Що ви знаєте про Якименка?

 

Його музика майже не звучить у концертних залах. Невідомий загалу український композитор першої половини ХХ сторіччя, він прожив більшу частину свого життя в еміграції. Був одним з вчителів Ігора Стравінського. Цьогоріч – 140 років з дня його народження. Кілька записів творів композитора можна знайти у мережі. Але хто шукатиме те, про що навіть не чув? Завдяки ініціативі київського піаніста Павла Лисого майже невідома музика композитора Федора Якименка вже прозвучала у кількох містах України, а сьогодні звучатиме і у Львові.

 

Неоромантична музика з помітним впливом імпресіонізму — ось чи не єдині зачіпки, виловлені із сухих статей, доступних про Федора Якименка. Ми поспілкувалися із Павлом про композитора, чию музику він «повертає» із забуття та відкриває для слухачів і слухачок у Києві, Харкові, Львові і не тільки. Концертна програма, яку підібрав Павло Лисий – чи не перше масштабне знайомство українців із творчістю композитора.

 

 

Тарас Демко: Павле, чому Якименко?

 

Павло Лисий: В українській музичній культурі багато незаслужено забутих імен. Коли познайомився з творчістю та світоглядом Федора Якименка (старшого брата Якова Степового) — захотів знайти в інтернеті та послухати його музику. Окрім кількох оркестрових та камерно-інструментальних творів нічого не знайшов, а в композитора налічується близько тисячі творів. Багато композицій ще досі не видані і зберігаються в бібліотеках Парижа, або ж у приватних архівах. Цей концерт покликаний привернути увагу до музики композитора, а в майбутньому – сприяти поверненню максимально можливої кількості творів Якименка в Україну. І також – познайомити усіх охочих із маловідомими сторінками української музики.

 

Т. Д.: Твій Facebook періодично розповідає про концертні мандрівки Україною з цією програмою. В які міста Якименко вже повернувся? Як сприймали?

 

П. Л.: У листопаді в Києві проводилася конференція, присвячена композиторам-ювілярам 2016 року. В рамках цього заходу, 12 листопада відбувся мій концерт у НМАУ імені Чайковського до 140-річчя Федора Якименка. Було досить багато слухачів, адже розголос про подію ширився не лише серед піаністів, а й на кафедрі історії української музики. Це була презентація програми, і знаючи, скільки публіки зазвичай приходить на концерти у Малій залі НМАУ, – мені було приємно, що музику Якименка почуло так багато людей. Потім мені запропонували зіграти в Харкові, на батьківщині композитора. Концерт відбувся 6 грудня в Університеті мистецтв імені Котляревського. Тут слухачів було небагато, але сприймали музику добре. Для харків’ян було відкриттям, що вони мають такого земляка; а особливо, що Федір Якименко – рідний брат Якова Якименка (Степового), музика і творчість якого набагато більше відомі в Україні. Тому кожен концерт має свої позитивні наслідки. 14 грудня програма прозвучала в Івано-Франківському музичному училищі імені Січинського. Тут слухали переважно студенти і викладачі. Радий був побачити друзів серед глядачів, з якими намагаюсь зустрічатись при кожному приїзді до Франківська. Поки що музика Якименка у пошуку свого слухача, адже на концерти приходять люди, які переважно не мають уявлення, що вони почують. Тому про сприйняття його творів можна буде говорити трохи згодом.

 

Т. Д.: Як можна описати музику Якименка? Окрім того, що це українська музика, чим вона може бути цікавою сучасному слухачеві? І чи справді українська, якщо він жив не в Україні?

 

П. Л.: Цікаве запитання. Тут потрібен невеличкий історичний відступ. Поки Якименко жив і працював у Харкові, Петербурзі, Москві, Тифлісі, – а це час до 1923 року, – його музика не зачіпала будь-чого національного (окрім опрацювання народних пісень). І саме цей період життя є найбільш задокументованим. Саме цей відтинок часу є простим для вивчення, і розглядається у роботах (переважно російських) музикознавців. І саме багатолітній досвід «присвоєння» українських митців до російської культури дозволив навіть у Харківській бібліотеці прочитати в каталозі: «Федор Акименко. Русский композитор».

 

Це нагадує ситуацію з Ігорем Стравінським, вивчення музичної творчості якого перервалось його переїздом з Росії (до речі, першим вчителем гармонії Стравінського був саме Якименко). Як емігрант Якименко не міг входити до програми історії української музики, допоки на межі радянської і незалежної України не з’явились перші статті вітчизняних музикознавців про композитора. А та інформація про Якименка, яка набагато раніше була оприлюднена закордоном (зокрема, Павлом Маценком, Зиновієм Лиськом) не доходила до України. На сьогодні відомі назви більш, ніж 20 творів та циклів композитора на українську тематику, написаних у Празі та у Парижі. Але майже всі вони знаходяться у приватному архіві у Франції, де Якименко жив і плідно працював останні 18 років життя. Тому, щоб осягнути його творчість сповна – звичайно, потрібно працювати над процедурою повернення рукописів та прижиттєвих видань композитора в Україну. На могилі Якименка в Парижі написано «Федір Якименко — український композитор». Таким він себе вважав. І тому ми маємо право і обов’язок це підтверджувати.

 

Твори, з яких складається програма концерту, написані у Парижі, Москві, Женеві та Празі – тут цікаво простежити і життєву географію композитора. У музиці відчувається особлива увага до тембрового звучання фортепіано, співставлення далеких гармоній, світлотіні – власне, рис, властивих імпресіонізму. У своїх творах Якименко доволі часто звертається до фантастичних та астрономічних образів (наприклад, Фантазія, Фантастичні ескізи («Уранія»). Багато в його музиці і природних картин — підтвердженням цього є цикл «Розповіді мрійливої душі». Для сучасного українського слухача ця музика може бути приваблива тим, що вона була майже століття «законсервована» і зараз є нагода її «відкоркувати» і скуштувати.

 

Т. Д.: Повертати до життя несправедливо забуті імена – справа вельми шляхетна. Наскільки, на твою думку, це зараз важливо?

 

П. Л.: Будь-яке явище можна оцінити сповна тільки ретельно вивчивши його з усіх можливих боків. Українська культура має широку географію, вона пройшла крізь кілька державностей, і частково залишилась в історії інших країн. Зараз особливий період, коли в нашої нації знову з’явились об’єднувальні вектори. Перший – горизонтальний, де людей споріднюють певні сучасні події, а другий – вертикальний. Тут діє взаємозв’язок поколінь, погляд в історію. Тому, це навіть некоректно – зволікати із визнанням творчих досягнень наших митців, що за збігом життєвих обставин працювали не на Батьківщині. Кажуть, що історія поставить усе на свої місця. Але в такому разі їй мають бути відомі якомога більше документів і фактів.

 

22.12.2016