Як Фабріціо під Ватерлоо

«Дистанція між популістськими обіцянками і дійсністю прирікає ці пристрасті зникнути чи виродитися в насильство? Ми ще цього не знаємо».

«Ми звикли, що росіяни, китайці, араби страждають від тиранії, наче культурно приречені на неї»

 

 

2016 рік був знаменним, історичним чи таким, як решта? Ніхто цього ще не знає. 14 липня 1789 р. ватага заколотників, яка захопила Бастилію в Парижі, не уявляла собі, що розпочинає одну з найбільш надзвичайних революцій в сучасній історії. Кажуть, спека й вино подвигали їх до дій так само, як республіканські ідеї. Ця нездатність зрозуміти значення події в ту саму мить, коли вона відбувається, була відображена в літературі Стендалем, чий герой, Фабріціо (в «Пармській обителі»), бере участь у битві під Ватерлоо, хоробро воює проти англійських та прусських солдат, добре не знаючи, що стоїть на кону. Лише заднім числом він довідався, що брав участь у битві при Ватерлоо, яка означала кінець імперії і початок нового політичного ладу в Європі.   

 

Розмірковуючи про 2016 рік, ми, без сумніву, помічаємо, деякі нові і помітні факти, їх є як мінімум три: популізм, повернення сили в міжнародних відносинах і відступ демократії. Ці тенденції, що прикували до себе увагу мас-медіа, є передвістям майбутнього чи вони зникнуть? Чи ми дивимось не туди, куди належить? Коли Ісус, як кажуть, народився у Вифлеємі, хто дивився у бік Галілеї, окрім Трьох царів, яких, без жодного сумніву, згодом вигадала народна уява?  

 

Однак припустімо, що 2016 рік  був позначений популістським переворотом: з Брекзітом, несподіваною перемогою Дональда Трампа і підйомом популістських партій в Італії, Польщі, Голландії, Австрії, Угорщині і Франції. Треба було б дійти згоди щодо значення цього слова, тому що популісти самі себе означують патріотами, які хочуть «відновити контроль над своєю долею», довкола сильної держави, і думають, що є колонізовані глобалізацією, європеїзацією та імміграцією.

 

Популісти вважають себе автентичним народом через свою культуру, мову і походження супроти космополітичних вторгнень. Популісти є кровно злютованими через свою пристрасть, аніж через пропоноване рішення. Чи заводитиме популістів щораз далі ця динаміка, призводячи до того, що міжнародний лад базуватиметься на відступі на національні позиції і на елімінації товарообмінів? Або ж дистанція між популістськими обіцянками і дійсністю прирікає ці пристрасті зникнути чи виродитися в насильство? Ми ще цього не знаємо.

 

Також ми не знаємо, чи застосування сили на постійно замінить мистецтво дипломатичних переговорів. Без сумніву, китайські керівники в Південно-Китайському морі, росіяни і сирійці вважатимуть, що в 2016 році вони здобули певні перемоги, насміхаючись з міжнародного права, прав людини, ООН і міжнародних угод. Тут також йдеться про новий порядок речей, аж ніяк не заспокійливий, чи про минущу мить слабкості демократій, особливо в США, що їх провали в 2016 р. змусять пробудитися в 2017? Ми не можемо цього передректи, побачимо.

 

Африка, яка, як ми думали, стала на добрий шлях, загалом відступила, за похвальним винятком Нігерії чи Гани; диктатори Конго, Гамбії і  Зімбабве – і це ще не повний список – не визнають  вільних виборів і принципу чергування. У 2016 р. премію Мо Ібрагіма, яка надається керівникам держави, які покидають свій пост, коли закінчується визначений законом термін, вручити не змогли. Поза цим континентом сам принцип багатоманітної демократії, поваги до меншин і прав опозиції здає свої позиції повсюдно.

 

А найгірше те, що, схоже, ми, західники, виявляємо достатню байдужість до цього відступу, тому що звикли, що росіяни, китайці, араби страждають від тиранії, наче культурно приречені на неї. На Заході вже нема демонстрацій проти ув’язнення Нобелівського лауреата миру Лю Сяобо і його дружини Лю Ся. І той факт, що новий диктатор Єгипту придушує будь-яке інакодумство ще жорстокіше, ніж його попередник Мубарак, залишає західників однаково байдужими. Лише Туніс  намагається утримати правову державу, успадковану від арабської весни, але, без сумніву, його культура є такою ж латинською, як і арабською.

 

Останнім прикладом зростання цинізму у 2016 р. є дивовижна Аун Сан Су Чжі, лауреатка Нобелівської премії миру, що багато років перебувала в ув’язненні, яка, відколи керує Бірмою, дозволяє своїй армії знищувати меншину рохінджа, тому що вони є мусульманами і не справжніми бірманцями. Всі, хто боровся за звільнення  Су Чжі, розчаровані і боягузливо воліють мовчати. Спростує чи підтвердить 2017 рік ці тенденції?

 

Особливу увагу ми зосереджуємо на США і Франції.  Зробить дивний уряд Трампа те, що оголосив? В такому разі він ввергне свою країну і світ у хаос та економічну рецесію. Але якщо він не виконає своїх нездійсненних обіцянок, як відреагують його виборці? Чи стримають президентські вибори у Франції в травні цього року підйом популізму? Якщо так, то Європа врятується, якщо ні – увесь європейський континент повернеться у варварство, схоже на те, що існувало в 1930-х. Та зі свого боку я передрікаю – явна помилка і велике марнославство – наступне: Фабріціо знав, що не знає. Він був мудрецем.  

 


Guy Sorman
Como Fabricio en Waterloo
ABC, 02.01./17
Зреферувала Галина Грабовська

 

04.01.2017