Теми...

Малий фейлетон

 

— Думаєш, друже, що теми до статтей самі прийдуть до тебе? Ні!... Треба піти між людей, а не сидіти тут, в чотирьох стінах редакційної кімнати... — промовляв до моєї амбіції редакційний товариш, коли я нарікав на недостачу тем до статтей.

 

— Може і справді — подумав я... та не вагаючись ні хвилини, не зважаючи на морозний вітер, удягнувся в вітром підшитий плащ, який купив я ще без бецугшайну і вийшов на вулицю, кидаючи на прощання нагальному редакторові тільки два слова: в погоню за темами.

 

Ще не зробив десяток кроків, аж тут за мною хтось кричить:

 

— Слухайте, пане редакторе, де так спішите, маю до вас інтерес!

 

Поглянув я позад себе, а це старий знайомий, що частенько заходить в редакцію й мучить всіх редакторів своїми статтями на "суто-суспільні теми".

 

— Що нового? — питаю, приставши хвилину.

 

— Е, що ви знаєте! Ви на певно ще не чули... Найновіший фактичний факт, симптом сьогодняшніх днів...

 

— Що це таке? — зацікавився я...

 

— Не знаєте?... Житлове управління... — шепоче мені до уха...

 

— Е! — махнув я рукою І біжу дальше...

 

На Академічній вулиці нова стріча.

 

— Ти куди так Степане?

 

— Іду за темами до статтей! — відповідаю спішучись в дальшу дорогу...

 

— Ха! Ха! Ха! За темами! Хіба ж їх сьогодні брак? — сміється друг.

 

— Бачиш, протекціоналізм... О, його дружина, знаєш того великого патріота дістала місце в... — і знова шепче до вуха...

 

— Це мене не цікавить — скоро прощаюсь і біжу дальше...

 

— Та, гов! Не бачиш куди йдеш!... — спиняє мене на Марійській площі другий приятель (Ох, Боже, обережи мене від приятелів, бо від ворогів я сам обережусь!).

 

— Іду, оттак, куди очі несуть — відповідаю сухо, щоб якнайскоріше спекатися непрошеного під цю пору приятеля.

 

— А Ти чув!... — інтригує приятель — пошести...

 

— Ні! Не маю часу слухати... Знаєш, тепер спішуся, але завтра зайди в редакцію, поговоримо основнійше про те — успокоюю приятеля і біжу дальше.

 

Коли вже одною ногою переступив я браму одної установи, задержав мене інший знайомий, що своїм дискантом почав ділитися зі мною своїми вражіннями та вістками...

 

— Чуєш, кажу тобі, це вже дальше не може бути! Заходжу вчера до нього, знаєш, но... Піфка, — він же ходив зі мною до школи і прошу його, щоб прийняв мою сестру на посаду, а він до мене: пробачте, не можу сам, Ідіть он у ці двері, до самого начальника... Ти чув коли таке?... Мій найлучший знайомий... І он тобі таке говорить.

 

— Та вибач, — кажу йому — я без твоєї ради знаю куди піти, та я думав, що ти, великий начальник, сам полагодиш ту дрібницю...

 

— Та, бачиш, я міг би — виправдується знайомий... — але не можу... Сьогодні такі часи... не можу.

 

— Ну і що ж ти на це?... — звертається тепер до мене. — Може б так маленьку статтю про протекціоналізм...

 

— Дай, Боже, здоров'я! — прощаюсь в цій хвилині й, не ждучи аж приятель подасть мені руку на прощання, скорою ходою опинююсь у коридорі.

 

— А! Копу років я вже тебе не бачив — вдержує мене в цій хвилині товариш ще з Українського університету.

 

— Спішуся — відповідаю.

 

— Е! Зажди! Що маєш зробити сьогодні. — зробиш завтра, та що маєш з'їсти, їси зараз — шуткує товариш. — Але до речі... Я вже давненько думав про те, щоб написати статтю п. н. "За суспільну контролю приватного життя"..., бо знаєш... Е!... Ти взагалі в редакції нічого не знаєш... Пані Корейська — ти її знаєш, її муж виїхав, тягається з другими...

 

— Ну і що ж з того?... — перебиваю знетерпеливлений довгою, глупою базіканиною.

 

— І ти, ще питаєш що з того? — бр! — Деморалізація... сором для нашої... — остатні слова губляться в гаморі гуртка людей, які в цій же хвилині переходять повз нас... Користаю з цього і в одному менті я вже на першому поверсі.

 

Нарешті число кімнати 6026... Стукаю... Ніхто не відзивається... Натискаю клямку і отвираю двері... Пусто... Нікого не видко. Жду хвилину спокійно. Розглядаюсь довкола... Нагло... На маленькому бюрку якась дивна людина... Ні, не людина, з’ява чи чорт... Прихиляюсь блище... Пізнаю... не пізнаю... Гей би дух давно помершого товариша. Дивлюсь... дивлюсь... і волосся на лисині мені дубом стає...

 

— Не лякайся, Каролине, — чую голос...

 

— Бачиш, і я зайшов сюди, бо хотів особисто поговорити з референтом цих справ... Думав: година 12-та полудне — ще буде час... Аж тут... дивись, не має нікого... Бач, точність, совісність, характерність... От, тобі й тема до статті...

 

Я вже хотів щось відповісти духові святої пам'яті товариша, коли в тій же хвилині рипнули двері і в кімнату ввійшов пацалуватий урядник...

 

— А ви чого тут? ...Мені не час тепер на розмови з вами, в мене важна конференція... Прийдете завтра — крикнув.

 

— Дозвольте представитись — почав я.

 

— Кажу вам, у мене немає часу. — Крикнув ще раз і вийшов.

 

Я постояв ще хвилину, щоб могти остовпіти з дивного дива й теж... вийти...

 

Та тут під самими дверима нагло хтось смикнув мене за полу:

 

— Пане редакторе!.. Добре що вас бачу. Та напишіть в своїй газеті, що порядна людина мусить...

 

Та я вже не дочув дальших слів... бо в тій же хвилині змішався з товпою людей, що сходили вниз на коридор і звідтіля на вулицю... та крутими вуличками до редакції...

 

— Ну, і що ж? — привітав мене товариш, коли я роздягався...

 

— Що ж? — крикнув я....

 

— Що ж? — налягав тамтой...

 

— Нічого! — відповів я, сідаючи на крісло, змучений біганиною та... шептанням тим... до вуха.

 

— От, десь багато там приніс з собою — шуткував товариш. — Вистарчить на пів року.

 

— Чи ти успокоїшся до сто кілограмів п’ятнистого тифу! — закляв я, доведений до найвищого ступня злості...

 

Та коли він відійшов, почав я аналізувати все те, що бачив і що чув...

 

— Теми! теми! — думав я. — Ах скільки їх сьогодні... Та що ж з того?

 

З них можна написати тільки малий фейлєтон.

 

[Львівські вісті]

18.12.1941