Степан теж поїхав. Не попрощався з ніким, так наперло його вибиратися із своєї хати.
Усе покинув. Землю й хату.
— А мені навіщо те все, коли я їду там, де всі рівні, однакові?
— Скрині беріть собі, острішки свої латайте моїми гонтами!
— Процесуйтеся, межуючи немоєю вже рілею.
— Ох! Та, який же я вже щасливий, що нарешті мої мрії здійснюються!
— Ге?! Вам де це зрозуміти! Панів нема, а всі працюючі.
Цілого підсвинка спік собі на дорогу; два бохонки білого колача, шкуряну кожушину на рамена та теплі чоботи на ноги, та й у дорогу.
— Бо ваше недочекання, щоб я мав к вам небудьком вертатися! — поїхав Степан, у сніговію, з радісним проклоном...
***
Докотилася незабаром у село вістка, що в його кожух переодягнули стару Гриндулю, бо вона в драній свитині пошвендалася із свого кута за своїми синасями, що ґрунтець батьківський собі не злюбили та пошевелялись у рівень-долю.
— Скидай і чоботи, у тебе ще теплії копучі; оцей товариш онучі схождав.
— От, і ще хитрець, кабанка здоровенного вжарив... Кушайте, голодні...
Кольнуло в серце Степана, — така поведінка, але змовчав. Чоботи зізув, скинув кожух і не глипнув у цей кут, де його рідного підсвинка паювали.
Потім їхали. Везли всіх людей. На соломі. В кінських переділах. Тиждень... Два... Три... І цілий місяць; довжилася далі залізниця...
Врешті доїхали.
— Сконати не хочеш із голоду, видери своєму братові кришину з горла. Або сльози випий з очей, щоб снага не вдушила тебе.
Клятьба.
П'яніли очі кров'ю. Кулак. І для послуху кованим прикладом у череп.
Легке, без зойку, конання. Калюжі крови. Вонюча багнюка.
— Сморід, воші, штик, — як у Березі...
У далечі безкраїй.
Темінь кромішня і про Бога забуття.
— Тільки одне, завжди одне, те саме: ряди, ряди, походи довженні мерців на лан до робіт...
I сам Творець не пізнав би його, цього Степана. Не то рідна мати, найрідніша!
— Бо Степан кігтями власними вдушив би себе за таку свою велику глупоту.
З люті хрящать зуби.
Це ж не хандра, ні туга. Божевілля це крайне!
Ні одної гильки довкола.
А ніч була чорна... І вивела Степана з загорожі.
Ішов...
І не слідкував, куди піти.
Прилягнув до холодної землі. Ростом рамен своїх опоясати хотів увесь чорний простір. І грабчастими пальцями горнув землю під себе.
Повними жменями зісипав за пазуху.
Качав, як довбнею, головою по м'яких грудках...
Лицем нипав і піт лизав краяної машинами скиби... Скомлів і дитячим голосінням квилив, грудку за грудкою слинячи гарячим язиком...
Носом і чолом ворювався та хрякав і харчав, — наче навіжений.
Колінами, ліктями обома в лоно в'їдався несвоєї ріллі...
Кулаком м'яжджив яруги нерівні й без борозни...
Долонями мацкав за гладюшкою землі.
А потім знесилився.
Охляв.
Плював і ригав кров'ю своєю і кров'ю землі...
Ще пробував. І по скибах поров. Вивертав свої нігті, щоб із серця свого серце землі виймити.
— Бо нема страшнішого зову, як зов за рідним гніздом.
У травні 1940.
[Львівські вісті]
31.12.1941