Олександр ПОДРАБІНЕК: «Режим у Росії ще не досить репресивний»

 

Дисидент і правозахисник Олександр Подрабінек книжку «Каральна медицина» написав 40 років тому — тоді, коли радяньська машина працювала на повну потужність. Книга про використання психіатрії в СРСР як репресивного методу спершу вийшла у самвидаві, а 1979 року її видали у Нью-Йорку. Своєму авторові ця праця забезпечила два з половиною роки заслання до Сибіру, а потім ще майже чотири роки в колонії.

Подрабінек був одним із співзасновників Робочої комісії з розслідування використання психіатрії з політичною метою при Московській Гельсінській групі. Нині він працює на «Радіо Свобода». Говоримо з дисидентом про те, як психіатрія стала інструментом розправи над незгодними.

 

«У 60-х роках минулого століття, після засудження сталінських репресій, після відлиги, радянська влада трохи побоювалася широко застосовувати звичайні репресії. Все ж таки до таборів і в'язниць людей кидали за серйозними звинуваченнями. Владі потрібен був спосіб ізолювати людей, до яких претензії були не такими серйозними, не виносячи суворих судових вироків. Таких людей почали відправляти до психіатричних лікарень. Крім того, були люди з високим статусом у суспільстві, які протестували проти радянського режиму, — їх було незручно оголошувати злочинцями. Генерал Григоренко, наприклад. Чого це раптом генерал проти радянської влади? Його було вигідно оголосити божевільним. Спочатку були поодинокі випадки, потім це стало системою. З середини 60-х до 1987 року, коли каральну психіатрію перестали застосовувати, через неї пройшли близько 15 тисяч осіб. Точна цифра не відома, адже архіви КДБ в Росії дотепер закриті», — розповідає дисидент.

 

- Що відбувалось із жертвами каральної психіатрії?

 

- По-перше, людей фактично позбавляли волі без обмеження терміну. Коли засуджували за статтями, наприклад, про антирадянську діяльність, давали великі терміни — сім, десять років. Але термін був обмежений вироком. А коли відправляли на психіатричне лікування, ніякого терміну не було. Тримали там, поки лікарі, а точніше — кадебіст за їхніми спинами, не скажуть, що людину можна випускати. Це дуже деморалізувало людей.

 

По-друге, до багатьох застосовували нейролептики — препарати, які руйнують психіку, здоров'я. Та й бути у психлікарні поміж справжніх божевільних морально важче, ніж навіть у таборі разом з кримінальними злочинцями.

 

- Збираючи матеріал для книжки, ви спілкувалися не тільки з жертвами, а й з лікарями, що брали в цьому участь, чи не так?

 

- Я намагався, але не вдалося. Лікарі не йшли на контакт, хоча я не афішував, що збираю матеріали для книжки. Мені би просто не дали цього зробити. Будь-який контакт із людиною, що застосовувала психіатричні репресії, був рівнозначний доносу на самого себе до КДБ. Тому з лікарями поспілкуватись я не зміг, але користувався всіма доступними, зокрема й офіційними, джерелами.

 

- Яке завдання мали лікарі? Що вони мали зробити з людиною?

 

- Не всі лікарі були залучені до цієї системи. В будь-якій професії є люди, що охоче співпрацюють із каральними органами. Більш охоче, менш охоче, за гроші, за кар'єру, за ідею — з різних причин. Квартиру їм обіцяють дати, можливо, чи ще щось. Лікарі-психіатри, котрі готові були співпрацювати з владою, виконували вказівки КДБ — ставили ті діагнози, які їм веліли. Або вгадували, чого хотіло начальство. Коли ця справа була поставлена на конвеєр, уже можна було не питати. Ось привезли людину, звинувачену в антирадянській аґітації і пропаґанді. Якщо лікарям сказали визнати її хворою, вони пишуть будь-який медичний висновок і відправляють людину до психлікарні.

 

Були лікарі, які намагались уникати участі в цій системі. КДБ не наполягав — охочі завжди знаходились. До того ж були лікарі, які чинили спротив. Кілька людей відкрито висловлювали протест. Доля їхня склалась по-різному, але здебільшого була тяжкою. Ще були лікарі, які потайки допомагали в'язням у психлікарні.

 

- Акціоніста Петра Павленського, відомого своїми виступами проти путінського режиму, кілька разів відправляли на судово-психіатричну експертизу — і визнавали психічно здоровим. Аналогічна історія з заступником голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умеровим: він проходив примусову психіатричну експертизу протягом трьох тижнів і врешті був визнаний здоровим. Це були спроби використати каральну психіатрію?

 

- Навпаки. Це свідчення того, що каральна психіатрія не використовується як система. Щоб така система існувала, необхідна співдружність слідчих органів і лікарів-психіатрів. Із цієї системи випадає одна ланка — лікарі-психіатри. Вони сильно попеклись на тому, що було під час СРСР, і не готові до такої співпраці.

 

- Отже, це метод залякування?

 

- Як метод залякування це діє, коли людину все-таки закривають у божевільні. Але сама по собі експертиза — не покарання. Експертизу багато хто проходить із найрізноманітніших причин. Ба більше, це інститут, що повинен існувати, адже є справді психічно хворі люди, яких не слід саджати до табору зі звичайними в'язнями, бо вони потребують спеціальних умов. Так роблять в усьому світі.

 

Можливо, слідство й хотіло, щоб Умерова визнали неосудним. Але лікарі не дуже до цього готові. Може, режим, що встановився в Росії, ще не досить репресивний. Психіатри у таких значущих для суспільства, гучних справах не виносять рішення, які могли би бути продиктовані слідчими органами.

 

- Ви вважаєте, що ця практика пов'язана з кадебістським минулим російської політичної еліти?

 

- Вона випливає з цього минулого. Зараз у Росії відроджується чимало інститутів, що існували в Радянському Союзі. Це й інститут цензури, і практична відсутність виборів, і тортури під час слідства та в таборах. Все це є в Росії, і це дедалі більше скидається на радянські методи управління державою. Тому, звісно, вони дивляться на психіатрію як на один із можливих інструментів — це для них цілком природно. Але зараз це в них не дуже виходить. Коли трапляються якісь сумнівні випадки, й чоловіка відправляють до психлікарні — здіймається галас, і слідчі органи відступають.

 

- Отже, каральної психіатрії в сучасній Росії немає?

 

- У політичних справах нема. У цивільному житті не бракує випадків, коли психіатрія використовується не за призначенням. Щоб забрати чужий бізнес, нерухомість, задля корупції. Там лікарі можуть бути матеріально зацікавлені, отримувати за це гроші. У політичних справах, натомість, нічого не заробиш, крім професійної ганьби. Й кар'єру на цьому не зробиш, іще не та ситуація.

 

- Радянське минуле зумовлює обережне, насторожене ставлення суспільства до психіатрії. Як її можна реабілітувати, повернути довіру?

 

- Питання відновлення репутації вирішується в один-єдиний спосіб: треба дуже довго поводитись гідно. Інших способів нема.

 

Розмовляла Ліза СІВЄЦ

 

 

07.12.2016