Про хибні спогади, маніпуляцію та фею

Анджана Агуджа

Пам'ять — це неймовірний чарівник, що може примусити нас «згадати» те, чого не було, і забути те, що було. Ми це знаємо завдяки професору права та когнітивних наук з Каліфорнійського університету в Ірвіні Елізабет Лофтус, яка в 1990-х брала участь у так званих «війнах пам'яті», почавши досліджувати правдивість спогадів жертв насильства.

Минулого тижня ми зустрілися з проф. Лофтус за ланчем у Лондоні, куди її запросили на вручення їй Премії ім. Джона Меддокса (одним зі спонсорів нагороди є фундація Sense about Science, у якій я є неоплачуваним повіреним). Цю міжнародну нагороду присуджують науковцям, які послідовно провадили великі наукові дослідження в умовах ще більшої протидії. Лофтус, з якою судилися і якій навіть погрожували смертю, завоювала мою повагу за ту наполегливість, з якою вона робила свої досліди всупереч ворожості. Коли вона зайшла в ресторан Bloomsbury, вдягнена у довгий чорний плащ і чорну шапку, насунену низько над чолом, її товариші за столом мимохіть відчули щось сталеве.

Дослідження Лофтус чітко показало, наскільки гнучкою є пам'ять. Воно продемонструвало, що спогади є ненадійними, а покази свідків можуть пристосовуватись до факту вже після того, як він відбувся. Це мало дуже важливі наслідки для судочинства й дозволило переглянути багато несправедливих вироків.

Для Лофтус, однак, це не було шляхом слави. Коли вона ставила під сумнів болісні спогади людей, які вважали себе жертвами, її звинуватили у співпраці з насильниками. Можливо, і Лофтус це визнає, її дослідження випадково дозволило виправдати когось з тих, хто справді був винен. Але, і для неї це найголовніше, воно дозволило врятувати від тюрми тих, кого засудили несправедливо. Попри цькування, погрози застосувати насильство і спроби позбавити її університетської посади вона ніколи не відступала від своєї наукової позиції.

Мені важко уявити людину, яка б краще уособлювала дух премії, яку їй вручили. Сер Джон Меддокс, колишній редактор часопису Nature, вірив, що вчені, які віддані своїй справі, по-справжньому виявляють себе саме тоді, коли всі проти них. Легко ходити з високо піднятою головою, коли наука, якій ви присвячуєтесь, усім подобається. Але коли навколо вас згущується злість і ненависть, потрібна неабияка сила характеру, щоб залишатись відданим своїй науковій правді.

Ґрунтуючись на її дослідженнях, науковці довели, що людей можна переконати пригадати неприємний інцидент з їхнього дитинства, який насправді ніколи не відбувався. Люди, яких змусили повірити, що вони колись перебрали горілки, повідомили, що прагнули триматись від неї якнайдалі.

Уявлене минуле, отже, моделює нашу майбутню поведінку. Адже пам'яттю можна маніпулювати задля досягнення певної мети. Чи мають право батьки дитини змусити її повірити, що вона колись захворіла, переївши солодкого, і в такий спосіб попередити можливе ожиріння?

Наш стіл у відповіді на це питання розділився: дехто вбачав у цьому утилітарну вигоду, тимчасом як інші засуджували обман. Якщо наше «Я» формують спогади, то батьки, які змусили свою дитину повірити в те, чого насправді не було, поставили під сумнів її справжню ідентичність. Маніпуляції також можуть завадити розвитку самоконтролю у дитини та інших рис, які їй потрібні в дорослому житті.

Взагалі-то, зі слів Лофтус, батьки часто є вигадниками. Навіть я своїм дітям розказувала фікції про Санта-Клауса і зубну фею. Ця остання неправда давала мені особливу втіху: замість кожного молочного зуба, що випав, «фея» приносила дитині двофунтову монету і найновіший ілюстрований примірник видання про свій емальований замок. Невеликий обман, на мою думку, дозволить викликати в дитини триваліші спогади про зачароване дитинство і люблячих батьків, які плекали кожну перламутрову віху. Ми, батьки, навіть не усвідомлюючи того, вже прицвяхували цю постправдиву істину.