Народження маленького Ісусика завжди підштовхувало мого діда вирушити в путь. У нього було десять братів і сестра, тож обійти всю родину з колядою було справою нелегкою. Я не розумів тоді, та й зараз, коли минуло вже понад двадцять років, не тямлю, чи він більше хотів побачити рідних, чи все ж колядування його цікавило як спосіб отримати святковий погар вина. Фактом є те, що часто він брав мене з собою. Не скажу, що я любив ці походи, бо дідо колядував довго, знав він чимало старих коляд, в яких було купа слів, які я не розумів, а потім ще й наставала черга довгого застілля, під час якого я нудився, бо скільки ж людина може втоптати кіфликів? Та ці родинні гастролі дали мені імпульс почати свій перший стартап. І коли дідо проказував обов'язкове «Вінчуєме, пане ґаздо, сесі сятки святкувати, на рік ся ще ліпших дочекати й прожити на многая і благая літа!», я вже знав, що в наступні сятки колядуватиму сам.
Бо з дідом можна було добряче наїстися (питво мене ще не цікавило), але гроші мені не світили. Господарі гладили мене по голівці, казали, що дуже виріс, що схожий на діда, і всяке різне, та словесним похвалам – гріш ціна. Мене ж цікавили більш прибуткові заохочення, що дали б змогу купити собі 8-бітну приставку до телевізора й запровадити принца Персії до його мети, а супер-Маріо навчити стрибати якнайвище. Тож вирушив я в своє перше турне по родичах, озброєний благою вістю з Вифлеєму і п'ятьма колядками, взамін очікуючи на винагороду. Стартап вдався, і до наступного Різдва я підготувався ще краще.
Збив із фанери звізду, в якій горіла свічечка – такою була моя перша інвестиція, що окупилася сторицею. Крім того, я вирішив, що ходити треба не лише до родини, а й нести радісну звістку ближчим і дальшим сусідам. На жаль, Бог не послав мені брата, тож довелося взяти з собою двоюрідну сестру: не знаю, чому, але фактом є те, що двійкові діток люди охочіше відчиняють двері (невже сподіваються, що ті співатимуть на два голоси?). Ці незначні нововведення збільшили прибутки в рази.
Тож я не зупинявся у вдосконаленні свого стартапу. Міркував і над тим, щоб трохи замурзуватися, чи то пак артистично гримуватися: існує повір'я, що якщо першим у вас заколядував циганчук, то щастя гарантовано на цілий рік. Або вивчити мадярську колядку і ощасливлювати й угорців на католицьке Різдво (мультикультуралізм не був мені чужим уже змалку). Обмізкувавши все безліч разів, я зупинився лише на дрібній оптимізації: вирішив співати тільки одну колядку, коротку і популярну – «Коли ясна звізда». Завдяки цьому вдавалося за день проходити значно більше дверей.
Не завжди все йшло за планом. Одного вечора я повернувся засмучений, бо сусіди-митники, які в моєму бізнес-плані виділялися окремим рядком, не відчинили, хоча у вікнах світилося. Я поділився смутком зі своїм дідом, а він запропонував подзвонити їм на стаціонарний телефон і повідомити про прихід колядника, щоб уже не відкрутилися. Мені здалося, що піти на таке – це сьорбнути сорому.
— Та ти шо, ‒ заспокоював мене дід. ‒ Де ж тут ганьба, Богочко народився, а вони закрилися в хаті і про це ні сном ні духом. Навпаки, вони ще радіти мають!
Так і було. Я проспівав їм «ясну звізду», а потім ще й «славу во вишних», яка в моєму виконанні звучала як «слава у вишнях» ‒ і митники розщедрилися, як тріє царі.
Мій стартап не втрачав актуальності, і повторювався з року в рік, аж поки я не виріс (у цьому контексті – на жаль). А після кожного Різдва я возсідав на килимі, як східний владар, і розкладав перед собою вколядовані скарби. Дивитися на них можна було вічно, а перераховувати – й поготів. А знали б ви, як мене дратувала духовна убогість людей, що святкують Різдво лише три дні, а не бодай тиждень! Моя душа безмежно раділа народженню Ісусика, хоч потаємно вже й починала чекати на його розп’яття, що вело за собою невідворотність Воскресіння Христового, за яким слідував Уливаний понеділок.
Адже тоді можна було йти поливатися. Та це вже інша історія…
