви, чи театр – те місце, де в розважальних сценках варто відчитувати молитви.

Потім виходить Миколай (Остап Дзядек). Не знаю, хто робив цей костюм, але автору варто розуміти, що театральний костюм – це сценічний образ, і для створення образу святого дарувальника недостатньо приблизно відтворити ризи священника, та ще й у настільки блідих, хоч і з золотою ниткою, кольорах. Та і сам силует костюму невиразний, мішкуватий і не на актора зроблений. Про якусь стильову єдність костюмів інтермедії говорити взагалі не доводиться. На голові у «Миколая» щось таке, що знало колись набагато кращі часи і називалось тоді перукою. У театру немає грошей на краще? То не робіть такого взагалі, або вирішіть це умовніше. Або хоча б не пускайте Миколая через зал, де це можна роздивитись детально. Миколай піднімається на сцену і… змушує всіх встати і прочитати «Отче наш»!!! Постановники цієї інтермедійки взагалі розуміють різницю між розважальним шоу в театрі (нехай і не без моралі), на яке приходять таки розважитись, і релігійним зібранням, на яке свідомо приходять помолитись? Я вважаю, такі от «набожні» підмазування тільки профанують молитву – для всього своє місце і свій час. А якби у залі були кримські татари-мусульмани? І взагалі, в театрі замислювались про те, в яку ситуацію цією «обязаловкою» до молитви ставлять не-християн, котрі присутні на виставі? А варто.

Музика. Автор музики на афішах не вказаний, тож не знаю, кому пеняти. Є там як спеціально написані номери, так і підбір. Підбір – салат вінегрет: і саундтрек з «Один вдома», і тема з «Рожевої пантери», і «Memory»  з «Кішок», фоновий лейтмотив – якась латиноамериканська танцювалка… І весь цей музон ну ніяк не корелює з досить грубим синтезаторним звучанням і стилем спеціально написаних для вистави пісень.

Взагалі то ніколи не розумів, чому вважається, що у дитячій виставі ОБОВ’ЯЗКОВО мають бути пісні і танці. Переважно вони аж ніяк не є окрасою дійства, навпаки – радше провалами в дії, тільки загальмовують виставу. І не помічав, щоб дітям конче подобались всі танці-співи як такі. Єдина користь від цих музичних номерів, яку я спостерігав – коли з колонок гримить музика, вона тотально перебиває шум дітей у залі, дає можливість трохи перепочити акторам, і, якщо до того дія зовсім розвалювалась і не тримала увагу, спробувати підхопити її наново, коли музика стихне. Лише коли до львівського театру для дітей та юнацтва прийшла хореограф Нінель Збєря, я зрозумів, що танці можуть бути цікавими. Коли виглядають ефектно, мають розвиток і кульмінацію, а головне – коли є продовженням дії, коли в ній персонажі і далі виконують свої завдання, продовжують працювати на ту ж мету, що й до цього. Вдруге бачу роботу п. Пернепесової, і вдруге, на жаль, мушу констатувати – у її постановках цього якраз зовсім немає, просто танці для розбивки.

Аналогічні провисання і з піснями. Ні, навіть гірші – у танцях хоча б актори справді ногами дригають, а пісні всі звучать ПІД ФОНОГРАМУ.

Керівництво театру мусить здавати собі справу, що хоч-не-хоч теперішню їх діяльність будуть порівнювати з рівнем постановок часів попереднього керівника Олексія Коломійцева. Якщо вони вважають, що це вже забулось – дуже помиляються. Саме для того, щоб цей рівень був принаймні не нижчим, їх і взяли на ці посади. Так от – за Коломійцева актори співали вживу! Прошу шановне театральне керівництво про це пам’ятати, і не думати, що як для дітей – то і так «проканає». Це архиганебна практика  – ділити публіку на повноцінну і неповноцінну. Це називається халтура.

Сценографія і костюми. Сценграфія – дебелі, у людський зріст, травинки і квіточки – це теж щось типово середньостатистично низькопробно ТЮГівське. В таких декораціях можна грати будь-що дитяче, от просто ліпачити туди майже будь-який дитячий матеріал: зайчики-білочки, поросята, феї, відьми, бабусі-онуки, дюймовочки і т.п. Хоч би ця рослинність була якось креативно стилізована, так ні – просто собі здоровенні пагони і все. Це не «сценграфічне вирішення», це ТЮГівський штамп і не більше. До того ж дія чомусь відбувається у чорному кабінеті, який, у силу свого масштабу (сцена таки чималенька), цілковито домінує над кольоровими плямами костюмів і декорацій. Хлопчик, що сидів переді мною, запитав маму: «А чому там постійно ніч? – Та де ніч! – Ну але ж там завжди все чорне!».

Щодо костюмів – ок, в них є характеристика персонажів. Є навіть певні більш-менш креативні рішення. Для аматорського театру у школі чи будинку культури це було б супер. Прийнятно для дитячого танцювального колективу (особливо Жабки-Метелики). Але для професійного театру… Вибачте, що мушу пояснювати елементарні речі. Що костюми в театрі – це не лише характеристика персонажів, це візуальна семантична система, в якій має відчитуватись або відчуватись групування і протиставлення персонажів – один одному, середовищу тощо, їх функція та взаємозв’язок цих функцій. Крім того, це частина загальної полотна, картини, котра постійно змінюється, вони повинні корелювати ВСІ між собою і зі сценографічним простором, мати, зрештою, якийсь спільний естетичний знаменник. Щоб в кожну секунду у будь-яких поєднаннях і мізансценах становити певну цілісну картину, а не розглядатись кожен сам по собі. Це ж формується смак в дітей! Треба ж усвідомлювати цю відповідальність. Ні, у виставі немає спільного знаменника у костюмах, стильово їх нічого не об’єднує, крім перебування в одному місці в один час. Лисиця – єдина у людському одязі, Курча – непоганий костюм для новорічного утрєнніка, Жаби-Метелики, як вже сказано, суто танцювальні. Особливо програє в костюмі головний герой – Вовк. Так, він убогий за текстом, але його чорно-сірий костюм зливається з чорним кабінетом і ніяк не акцентує ГОЛОВНОГО персонажа, найбільше присутнього на сцені.

Трохи про режисерські рішення. Починається дійство знов улюбленим ТЮГівським масовіково-затєйніковим прийомом – вкотре витягування дітей на сцену. Звичайно, дітям це цікаво, батьки тішаться. От тільки при повторюванні цей прийом вже знуджує, і дію вистави, яка нарешті щойно розпочалась, знов стопить. Я все боявся, як же тих дітей спровадять назад. Але, треба віддати належне актору, Вовк дуже переконливо впорався з цією місією: «А тепер фффіть звідси!», – і діти послухали (можливо тому, що батьки були в залі).

Далі невідомо звідки береться раптом Сова Буся – абсолютно нефункціональний персонаж, котрий не виконує у виставі жодної місії, і котрого немає в тексті п’єси (ба, навіть на сайті театру в інформації про виставу цей персонаж не числиться). Для чого знадобилось це нововведення? Підозрюю, просто режисер не знав, що робити, поки актори перебігають з глядацького залу через фойє за лаштунки і навпаки, – от і кинув актрису віддуватись і якось заповнювати паузи.

Сцена народження Курчати з категорії – «зробіть вигляд, що не помітили»:  метелики затуляють, як актриса перебігає з-за лаштунків до пенька з яйцем, з якого потім так «несподівано» воно вилупиться. Слухайте, ну діти ж не дурні. Або зробіть цей перехід відвертим і знайдіть ту умовність, котра буде переконливою, або таки постарайтеся і вигадайте справді феєричну сцену вилуплення. Бо вважати глядачів дурними, «і так зійде» – негарно, панове, негарно…

Акторські роботи. Єдине, що не дає назвати цю виставу халтурою за всіма параметрами – це робота акторів: майже всі вони від Миколая до Жабок-Метеликів (окрім Ангелика ) грають не лівою ногою, а з повною віддачею. Помітно, що для них це не щось третьорядне в порівнянні з дорослими виставами, а робота, до якої ставляться серйозно. Більше того, мене приємно вразило, що актори не «сюсюкають» з дитячою публікою, як з якоюсь неповносправною, не здатною все розуміти адекватно, а розмовляють на рівних, просто з розумінням специфіки. Саме це сповідували і сповідують всі найкращі режисери дитячих театрів, і тільки так і варто грати вистави для дітей, – моє велике «дякую» акторам. Особливо відзначається в цьому плані Вовк (Іван Довгалюк), настільки легко він знаходить спільну мову з дітьми, веде свою дію, не вдаючись до кривлянь. Лисиця (Галина Лозинська) – переконливо, але забагато миготіння. Персонаж не зобов’язаний бути смішним кожну секунду свого сценічного існування, за цим губиться дія, і стає, як не дивно, нудніше спостерігати за цією перевантаженою і роздрібленою роллю, варто відсіювати зайве.  Курча (Рита Гуркач) – хлопчакувато, зворушливо, особливо наприкінці, але та ж проблема – забагато миготіння, намагання щосекунди демонструвати «хвацькість» персонажа і бути смішним. Надто на початку, коли Курча чомусь метляє і шпурляє Вовком – зовсім не симпатично, і не зрозуміло, чому Вовк цього нахабного вилупка не прибив відразу. Навіть Сова Буся примудрилась з нічого створити живий персонаж, підібрати інтонації. І хоча її епізоди все одно провисають, вона таки певною мірою тримає увагу, і яко образ є досить цікавою. Вибачайте, але актриси не назву – на сайті, як я вже казав, такого персонажа немає, а візуально впізнати не можу, бо сайт театру містить інформацію лише про 17 акторів, четверо з яких не мають фото.

У підсумку

І все ж, попри старання акторів, маємо постановку, яку неможливо назвати інакше, як ненависним мені терміном «тюзятина». В одному з епізодів вистави «Вівісекція» Олексій Коломійцев люто пародіював це явище, цитуючи дитячу виставу з попереднього репертуару. Від цього явища вже котрий рік намагається відхреститись Перший український театр для дітей та юнацтва, цьогоріч навіть перейменувавшись в Перший театр (чи буде це ефективно – час покаже). І тим більше і дивно, і прикро, що цю безславну естафету раптом підхоплює нинішній театр Лесі Українки, який все ще перебуває на стадії формування свого творчого обличчя.

Не знаю, чи ця постановка відбувалась за згоди теперішнього художнього керівника Павла Ар’є, чи про неї було домовлено раніше з основним керівником театру (в котрого печатка) – директором Миколою Павлівим. Але, якщо театром керує людина, котра зовсім не розуміється на театрі, при ній мали би бути розумні дорадчі голови, котрі б формували певний мистецький фільтр. А директору, у свою чергу, варто було б прислухатись до цих голів. Інакше театр і далі залишатиметься не визначеним (якщо не гірше) щодо творчого обличчя. Все ще і знову, і знову «у підвішеному стані», за перепрошенням.

P.S. Ця стаття жодним чином не пов’язана з поданням театру на статус академічного, ця інформація застала мене вже коли стаття була майже дописана.  Академічні та національні –  це окрема болюча тема.